Якби не вони — не було б усього Харкова: історія бійців ТрО, які відбили росіян від міста

Харківська тероборона однією з перших зустріла окупантів на під’їзді до міста. І якби не вони — Харків би не встояв. Хоча саме з цих тероборонівців ще за кілька місяців до початку війни російські пропагандисти сміялися на своїх телеекранах.

Харків встояв, і тепер місто та його жителі нічого не бояться. Але ми маємо розповісти про Дмитра Олійника та його побратимів, яким завдячує Харків своєю силою. Цю історію розповідають журналісти УП.Життя.

До війни він працював радником голови Харківської обласної державної адміністрації. Для нього та його колег велика війна була очевидною, але влада не хотіла готуватися до таких подій. І якби не ЗСУ та добровольці ТрО, могло закінчитися гірше.

Він розповідає про столітню школу №134, яка пережила дві війни, але на третю — не встояла. Дмитрові 28 років, і він першим пішов до лав ТрО. Згадує, що того дня росіяни мали наказ прорвати оборону Харкова та через центр взяти під контроль усі транспортні зв’язки. Одна з груп ворога це й намагалася зробити, допоки її не перехопили біля 134-ї школи.

— Була сьома ранку. Нам надійшла інформація, що в місто прорвалася група росіян. Вони заїхали з півночі, зі сторони Олексіївки, і проїхали по Клочківській до центру. Проїхали через центр, обстріляли торговельний центр Нікольський і виїхали сюди, на Шевченка, — пояснює Дмитро.

Росіяни, налякані спротивом українців, втекли до школи та зайняли там оборону. Дмитро припускає, що окупанти там чекали на підкріплення, бо й спортивний майданчик міг згодитися для висадки вертольота.

У тій школі відбувся перший близький бій Дмитра та тих хлопців, яких він вчив користуватися зброєю, ще бувши на посаді заступника та розвивавши тероборону у мирні часи. Тоді їх було восьмеро. З росіянами уже билася механізована бригада та КОРД.

Facebook

Зайти до будівлі не наважувалися довго: росіяни контролювали кожен вхід. Але згодом Дмитро взяв частину командування на себе, тож кілька його тероборонівців та КОРД пішли до чорного входу.

Противник вів шквальний вогонь з вікон школи, намагаючись придушувати спроби українських бійців увійти до будівлі. Браку боєприпасів російські спецпризначенці явно не відчували.

Читати на тему

Ми хочемо показати, що сміливість — це українці: історія активістів руху спротиву Жовта стрічка у Херсоні

“Ми подумали, що було б добре нагадувати, що тут все ще Україна”, — розповідає один із засновників руху Жовта стрічка.

Бій у школі

Українці увійшли до школи та розв’язали бій з окупантами. Витіснені, останні перемістилися на другий поверх, але й це не зупинило боїв. Загалом тоді перестрілки велися близько трьох годин безперервно.

— Ми намагалися переконати їх здатися в полон. Але у відповідь чули: “Хохлам тут здаватися ніхто не буде”, — згадує Дмитро Олійник.

Взагалі росіяни не такого прийому очікували від Харкова. Але вже у перший день до зброї стало п’ять тисяч харків’ян, і сили РФ у місті були оточені та знищені миттєво. Тоді навіть доводилося боротися за місце того, хто міг поїхати на бій.

Дмитро визнає, що хоч усі хлопці й готові були стояти на смерть за своє місто, бій з професійними російськими військовими для вчорашніх менеджерів чи будівельників був геть непростим завданням.

Зараз від тієї 134-ї школи не залишилося нічого, окрім кількох розбитих стін. Даху немає, підлоги та поверхів — теж. Але Дмитро каже, що саме тут і були найзапекліші, вирішальні бої за контроль над усім містом. Після цього жоден російський підрозділ не заходив до Харкова.

Facebook

У тому бою чоловік отримав важке поранення й ледь не втратив ногу. Навіть тривале лікування в Німеччині не дало очікуваного результату: повністю відновитися поки що не вдалося. Але він пам’ятає свого противника.

— Росіян тут було близько 30 людей, взвод. І менше лейтенанта по званню в них тут не було нікого. Усі були офіцерами.

Окупанти не шкодували гранат, розтяжок та патронів. Вони були добре укомплектовані, — визнає Дмитро. Росіяни ще запекліше відстоювали третій, останній поверх будівлі, бо відступати було нікуди. Але українців було більше, а головне — була бригада імені отамана Сірка. Саме вона завдавала по ворогу нищівного удару раз у раз.

Разом з тим оборонятися завжди легше, аніж наступати, констатує Дмитро. Бо росіяни сиділи зверху і кидали вниз гранати. А українці раз по раз як ошпарені розбігалися по кабінетах.

— Коли ми вже піднялися на третій поверх, ми чули, як вони викликають вогневу підтримку своєї артилерії, — пояснює Дмитро. — Тоді вони вже зрозуміли, що підкріплення не буде. Надіялись на те, що обстріл дасть їм змогу втекти. Але, по суті, їх кинули й усе.

Facebook

Зрештою, від активних бойових дій школа на третьому поверсі почала займатися. Це й вирішило долю російських окупантів: більшість із них там і згоріло. Хто міг — стрибав із вікон, але й тих українці знищили. Лише двоє росіян вижили — їх згодом передали до поліції, для обмінного фонду.

Тепер у Харкові стоїть зруйнована школа. Але на хлопців ніхто не ображається, бо якби не вони — не було б цілого Харкова.

Це раніше росіяни були такими нахабними та самовпевненими. Але вже зараз телефонують своїм рідним та скаржаться: їх дурять, не забезпечують зброєю і не виплачують зарплатню. Читай останні перехоплені розмови росіян.

Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!