Ми всі практично в один день змінили свої життя, свої вірування та зберегли одну мету — свобода незалежної України. Комусь вдалось потрапити до лав ЗСУ, хтось пішов волонтерити та забезпечувати військових усім необхідним, декому лікувати перші поранення на фронті або ж тікати від лінії його розмежування.
Однак є ще надважлива частина українців, які приєднались до територіальної оборони. Якщо наших хлопців на передовій ми вже бачили й милуємось ними за першої нагоди. То як же виглядає узагальнений портрет тероборонівця?
Журналіст Вадим Петрасюк ще у перший день війни приєднався до ТрО Києва та розповідає, з ким пліч-о-пліч обороняє спокій столиці.
Головне, що об’єднує тут людей — усі добровольці, усі стоять за вільну та незалежну Батьківщину. На цьому схожість, мабуть, і закінчується.
За професією зібралась цікава компанія: економіст, інженер, айтішник, підприємець з дипломом стоматолога підприємець-автомеханік, водій, студент ІТ.
…і я – людина з журналістським дипломом, – говорить Вадим.
Ще є три юристи, один з яких раніше був районним суддею, а тепер же він — командир відділення.
Однак найцікавіший оратор, то водій – випускник ПТУ, який вже 25 років за кермом. Тому і його шоферські перли найбільш тепло сприймаються публікою, особливо, коли йому доводиться переповідати новини, паралельно лаючи усіх москалів.
Багато хто говорить, що тепер вся Україна — велика родина. Ось і відділення тероборони не стали в тому винятком.
Двоє з нас – рідні брати, ще двоє – батько й син.
Хтось готувався до виконання свого обов’язку ще на військовій кафедрі, дехто ж проходив добровільний вишкіл з фанерними автоматами. Однак зараз під час війни усі рівні.
Це не має значення. Ми всі – рядові.
Один із побратимів розповів, що коли 24-го почався обстріл і вперше гримнуло, то гучніше для нього звучав лише плач його доньки. Тоді він відчув, що все почалось. Рюкзак у нього вже був зібраний, тому за кілька годин владнав усі справи й в обід вже був у військкоматі.
І такі ситуації спіткали кожного, тому більша частина відділення була зібрала ще першого дня, інші “підтягнулись” вже на третій.
Як вже можна було зрозуміти, компанія зібралась максимально цікава та різноманітна. От, наприклад, Карен – народжений у Києві чистокровний вірмен.
Тому чоловік бездоганно володіє українською. А ось коли розмовляє вірменською, то трапляється український акцент.
Вірмен-українець ще з 2014 року займався волонтерством, зараз же наважився взяти до рук зброю, щоб захищати Україну, її цінності та спосіб життя.
Його батьки колись познайомились в Києві. Тепер же лише мама знає, що він обороняє “місце знайомства”. Татові ще сказати не наважився, поки говорить, що знову волонтерить.
Інший тероборонівець — Дмитро — за національністю єврей. За покликом душі — українець. Тому і захищає Україну та наш спосіб життя.
Усі запам’ятали водія? Так от, його звуть Сашко і він – пролетарський аристократ. Як говорить Вадим, він живучий, як будяк.
Лиши його в якомусь місці понад годину – пускає коріння і проростає.
Цей чоловік ніде не пропаде. Він одразу ж починає знайомитись, влізає в розмови, комусь допомагає, вказує що робити та добуває усе необхідне для своїх побратимів.
Матюкливий на 100%, майже завжди чимось ситуативно невдоволений, і його всі люблять.
Родом чоловік з Києва, але пожити встиг, де лише можна і треба було. Колись жив у Москві, бо дружина була звідти. Потім ще раз одружився і переїхав до Молдови.
Ще встиг після того купити дім в Бердичеві, пустити й там коріння на п’ять років і почати асоціювати себе саме з цим містом. Проте коріння не забув і готовий рвати за своїх усіх, хто стане на шляху.
Особливо тих, хто по пологових стріляє. Вже надто вразило таке нелюдське звірство. Тому і лють на ворога виливатиме вражаюче.
Однак існує ще безліч українців, які борються за нашу незалежність як можуть. Читай, як ужгородські ресторатори створили гастрономічний батальйон Дельфін.