Бачили таке, що, Господи, борони комусь побачити: історія порятунку з Бородянки двічі біженки Марини Курапцевої

Війна Росії зламала життя багатьох українців двічі. Спочатку — у Донецькій та Луганській областях у 2014 році, а згодом уже у будь-якому куточку України у 2022.

Однією з таких людей є Марина Курапцева. Спочатку вона тікала від русского міра з Єнакієве, що у Донецькій області. Вдруге біженцями довелося стати уже в Бородянці Київської області. Про порятунок сім’ї Марини та те, що їм довелося бачити під час евакуації, розповіла журналістка УП.Життя Вікторія Єчкалова.

Стирали Бородянку з землі

Марина розповідає, що росіяни нищили абсолютно все у селищі: будинки розбивали авіабомбами, Градами та Ураганами. Росіяни знищили тоді все. Вціліла лише Стелла при в’їзді до Бородянки, наче символ того, що люди вистоять.

Перші танки заїхали до Бородянки ранком 26 лютого. 

— Вони заходили дуже підло, як зазвичай і роблять: тиснулися до шкіл, дитячих садочків, аби в них не стріляли. Прикривалися об’єктами цивільної інфраструктури, — згадує Марина. — Проти росіян виступала наша ТрО з півтора автоматами та кількома коктейлями Молотова. Це все, що стримувало “другу армію”. Але наші хлопці билися до останнього.

Другого березня цей форпост здався лише під вогнем із неба. Боже, ви б бачили наших захисників після боїв: самі чорні, а очі просто срібні від жаху того, що вони пережили.

Тоді ж всі шляхи для виїзду перекрилися. Жінка згадує, як навколішках зі сльозами просила таксистів вивезти її родину. 

— Я готова була віддати всі гроші, але вони вже не мали ніякої ціни. Таксисти плакали разом зі мною і казали: Ми б тебе повезли, але міст уже підірваний. 

Facebook

Повернувшись додому Марина дістала ту саму сумку, з якою тікала у 2014 році, й стала збирати речі до бомбосховища. 

Тієї миті я сіла на диван і почала плакати, мене просто знудило, вибачте. Я відчула таку панічну атаку, що думала, виплачу все і просто збожеволію і помру тут, бо я зрозуміла, що це вже все, натурально кінець.

Читати на тему

Рятує десятки бійців щодня: судинний хірург про роботу у стабпункті, Бахмут та порятунок дівчинки

Розповідаємо історію хірурга про порятунок військових у гарячих точках.

Життя в бомбосховищі

Коли пролунали перші вибухи у місті, Марина спитала у мами, що вони будуть робити. А та відповіла: ми ще з 2014 року знаємо, що робити: нам треба вижити. 

І вони виживали. Жили у бомбосховищі, яке було розраховане на 200 осіб — тільки жило там ледь не вдвічі більше. Так і сиділи: один біля одного, в цементному пилі, який підіймався після кожного вибуху назовні. За спогадами Марини, у бомбосховищі практично не було можливості піти до туалету — доводилося ходити на судно при всіх присутніх. 

Я бажаю всім росіянам сидіти так, як там сиділи ми, роздягаючись при чужих людях.

Їжі також бракувало. Продукти сміливці виносили із магазинів у вогні. 28 лютого у Марини був день народження, і той день їй дарували найдорожчі подарунки: питну воду, апельсин і шоколад. 

— Знаєте, сьогодні мені здається, що я померла у тому підвалі. Зараз на мене із дзеркала дивиться інша людина, — згадує Марина.

Facebook

Уже за кілька днів морги селища були переповненими. У березні тіла почали заносити до підвалу пологового будинку, бо інших місць уже не було. 

Під час останніх боїв за Бородянку стало зрозуміло, що у ворога немає ні сил, ні мотивації утримувати населений пункт під своїм контролем. Зате було бажання винищити все живе у селищі до останньої молекули.  Тероборона попередила людей, щоб ніхто не покидав укриття, аби росіяни не могли їх знайти.

Марина згадує, що тієї ночі вони всі у бомбосховищі навіть не рухалися, аби не виказати своє перебування там. Росіяни могли вивести цивільних як живий щит для себе, пустивши попереду військової техніки. 

Бо як і на Донбасі у 2014 році, так і тут, і як у будь-якій країні світу, куди вперлася Росія зі зброєю, вона використовує населення як заручників.

2 березня до бомбосховища зійшлося мало не все селище. Обстріли були безперервними. Росіяни винищували місцевих ракетами систем Ураган і Торнадо, випускали по них касетні бомби.

— Я вибігла на вулицю і побачила пекло: суцільний чорний дим, повалені стовпи, безумні нажахані люди, небо ніби впало… Я зрозуміла, що ми вже в оточенні. І від безсилля розридалася, — пригадує жінка.

Читати на тему

Став героєм України! Історія військового льотчика на псевдо Karaya, який невтомно захищає українське небо

Коли ти вже у повітрі, то взагалі не турбуєшся, а лише концентруєшся на виконанні бойового завдання, – говорить льотчик Karaya.

Евакуація

Кілька разів до бомбосховища заходили дивні чоловіки та говорили, що вони збирають людей на евакуацію з селища. Але люди знали про попередження ДСНС: росіяни могли викрадати цивільних, щоб потім використати при відступі. 

А вже опівдні до них вбігли українські рятувальники: місцеві не тямили себе від щастя, коли відчули цю маленьку можливість порятунку. Марина каже, що спочатку навіть не повірила та погрожувала рятувальнику розправою, якщо той їх підставить.

Я вчепилася в одного з тих хлопців і молила: Хто ти? Кажи точно, чи ти свій! Бо якщо ти нас підставиш, то я тебе встигну скалічити чи вбити!

І той… розповів їй віршика про паляницю та Укрзалізницю. Отака картина: навколо війна, Марина плаче, а рятувальник тримає її за руку та розповідає вірша. А потім почалася евакуація.

Людей з бомбосховища вивозили КамАЗами. Під час другого “рейсу” над головами людей почувся гул літака. Люди розуміли, що зараз впаде бомба. Марина із родиною уже подумки попрощалася. 

Facebook

— Було ясно, що це кінець. Але рятувальник відчайдушно вирішує вивозити нас навіть під бомбами. І так під гучний шум російського літака ми вантажилися в камаз.

Марина згадує, як важко їм було дертися на ту вантажівку. Початок драбини був десь на рівні грудей, а для батьків Марини — це майже неможливо. Дертися на нього було вкрай важко. Початок драбини – на рівні грудей. Уявіть, як лізли літні люди, з малюками, з котиками. 

Ніколи не забуду, як лізла туди моя мама, зриваючи нігті, як ми набилися в цю машину 50-60 людей, попадали знесилені на підлогу, обливаючись гарячим потом.

Саме тієї миті жінка зрозуміла, що ненависть до росіян досягла свого піка. Їх просили не висовуватися з вікон та лежати на землі. Але тоді, під час нападу агресії та люті Марина таки визирнула у вікно.

— Та я не захотіла помирати на підлозі, хотіла небо побачити. Підвелася, визирнула у вікно, і побачила небо. 

Отак вони і їхали: під снарядами, попри старші картини навколо. Найяскравішими спогадами для Марини Курапцевої стали тварини, які бігали без шкіри, наче живі трупи. Бачила напівспалену свиню, яка бігла та верещала від болю. Будинки у вогні та стовпи диму — неначе в апокаліпсисі. 

 Бачили таке, що, Господи, борони комусь побачити.

Після всього пережитого Марина та її родина знайшли прихисток у Німеччині. Не одразу, але їм пощастило. Але те, через що довелося пройти, залишили у пам’яті та душі людей непоправні шрами. 

Марина Курапцева за фахом журналістка. Тому в Німеччині продовжує займатися важливою справою – розповідає на весь світ про війну в Україні та мужність українців.

Росія забирає життя та майбутнє й у нашої малечі. Раніше ми ексклюзивно розповідали тобі історії дітей, які втратили найцінніше через війну Росії. 

Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!