Усюди, куди ступає нога росіян, настає хаос, руйнація, страждання та смерть. Варвари діють дуже підло, знущаючись із невинних неозброєних людей.
Увесь світ шокувала звірина жорстокість російських загарбників у мирних українських містечках: Гостомелі, Бучі, Ірпені. Їй немає виправдання і прощення, бо свідками цих злочинів є мільйони українців.
Працівник Гостомельського аеродрому Володимир 16 діб пробув у полоні війни та розповів усе, що пережив за ці страшні дні.
Захоплення Гостомельського аеродрому
Володимир живе в селі Озерце, що за 5 км від аеродрому Гостомель.
Коли 24 лютого почалася війна, чоловік був на роботі. Приблизно о десятій годині ранку на аеродром налетіли російські вертольоти МІ-24 і К-52 й почали бомбити його.
Потім висадилися 200 десантників, які хотіли знищити наших військових, а ворожі вертольоти продовжували бомбити.
Загарбники стріляли по літаках, автобусах, будівлях аеродрому. Коли пожежники виїхали на виклик, щоб гасити полум’я, яке забирало життя людей, їхнє авто теж розстріляли. Були загиблі та поранені.
Володимир та інші працівники аеродрому ледь встигли сховатися в бомбосховище. Проте було одразу зрозуміло, що довго сидіти там не вдасться. Поки ще електроенергія була, то і вода була, але з їжі нічого не було.
Люди вирішили вийти на вулицю. З білим халатом, який знайшли в бомбосховищі, та з піднятими руками. Росіяни обшукали всіх, телефони й авто забрали й вивели працівників за територію аеродрому.
А далі, як то кажуть, куди хочете, туди й ідіть. Володимир пішки дібрався до свого села.
Увечері українська армія зачистила аеродром зі сторони Бучі та знищила всіх росіян. А на другий день частина окупантів прорвалася з Іванкова.
Ставлення окупантів до мирного населення
Кадирівці зайшли в село Володимира, почали виганяти людей з хат, грабувати, руйнувати двори. Хто не відкривав — могли й по будинках стріляти. У декого повалили льохи своїми БТРами.
Окупанти поводилися дуже жорстоко. Якщо собака гавкне, то відразу пристрілювали її. Був випадок, коли селянин чинив опір, то його хату з гранатомета розстріляли. Хазяїна побило уламками.
Чеченці нікого не пускали ходити вулицями села. Максимум — пройтися по найближчих сусідах. Піти до знайомих на другий кінець села було неможливо.
Спочатку селяни могли слухати радіо з телефона, але окупанти їздили на авто, яке визначало, звідки йде сигнал. Коли вони помічали радіосигнал з якоїсь хати, то стріляли по ній.
Так, був випадок, коли будинок загорівся, а господарі згоріли там заживо. Після цього люди перестали слухати радіо.
Не було ні газу, ні світла, ні зв’язку, ні інтернету. Телефони розрядились і люди вже не могли дізнатися новини. У прямому сенсі жили в окупації.
Дуже багато хат розбомбили та розграбували.
Кадирівці затрималися в селі не довго. Вони вирушили з Озерця у напрямку Гостомеля, де їх і знищили ЗСУ. А в село замість них зайшли російські десантники.
Ті вже почали розуміти, що Росія їх обдурила. Вони вже й жалкували, що взагалі зайшли в Україну, але вийти не могли, бо попідписували військові контракти.
Життя в окупації
Володимир тільки перший день війни переховувався в льосі, а потім зрозумів, що це не розв’язання проблеми. Якщо снаряд потрапить у льох, то це для людини одразу могила, не потрібно навіть закопувати. А якщо бомба в хату попаде, то можна вискочити.
У селі було зовсім неможливо жити: постійна стрілянина, бомбардування. Уламками вибило вікна в будинку та сараї Володимира. І так було у всіх людей.
Росіяни ставили свою техніку лише у дворах мирних жителів і стріляли звідти, щоб ЗСУ не могли дати їм відповідь. Чеченці взагалі своїми БТРами валили паркани, хати, льохи.
Це варвари! Навіть нацисти так не робили, як вони!
У Володимира на городі росіяни закопали танк і вночі почали стріляти. На щастя, ЗСУ дуже точно влучили у нього.
Вирватися з пекла
Володимиру вдалося вирватися з села випадково. Коли відкрили “зелений” коридор, чоловік набирав воду і побачив, як колона автомобілів їде з білими прапорами.
Тоді чоловік швидко взяв з дому сумку з документами й заскочив в останнє авто. Інакше покинути село було неможливо — росіяни нікуди не випускали людей.
Володимир поїхав до своєї сестри у Луцьк, і дорогою йому подзвонив син, з яким увесь цей час не було зв’язку. Нарешті добрі новини. Йому та невістці, які жили в Гостомелі, теж вдалося вирватися.
Що далі? Невідомо. Але Володимир, як і всі українці, твердо вірить у нашу перемогу та докладе для цього максимум зусиль.
Війна згуртувала українців. Комусь вдалося потрапити до лав ЗСУ, хтось пішов волонтерити та забезпечувати військових усім необхідним, дехто взявся лікувати перші поранення на фронті або ж тікати від лінії його розмежування.
Однак є ще надважлива частина українців, які приєднались до територіальної оборони. Читай історії бійців тероборони Києва.