Познайомились у підвалі, коли ховались від бомбардувань — неймовірна історія кохання маріупольців

Вони познайомились в одному з маріупольських підвалів, коли ховались від бомбардувань. Кохання почало зароджуватись непомітно, хоч про романтику під час війни не йшлось.

А потім їм довелось розлучитись, щоб зрештою розшукати одне одного, одружитись і попри все бути знову щасливими.

Це дивовижна історія кохання Ніни та Олександра, яким вдалося вижити під час облоги Маріуполя та врятуватись. 

Я втратила все. Залишилась лише моя душа

Я втратила все, моя квартира згоріла. У Маріуполі в мене залишилась лише моя душа, бо повертатися мені нікуди. Та я відпустила своє життя до війни, і тепер намагаюся розпочати нове і бути щасливою, — каже Ніна Ткачук.

Життя перевернулося з ніг на голову, розповідає жінка. До війни вона була успішною жінкою та мамою. Мала роботу та виховувала дітей. Та 24 лютого усе кардинально змінилося.

Ніна ніколи й подумати не могла, що їй доведеться пережити таке пекло. Уже на другий день повномасштабного вторгнення вона з дітьми оселилися в укритті.

Місто було під щільними бомбардуваннями росіян. У підвалі місцевого молодіжного центру ховалися близько сотні маріупольців, серед яких було і 20 дітей. 

Було дуже страшно, коли на місто неподалік нас падали бомби, стіни здригалися, і це було дуже моторошно, адже в одну мить ми всі могли загинути.

Найбільше ми боялися літаків, бо якщо вони летіли, ми розуміли, що зараз вони скинуть бомбу. Куди вона влучить — ніхто не знав, — пригадує Ніна.

Кулінар за фахом, вона взялася готувати на всіх їжу. В укриття кожен приніс те, що мав вдома. Куховарила на вулиці, на вогні, часто під обстрілами.

Тоді й познайомилася з Олександром, який взявся їй допомагати — розпалював вогнище, носив воду. І день за днем вони все більше відчували, що стали подобатись один одному, хоча до цього ніколи в житті не бачилися.  

Я відчув, що подобаюся Ніні, і вона мені теж дуже сподобалася. Хоча в той момент була така ситуація, що було не до романтичних стосунків. Головне завдання було вижити, — зізнається Олександр.

Обстріли Маріуполя посилювались, тому жінка вирішила вибиратися з міста. Її квартира згоріла, автомобіля не було, як виїхати з міста — не знала. Проте згодом Ніна знайшла автівку, і разом ще з двома сім’ями вирішила виїжджати.

Олександр залишився, адже на іншому боці міста жила його мама, яку він не наважився залишити. Коли чоловік та жінка розлучалися, то найбільше боялися більше ніколи одне одного не побачити.

Саша запитав, чи є в мене гроші, а я в той час взагалі якось про це не подумала. І він віддав мені свою золоту каблучку — єдине, що в нього було цінного, мовляв, згодиться.  

Я ж йому дала свою улюблену іграшку — маленьке ведмежатко. І сказала, що обов’язково його знайду. Я не хотіла його там залишати, але не могла з цим нічого зробити. У той момент ми зрозуміли, що закохалися, —  ділиться емоціями Ніна.

Читати на тему

Назавжди наречені: трагічна історія кохання та війни Олександра Махова й Анастасії Блищик

Це просто було кохання. Рада, що пізнала його. Боляче, що все так обірвалося, — говорить Анастасія.

Коли я її обійняв — це було найкраще, що трапилося зі мною

Через п’ять днів з Маріуполя почав вибиратися і Олександр. У їхнє укриття влучив ворожий снаряд, і все згоріло. Покидати охоплене окупантами місто наважувалися з годину.

Адже обстріли не припинялися, автомобіля не було. Тож вирішили йти пішки. Чоловік разом з іншими маріупольцями здолали понад 20 км пішки, аж поки не вибралися з міста.

Тоді Олександр почав шукати Ніну і зрештою знайшов у місцевому притулку для біженців у Бердянську.  

Коли я її побачив і обійняв — це було найкраще, що трапилося зі мною за останніх декілька днів. Не хотів її відпускати, — каже Олександр.

Згодом пара переїхала до Рівного. Там Олександр освідчився Ніні. Жінка погодилася стати його дружиною, і вони зареєстрували шлюб. Та весілля не робили, кажуть, було не до того.

Однак, дізнавшись їхню історію кохання, рівняни вирішили їм влаштувати свято за давніми поліськими звичаями, аби воно запам’яталося на все життя.

Молодят одягнули у традиційне для Полісся весільне вбрання, яке носили 100 років тому. Для Ніни — це перша весільна сукня. Ткані лляні вишиті сорочки, замість фати — віночок.

Вдалось навіть відтворили повний обряд від сватання до частування короваєм і традиційних танців. На такому весіллі Ніна та Олександр, які були головними героями свята, побували вперше.

Кажуть, емоції важко передати словами. Українські традиції зачаровують. Тепер понад усе молодята мріють про перемогу. Вони розуміють, що повернутися в Маріуполь — поки нездійсненна мрія, тому налагоджуватимуть життя у Рівному.

У той момент, коли ми розлучилися і шукали одне одного, ми збагнули, що зараз треба цінувати кожну мить, насолоджуватися тим, що маємо, і любити й поважати одне одного, поки це можливо. Бо ніхто не знає, що буде завтра, — каже Ніна.

Дівчина і досі себе картає, що замало говорила слів кохання йому. Кожного дня, сотні разів, але тепер, здається, цього все одно мало. Історія трагічного кохання, що закарбувалась у щоденнику, не залишить нікого байдужим.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!