Медики продовжують свою роботу за будь-яких обставин. Так дитячий хірург Олександр Мартинцов продовжував рятувати життя в Маріуполі, навіть коли втратив усе: дружина загинула, а в дім влучили російські ракети.
Свою історію він розповів Ірині Тимчишин для Фактів ICTV.Здоров’я.
Чоловікові довелося перекваліфікуватися з цивільного хірурга на військового медика. Він продовжував оперувати поранених містян попри жахи, що творилися у Маріуполі.
24 лютого Олександр ішов на роботу, як завжди. У лікарні було розписано, як працювати в умовах воєнного стану. Деяких дітей виписали додому, в лікарні залишилися лише ті, хто у важкому стані.
Коли чоловік прийшов на роботу 6 березня, до лікарні приїхали п’ять чи шість швидких. Саме тоді Олександр зрозумів, що відбулося.
— Я чув вибухи, але не думав, що поранення такі масові. Черговий травматолог і хірург уже оперували, до нас везли людей з ампутаціями рук, ніг, уламковими пораненнями. Я одразу пішов до операційної, — згадує він.
Тоді йому доводилося оперувати пацієнта з пораненням черевної порожнини. Проте дитячі хірурги з таким не стикалися. Каже, їм проводили заняття на випадок війни, але то була теорія.
— Лінія фронту була на заході міста, там були бої. До обласної лікарні перекрили усі під’їзди, тому всіх поранених з центру везли до нас, адже залишилася тільки дитяча лікарня. Інакше вони б загинули, — пояснює чоловік.
Лікарня була переповнена пораненими. Їх оперували, але швидка привозила знову.
Перший день масованих обстрілів 6 березня був найважчим. Після опівночі ми продовжували робити операції, — каже Олександр.
Він розповідає, що ніколи не бачив стільки поранених, люди просто стікали кров’ю. Тоді він побачив багато дітей та дорослих, які загинули.
Лікар каже, що для людей найгірші 82 і 120 міни, адже вони відривають кінцівки. Одного разу почався обстріл району. Багатоповерхівки побудовані так, що вони оточують і захищають двори, проте тоді це виявилося пасткою.
— Міни влітали у двори, і всіх, хто там був, хто розпалював багаття і варив їжу чи йшов по воду, усіх розривало або важко ранило.
Я впевнений, що нас просто вбивали! Жодних воєнних дій, просто був наказ убити цивільних, — міркує Олександр.
Додає, що серед усіх поранених, які надходили до лікарні, тоді не було жодного солдата, лише мирне населення. Оперувати доводилося при температурі 2 ºС нижче нуля.
Під час однієї операції лікар не міг розігнути ліву руку (оперував правою, лівою допомагав), адже вона замерзла. Доводилося одягати кілька светрів і зверху медичний халат, щоб працювати.
Одного разу в коридорі біля пацієнтки лежала собака.
— Жінка мала складний відкритий перелом і чекала своєї черги. Кажу: “Жіночко, тут поруч операційна, з собакою не можна!” А пес так принишк, тулиться до жінки, і лише очима туди-сюди водить.
Ми на людей накидали усе шмаття, яке було в лікарні, аби хоч якось зігріти.
А мені медсестра каже: “Дозвольте їй залишитися, вона гріє хазяйку, вона все розуміє”, — ділиться Олександр.
Поранення у людей були надтяжкі. Одного разу 21-річному хлопцю уламок розрізав живіт — йому розсікло усі м’язи до єдиного. Його було складно навіть доправити в операційну. Проте Олександр все ж прооперував його. А обстріли не припинялися, і міни постійно падали.
Лікар розповідає, що жив недалеко від лікарні, тому намагався ходити додому. Дорогою лежало багато загиблих.
— Вони лежали один день і другий. Їх ніхто не забирав, бо був сильний обстріл. Я тільки слухав, чи чую, як міна летить, аби встигнути бодай кудись заховатися, — каже він.
20 березня він затримався на роботі. Тоді російські ракети влучили в багатоповерхівки. Дружина Олександра загинула. З його під’їзду усі загинули.
— Із вцілілими сусідами на клумбі біля будинку зробили могилки, поставили хрести. А коли фронт пішов далі, то дружину поховав на Старокримському кладовищі. Воно не працювало, але зміг поховати, бо розумів, що з Маріуполя треба виїжджати, — пояснює Олександр.
Лікарня, в якій працював чоловік, постраждала чи не найбільше. Міни постійно вибухали, але лікарі продовжували працювати.
— Спочатку закінчилася солярка, бо операційна та реанімація працювали на автономному дизель-генераторі. Але поранені залишалися у нас.
А потім таки влучили й зруйнували операційну, вже тоді відкрилася обласна лікарня, і поранених почала приймати вона, — згадує хірург.
Пацієнти просили Олександра не кидати їх, він казав, що лишиться до останнього пораненого, бо йому нікуди їхати.
— Два місяці у нас раз на день була миска вівсяної каші. Я її в житті ніколи не їв, не любив вівсяну кашу з дитинства. І після того, як почалися військові дії, кращої їжі, як вівсяна каша, я не знаю, — ділиться Олександр.
А чашка води була на вагу золота, адже її не було у місті. Зізнається, лише через півроку почали відновлюватися якісь почуття. До того він просто виконував свою роботу.
17 квітня його забрала донька. Проводжали його хірург і реаніматолог — єдині, хто залишився.
— Відходжу від лікарні, але зрозумійте, я все життя пропрацював у цьому відділенні, іншого життя в мене не було. І я відходжу і думаю: ну все, більше в Маріуполь ніколи не приїду! — каже він.
Проте зараз, коли бачить у соцмережі дописи маріупольців, розуміє, що має повернутися.
Наші військові робили усе, щоб захистити місто. Раніше ми розповідали історію танкіста з полку Азов про бої за Маріуполь.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!