“Я не знала, що діти помирають в найбезпечнішому місці у світі — в утробі матері”, — каже ведуча програми Вікна-новини на СТБ Ольга Кучер, яка два роки тому перенесла найважчу втрату свого життя. На сьомому місяці вагітності зупинилося серце малюка, якого мали назвати Устимом.
За статистикою ГО Опіка Ангела, в Україні кожна четверта вагітність завершується втратою. Це може бути викидень, завмерла вагітність, перинатальна або неонатальна смерть. І щоразу звістка про це завдає найбільшого горя родинам, які проходять досвід втрати й щодуху намагаються повернутися до нормального життя.
Вікна пишуть цей матеріал, щоб підтримати кожну жінку і сім’ю, яку торкнулося це лихо; щоб кожна з матерів, яка має “ангела”, знала, що вона не самотня і найважливіше — що їй є до кого звернутися.
А ще — для того, щоб суспільство усвідомило: ігнорування проблеми її не вирішує. Ми знаємо сотні щасливих кейсів і бачили безліч усміхнених мам і тат з немовлятами на руках. Проте ми ніколи не чуємо про тих, хто втратив вагітність, і воліємо їх не помічати.
2016-го року Ольга Кучер вийшла заміж за свого колегу, Ярослава Кречка. Тоді подружжя насолоджувалося одне одним і не надто замислювалося про народження дітей.
— Ми просто чудово проводили час разом, нам було добре удвох, а вже коли побули у шлюбі пару років, то логічно постало питання про те, що ми уже готові, наші стосунки уже готові, аби стати батьками, вийти на новий рівень. І нам здавалося, що батьківство — це новий рівень стосунків, тому ми почали думати про вагітність.
Чи ви пригадуєте день, коли дізналися про вагітність? Якими були перші думки?
— Ми планували, знали, що хочемо завагітніти, але коли зрештою це сталося і я побачила дві смужки на тесті — я була сама вдома — то просто бігала по хаті й говорила: “Мамочки, мамочки, мамочки”.
Одна справа хотіти завагітніти й хотіти мати дитину, а інша справа — вже завагітніти. І я, звичайно, була страшенно схвильована, налякана, бо якось ніби хотіла, але коли це сталося, то страшенно перелякалася. І ще довго не казала чоловікові, бо він був у відрядженні, а про таке якось не хочеться говорити телефоном.
Зрештою, Ольга купила піцу і зателефонувала чоловікові, попросивши його хутко приїхати. Коли на коробці з-під піци Ярослав побачив тест із двома смужками, спитав одне: “Ми що, вагітні?”
Спостерігалася Ольга у державній клініці, бо та була за рогом її будинку. А до приватної, в якій родина планувала народжувати, було далеко їхати.
Якою була вагітність? Як вона проходила?
— Чудово. Це теж така трагічна сторона втрати, що все було добре. Я себе добре почувала. І з малючком все було добре. Всі аналізи, УЗД були добрі. Я працювала, насолоджувалася вагітністю на всі 100%, ходила до басейну, робила йогу. Тобто я була щаслива вагітна.
Жодних передвісників, жодного натяку, але в грудні 2019-го року, на 27-му тижні вагітності, Ольга потрапляє до пологового, до відділення патології вагітних.
— У цей день, я вже зараз розумію, у мене були тренувальні перейми. Вони тривали два дні. І я якось не знала, запанікувала і пішла до лікаря. Я натомилася в ті дні, багато ходила, якось переоцінила свої сили. І два дні в мене хапав живіт. Лікар направила мене до пологового.
Там Ольгу поклали на збереження — “про всяк випадок”. Загроз для матері й для малечі не було, тож їй поставили крапельницю, живіт більше не хапало, всі симптоми зникли. Але додому вагітну жінку відпустити не погодилися.
— Мені стало легше, але лікарі сказали: “Про всяк випадок полежіть на збереженні, і на вечір поставити свічки”… Вони наполягли, аби я лишилася.
Увечері за приписом лікаря Ольга поставила свічки і в неї сталася гостра алергічна реакція, анафілактичний шок.
Виявилося, що я медичний алергік. А до 30 років через відмінне здоров’я я не знала, що в мене є проблеми з медикаментами. Мені стало зле.
— Збіглися всі медики, вони довго не могли зрозуміти, що сталося. Я втратила свідомість, і, видно, в цей момент живлення до малючка зникло.
Тоді, припускає Ольга, сталася гіпоксія, але серцебиття лишалося. Лікарі довго не могли зрозуміти, чому малюк перестав рухатися. За два дні жінці сказали: треба народжувати.
— Лікарі сказали одразу: те, що він виживе — шанси дуже-дуже низькі, а те, що він буде дуже хворий — це точно, бо дуже короткий термін вагітності. Це інвалідизація точно, до того ж він два дні в незрозумілому стані, тому він точно буде хворий, але чи виживе — не ясно.
“Давайте народжувати, але шансів — жодних”, — такі слова почула Ольга від медиків у пологовому. Казали тільки, що за протоколом мусять спробувати врятувати дитину, “але ми точно його не врятуємо”.
На запитання жінки, навіщо народжувати, якщо шанси мізерні, лікарі відповіли: “Тоді пишіть відмову, і будемо чекати, поки він помре всередині вас”.
А найгірше те, що в пологовому не було жодного психолога, який би надавав допомогу жінкам, які опинилися в складній ситуації. Ба більше — жодних слів підтримки, жодного прояву людяності.
Тоді Ольга вирішила перевестися в інший заклад, на базі якого працював психолог.
— Він зі мною працював, але я би не сказала, що дуже вдало. Я не хочу називати заклади, аби уникнути якихось спекуляцій. Так на групах підтримки роблять, коли не називають заклади, — пояснює Ольга Кучер.
Після втрати Ольгу поклали до палати у відділенні патології, де на сусідніх ліжках перебували ті, хто був при надії.
Я просила покласти мене в платну палату, на що мені відповідали: “Ні, у нас немає, у нас все зайнято”. І я лежала з іншими дівчатами, а медсестри ходили і питали: “Що ви така нещасна лежите?”
— Одразу, коли ми зрозуміли, що малий не виживе, ми між собою поговорили, що нам обов’язково потрібна буде допомога психолога — і мені, і чоловіку.
Саме тоді, лежачи у палаті пологового, Ольга натрапила на сайт українського ЗМІ, в якому говорилося про організацію Опіка Ангела. Вона допомагає родинам переживати втрату дитини. Ольга та Ярослав звернулися по допомогу.
І вже за тиждень після втрати відвідали перше групове заняття, на якому присутнім порадили психологів.
— Ми звернулися і почали працювати. Спершу я ходила з чоловіком, потім йому легше стало. Мама це, звичайно, інакше переживає.
— А потім раз на тиждень я ходила до психолога, — пригадує Ольга.
ГО Опіка Ангела проводить безкоштовні групи підтримки та надає онлайн-курс допомоги батькам, які пережили втрату. “З ним можна ознайомитися і зрозуміти, чи все, що з тобою відбувається — це нормально”, — каже Ольга Кучер.
І, звісно ж, найбільшою опорою для телеведучої був її чоловік. Разом вони долали біль після втрати малечі.
— Він (чоловік — ред.) не покинув мене, не розчарувався в мені. Тож треба будувати такі стосунки, які зможуть пережити будь-яке горе, а потім і щастя.
Озираючись назад, які найважливіші дії для жінок і родин, які потрапили в таку ситуацію?
Найважливіше — це знайти в собі сили попрощатися з дитиною. Це дуже важливо. Бо лікарі наші неправильно говорять “Ой забудьте, як страшний сон”, “Ви молода, народите ще”, “Не забирайте цих дітей, хай вони лишаються”, “Не створюйте кладовищ, не встановлюйте пам’ятників”. Це неправильно.
Абсолювати горе, закривати його, ігнорувати його, робити вигляд, що цього не було — це дуже неправильний психологічний підхід. Це руйнує маму зсередини, з’їдає, як рак.
Ольга переконує: якщо мати не проживе це горе, а спробує його ігнорувати, то рано чи пізно воно повернеться: “І ти ніколи не знаєш, в який момент тебе накриє, наздожене це горе”.
Ведуча зізнається: невимовно боляче бачити своє немовля, яке пішло з життя передчасно, але прощатися з ним — украй необхідно.
— Мені не допомогли й не порадили, що треба попрощатися. Я не тримала його на руках, але ми принаймні його забрали й попрощалися з його прахом. А на руках я його не потримала, бо не знала. А треба обов’язково…
Лікарі радять українкам не згадувати, забути про вагітність, яка, на противагу суспільним стереотипам, не мала щасливого завершення. Але Ольга Кучер каже, що ігнорувати такий болючий досвід не варто, адже якийсь час ви були мамою цієї малечі. І це реальність, від якої нікуди тікати.
В Опіка Ангела матерів і батьків, які зіткнулися з болем втрати, називають батьками ангелів. Це допомагає пережити і прийняти втрату.
Тому обов’язково треба прощатися з дитинкою і знайти в собі сили поговорити з кимось про це, бо інакше нахлине така хвиля горя, що ти захлинешся.
— Самій таке перенести, я вважаю, неможливо. Інакше це так травмує і калічить, що змінить тебе назавжди і зруйнує твій шлюб.
На жаль, випадки, коли родині не вдається зберегти теплих стосунків після втрати, не поодинокі.
Жінкам, які пережили втрату дитини, вкрай важко наважитися на нову вагітність. Часто їх переслідують страхи нової втрати. Саме для таких мам і родин Опіка Ангела створила спеціальні групи підтримки — для тих, хто вагітний після втрати.
Ольга Кучер каже: її не оминув страх знову втратити немовля, тож упродовж всієї вагітності ведуча співпрацювала з психологом.
Цей страх нікуди не дінеться. Я працювала з психологом до останнього тижня своєї другої вагітності, — розповідає ведуча.
8 вересня 2021 року телеведуча народила донечку, яку назвали Софією. І вже після цього зважилася поділитися з Україною своєю трагічною історією.
На запитання, чому зрештою відома телеведуча вирішила розказати про свою втрату і впустити незнайомих людей до світу своєї душі, Ольга відповідає просто: хотілося допомогти жінкам, які це переживають. І ще — пояснити українкам, що таке трапляється. Таке буває, що діти помирають.
Свого часу історія акторки 95-го кварталу Олени Кравець, яка теж поділилася своїм горем, дала Ользі сили йти далі.
І це таке якесь розуміння, що інша жінка, заможна, ніби збоку успішна, але теж може переживати таке горе. І це нормально, і нормально твоє горе, і нормально відчувати себе розбитою і зруйнованою, це нормально.
Телеведуча каже: трагічні випадки можуть трапитися з кожним — і з тим, кого показують по телевізору.
Телеведуча каже: в Україні не заведено говорити про втрату вагітності, “бо це не успіх жінки, а її провал”.
— Це соромно, коли ти не впоралася. Це неприродно, неправильно, коли діти помирають. І значить, з тобою щось не так.
Багато жінок, на жаль, переживали цей досвід, але їм бракувало хоробрості про це говорити. Вони відчували сором. Усе — через нав’язані суспільством шаблони.
Соромно через те, що у всіх складається враження, що вагітність — це єдинорожки, рожеві хмаринки, фотосесії, погладжування животика. Це нав’язаний суспільством стереотип про те, як має закінчуватися вагітність.
— Бо це неприродно, коли діти помирають. Дітки мають народжуватися живими, здоровими, красивими, рожевенькими пухляшками.
У лікарнях кажуть: не треба про це говорити, забудьте, не думайте про це. Але потім, коли стається біда, жінка виявляється сам на сам зі своїм горем.
— Жінка шокована, як була я. Я не знала, що діти помирають. Як це? Вони можуть захворіти, коли вже дорослі або статися якийсь травматичний випадок. Але щоб дитя померло в утробі мами, в найбезпечнішому місці у світі? Такого не буває. А виявилося — буває.
При цьому суспільство не любить поразок, не любить невдах. Ще й мислить стереотипами, за якими основним завданням жінки є народження дитини. А коли в неї “не вийшло” — то вважають за краще це приховувати.
— Мені теж не хочеться говорити, що в мене син помер. Це не надає мені сил, не надає мені енергії, це мене спустошує, але водночас моя історія може допомогти іншій мамі, яка опинилася перед прірвою горя. Тому про таке треба говорити, — переконана Ольга.
Якщо ви переживаєте втрату і не знаєте, куди звернутися, ми розповімо дещо про організацію Опіка Ангела. Вона допоможе вам та вашій родині прожити горе, прийняти його та, можливо, колись знову наважитись стати мамою чи батьком.
Три роки тому Наталія Сениця разом із чоловіком заснували ГО Опіка Ангела. Спочатку це був інформаційний ресурс для батьків, які переживають досвід втрати, але зараз — це велика платформа, на якій проводяться групи підтримки, є онлайн-курс для батьків, які переживають втрату.
Фахівці організації отримали ліцензію на навчання від Британської організації SENSE та проводять тренінги для медиків, а також поширюють серед медперсоналу листівки й посібники по роботі з батьками, які пережили перинатальну втрату.
Наталія розповідає, що потреба у створенні Опіки Ангела виникла, адже в Україні досі не існувало жодної подібної організації. Тож родини мусили переживати своє горе наодинці.
Хто може звернутися по допомогу до Опіки Ангела?
Ми частіше вживаємо слово підтримка, тому що ми віримо, що кожен, хто зіткнувся з досвідом втрати, може впоратися з горем, тому ми лише можемо надати підтримку на шляху проживання горя та повернення до повноцінного життя.
Звернутися можуть:
Ви працюєте у кількох містах чи можете надавати допомогу жінкам та їхнім родинам зі всієї України?
Ще до карантину ОА (Опіка Ангела — ред.) була сфокусована в Івано-Франківську, Львові та Києві, але карантин зіграв свою роль.
Через локдауни довелося переходити у формат онлайн, і з липня 2021 року ми запустили десять груп підтримки щомісяця, до яких можуть долучитися люди з абсолютно всіх куточків України, а також українці з усього світу.
За словами Наталії, часто до організації по підтримку звертаються українці з Італії чи Норвегії.
Яку пораду дасте тим, хто переживає досвід втрати без підтримки?
Єдине, що можу порадити таким сім’ям, — шукати підтримку там, де вона є, можна звертатися до ОА, можна спілкуватися з іншими батьками, які також проходили досвід втрати. Вони вас точно зрозуміють.
А ще — просто повірити в те, що рідні чи близькі, які не підтримали, просто не знали, як підтримати та пробачити їм. І шукати підтримку там, де вона можлива.
Співзасновниця організації додає: інколи через те, що люди не вміють спілкуватися про свої емоції або не до кінця розуміють нормальності всіх цих непростих емоцій, пари не знаходять взаєморозуміння і складається враження, що чоловік не підтримує або що поряд зовсім немає необхідної підтримки. Але і чоловік, і жінка переживають досвід втрати. Це варто прийняти.
Розкажіть, що змінюється в процесі переживання горя для пари, яка втратила дитину?
Якщо в сім’ї тільки сталася втрата і жінка або чоловік кажуть: “Я більше ніколи не планую мати дітей”, але при тому вони можуть мати дітей. Варто розуміти, що ці думки можуть змінюватися в процесі переживання горя, адже горе супроводжується дуже різними не простими емоціями.
Зараз може здаватися, ніби треба якомога швидше завагітніти, наче це забере біль; через тиждень може здаватися кардинально протилежне. Потрібно дозволити цим думкам бути, дозволити собі проживати горе.
Але наступна вагітність чи народження наступної дитини — це не є панацея у проживанні горя.
Можливо, у нашому суспільстві здається, наче, тільки народивши наступну дитину, сім’я може прожити цей біль, та досвід і практика показують, що важливо дати сім’ї час на проживання, щоб сім’я не в горі приймала рішення щодо наступної вагітності.
Чи достатньою є психологічна допомога жінкам, які втратили вагітність у державних медичних закладах України? А в приватних?
Наразі ми проводили навчання лише у двох медичних установах України — в обласних перинатальних центрах Івано-Франківська та Києва, отже, можемо говорити тільки те, що у лише у двох медичних установах України медичний персонал навчений надавати підтримку при втраті.
Водночас раз на три дні більшість медичних працівників перинатальних та неонатальних центрів перетинаються та працюють із батьками в горі.
Графіка: Валентина Бойко
Якщо ви теж зіткнулися з горем — радимо звернутися по допомогу до психолога або ж долучитися до безкоштовних груп підтримки під патронатом Опіки Ангела. Пам’ятайте: ніхто не зобов’язаний переживати біль втрати на самоті.
Нагадуємо, що Вікна-новини на СТБ виходять по буднях об 11:30, 14:30, 17:30 і 22:00.