“Росія стала найбільшим джерелом тероризму у світі. Жодна інша держава не залишає по собі стільки смертей”, — так до спільноти звернувся президент України Володимир Зеленський у день, коли в Ізюмі почалися ексгумаційні роботи.
По собі війська РФ залишили розруху, 11 катівень, понад 400 тіл закатованих чи вбитих українців.
Серед тих, хто помер через російську агресію — родина з восьми людей. На хрестах видно їхні імена та прізвища:
- Дмитро Столпаков — 33 роки;
- Олена Столпакова — 31 рік;
- Олександра Панюхно — 8 років;
- Олеся Столпакова — 5 років;
- Марія Жихарєва — 13 років;
- Олександр Жихарєв — 49 років;
- Тетяна Жихарєва — 49 років;
- Людмила Сокол — за попередньою інформацією жінка мала понад 70 років.
Про родину, котру вбили путінські війська, розповіла журналістка УП Інна Кубай. Ми проносимо пам’ять про цих людей далі, щоб кожен українець пам’ятав ціну нашої свободи.
Родина, яка загинула внаслідок авіаудару по будинку
9 березня росіяни зруйнували будинок, в підвалі якого ховалися цивільні мешканці. Під руїнами тоді загинуло 50 людей. Протягом наступного місяця до будинку приходила Галина Жихарєва з надією знайти когось рідного та вцілілого. Але коли завали почали розбирати, то з-під руїн витягли тіла вісьмох рідних їй людей.
Дмитро Столпаков був сином заробітчанки Маргарити Смолярової, яка до Польщі поїхала 17 лютого цього року — за кілька днів до початку повномасштабної війни. Її син з дитинства любив природничі науки. Був високим та красивим — ловив жіночі погляди зі шкільних років.
Шість років тому він познайомився зі своєю дружиною Оленою: та теж була з Ізюма. А через півроку Оленка увійшла в родину, де її прийняли як рідну доньку — Маргарита дуже любила свою невістку та її доньку від першого шлюбу — Олександру.
Оленині батьки — Тетяна та Олександр Жихарєви — жили саме в тому будинку, який у березні розбомблять росіяни. Але це буде пізніше, а доти їхня дочка Оленка гуртуватиме навколо себе та своєї родини нових друзів, кликатиме всіх у караоке та сервіруватиме стіл на день народження своєї мами та свекрухи.
Олена була й чудовою мамою для двох прекрасних доньок: дев’ятирічної Олександри від першого шлюбу та шестирічної Олесі від шлюбу з Дмитром Столпаковим.
Про своїх внучок Маргарита говорить крізь сльози: вони були для неї золотими. Саша закінчувала п’ятий клас, а Олеся саме мала йти у перший.
Вся родина жила в одному будинку: на іншому поверсі були Оленині батьки з молодшою дочкою Марією. Їй було 14 — сором’язлива, захоплювалася аніме та мала талант до малювання.
Таня і Саша були підприємцями: у них пів-Ізюма купувало взуття в магазині Яркий Я. Цим бізнесом займалася навіть мама Олександра Жихарєва — Галина.
Війна в Ізюмі
Коли почалася війна, родина не хотіла виїздити з рідного міста: всі вважали, що за кілька днів це все закінчиться. До того ж у самому місті все було відносно спокійно. Обидві сім’ї переховувалися у підвалі будинку під час обстрілів, а потім підіймалися й готували їсти у квартирах.
Востаннє з сином Маргарита Смолярова спілкувалася 6 березня. Зв’язок був поганим, тож вони листувалися у Viber. Тоді ж востаннє телефоном розмовляла з подругою Оленою Тетяна Луніна — близька до родини жінка.
Усі вони тоді прагнули просто нормально жити. Дмитро кликав свою маму до України на 1 вересня, щоб до внучки на свято зібралася вся родина; молодша донька Жихарєвих Марія своїй подрузі писала, як сильно вона хоче спати без звуків вибухів та поїсти щось нормальне.
У наступні дні зв’язок з рідними пропав — назавжди, як виявилося пізніше.
На руїни будинку ходила матір Олександра Жихарєва Галина. Вона мала надію, що рідні врятувалися.
Російські військові не підпускали її, але жінка все одно ходила, плакала, молилась. А вже на початку квітня місцеві жителі за допомогою найпростішої техніки й комунальних служб почали розбирати завали.
Тіла було важко упізнати — люди помирали від вогню.
Дітей Галина упізнала за татуюваннями. Упізнала і свого сина Олександра. Тетяну та Марію вона так і не змогла віднайти…
Тих, кого Галина Жихарєва змогла впізнати, російські військові поховали з табличками — про це їх довелося благати, бо вони хотіли всі тіла скинути у братську могилу. Там похоронили тіла Марії й Тетяни Жихарєвих.
Олена завжди казала: вони з Дмитром так люблять одне одного, що помруть в один день — як герої Шекспіра. За іронією долі ліс, де росіяни ховали тіла українців, межує з кладовищем з промовистою назвою У Шекспіра.
Мати Дмитра й досі не може оговтатися від трагедії. Вона не вірить у те, що більше не зможе обійняти рідних, а гірше стає від відчуття незавершеного діалогу з рідними. Вони не змогли попрощатися.
Від таких історій тілом пробігають мурашки: українці змушені платити надто велику ціну за свою незалежність та свободу. Маріупольці, котрі вибралися з Драмтеатру, розповіли про свою історію порятунку — читай у нашій розповіді.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами України та світу.