Материнська любов рятує від куль — історія порятунку 11-річної Мілени з розстріляної машини

Росіяни не давали змоги жителям окупованих міст евакуюватися. Вони зривали зелені коридори й розстрілювали колони машин з позначкою Діти.

Схожа історія повторювалася знову й знову, а жити під обстрілами було майже неможливо, тож люди відчайдушно ризикували, щоб мати шанс на життя. 

Комусь вдавалося виїхати без втрат та обстрілів, та сім’ї Уралових пощастило менше.  

Завдяки матері, яка готова була віддати життя за дітей, люди в обстріляній машині вижили, проте маленьку доньку жінки, гімнастку Мілену Уралову, було поранено. 

Мамо, треба тікати

У перший день війни, зранку, жителі Маріуполя ще нічого не знали і не здогадувалися, що на них чекає. Діти тоді звично збиралися в школу.

У всіх було своє життя. Доньки Олени Уранової обожнювали займатися гімнастикою.

Проте дуже скоро російські загарбники наблизилися до міста, бойові дії перенеслися туди. Почалися постійні обстріли та ракетні удари. І життя людей назавжди змінилося.

З Маріуполя встигло виїхати буквально два – три потяги у перші два дні.

Спершу доньки Олени Уралової не хотіли нікуди їхати, плакали, бо боялися лишати дім, щоб не втратити його.

Та коли ракети почали влучати прямісінько поруч з будинком, дівчатка почали просити: “Мамо, треба тікати”.

Виїзд з міста

Ми розуміли, що не можна так більше жити. Кожного дня ми прощалися з життям.

З друзями родина домовилась: щойно буде нагода, вони спробують виїхати з міста. 

15 березня така нагода з’явилася. Стало відомо про зелений коридор, тож люди одразу сіли в машину й почали рухатися в бік виїзду. 

Втім, далеко не заїхали, адже до виїзду з міста стояла величезна черга з обох сторін. 

Простоявши дві години в заторі, сім’я Олени зрозуміла, що просто не встигне виїхати до настання темряви. Тому було вирішено ризикнути й поїхати наступного дня. 

Їм казали, що людям вдається виїхати через один із районів міста, де поки що немає ворогів, проте перевірити інформацію змоги не було. 

16 березня родина разом зі знайомими, у яких було авто, в колоні з іншими маріупольцям вирушила на місце збору. 

Майже на кожній машині в колоні була позначка Діти. Ми теж власноруч клеїли її.

Того дня черга рухалася значно швидше й за кілька годин людям вдалося виїхати з Маріуполя. 

Вже за 50 км від міста вони зрозуміли, що їдуть на спущеному колесі. Ймовірно, пробили його ще в місті, де купа уламків та скла. 

Довелося виходити з машини та йти пішки. Дорогою родину підібрала пара на білому Reno — хотіли допомогти жінкам та дітям. 

Ми доїхали до першого російського блокпоста, який розташований в селі Токмак Запорізької області. 

Там родина пройшла ретельний обшук, після чого їм дозволити їхати далі. Та їхали вони недовго. 

На повороті у Василівку інший підрозділ окупантів відкрив по машині вогонь з автоматів без попередження. Ніхто такого не очікував, адже сказали, що можна проїхати. 

Під кулі заради дітей

Нажахана Олена одразу вискочила з машини, благаючи припинити вогонь. 

Я розуміла: якщо зараз не вийду і не почну кричати “не стріляйте, тут діти!”, то нас усіх розстріляють. 

Та коли жінка обернулася, то побачила свою молодшу доньку, якій лише 11 років, із закривавленим обличчям. Куля пройшла через щелепу маленької Мілени, та вона лишалася у свідомості. 

Старша донька від побаченого й пережитого шоку впала в істерику, почала кричати й плакати, її трусило.

Читати на тему

Війна та маленькі серця: як діти різного віку реагують на стрес

Розповідаємо, як діти різного віку реагують на стрес та як допомогти малечі його подолати.

Щоб врятувати дитину, Олена витягла її з машини й почала благати про допомогу. Адже не знала, як надати її при такому пораненні. 

Жінка ділиться, що навіть не знає, звідки взялися сили. Зник будь-який страх. Мабуть, так би вчинила кожна матір, захищаючи своїх дітей. 

Стріляти перестали, проте допомагати дівчинці не поспішали. Все, що могла зробити жінка — слідкувати, щоб її Мілена не захлинулася власною кров’ю. 

Порятунок Мілени

Не одразу, але з ворожої сторони до них підбіг хлопець з аптечкою. Олена гадає, що це був медик. Він швидко зрозумів, що не може нічого вдіяти. 

Тоді їм зупинили наступне авто та доправили на ньому до місцевої лікарні в Токмаку. 

Дорогою дівчинка була при тямі й навіть намагалася заспокоїти маму. Все, про що мріяла жінка в той момент — забрати весь біль Мілени собі. 

Вона пам’ятає про те, що сталося, пам’ятає, що я дуже кричала і плакала, і пам’ятає, як вона свою маленьку ручку клала мені на обличчя й намагалася мене заспокоїти в той момент.

В Токмаку все, що змогли зробити лікарі — зупинити кровотечу, ввести знеболювальне та седативне. 

Для того щоб впоратися з масштабом поранення, в тій лікарні не було відповідного обладнання та спеціалістів. Тож до родини привели представника Червоного Хреста.

У неї куля пройшла крізь щелепу, корінь язика, видалена мигдалина, і куля лягла біля судинного пучка, де розташована сонна артерія, поруч із хребтом.

Разом з ним родину доправили до Запоріжжя на машині, яка зовсім не була для цього обладнана. Проте не можна було гаяти часу. 

Ближче до ночі їм таки вдалося дістатися до потрібної Запорізької дитячої обласної клінічної лікарні, де дитину одразу відправили на операційний стіл. 

Після операції Мілена Уралова чотири дні перебувала в медикаментозній комі, адже операція була дуже складна, біля життєво важливих органів. 

Мілена вже може тихо розмовляти, але є загроза, що не всі звуки зможе вимовляти. Також є проблеми з координацією рухів. 

Психологічний стан дівчинки нестабільний, вона часто плаче і боїться різних звуків, сон порушений, до подробиць пам’ятає все, що відбувалось.

Переїзд, озброєних чоловіків, які вискочили з кущів і, не зважаючи на крики дорослих, що в машині діти, почали стріляти по авто. 

Пам’ятає, як поранена з закривавленим обличчям їхала у лікарню з мамою. 

Попри всі травматичні події, дівчинка мріє швидше одужати та повернутися до занять з улюбленої гімнастики.

Також Мілена Уралова дуже хоче зустрітися з подругами та продовжити нормальне життя у рідному місті. 

Та такі травми не минають безслідно. Якщо фізично все загоїться, то на психологічному стані лишається відбиток на все життя.

Психологиня дитячого фонду Запорука дала поради, як дорослі можуть допомогти своїм дітям впоратися з травматичними подіями відповідно до віку.