Війна в Україні змусила багатьох українців шукати прихистку у спокійніших регіонах країни. Для тих, хто не має змоги виїхати самотужки з пекельних напрямків, держава спільно з Укрзалізницею організувала евакуаційні потяги.
Одним із найбільших евакуаційних рейсів залишається потяг Покровськ – Дніпро – Львів. Цей рейс щоразу везе сотні історій війни, надію та сподівання від фронту до тилу. Як проходить евакуація з небезпечних точок, розповіли провідники рейсу виданню Ліга.Life.
Провідниця евакуаційного потягу, 55-річна Людмила Шарій розповідає, що на рейсі Покровськ – Львів вона уже п’ять місяців. За цей час вона бачила багато, але назавжди запам’ятала паніку та страх людей, які сідали в потяг.
Коли вона на початку березня вийшла із відпустки, то потрапила на першу евакуацію людей з гарячих точок країни. За спогадами жінки, налякані люди набивалися по 160 і навіть 180 осіб у вагон, кричали та плакали від усього, що довелося пережити.
Зараз маршрут із Покровська — це лише два евакуаційні вагони, які належать Дніпровському регіону залізниці.
Facebook
— Ми виїжджаємо у Покровськ із Дніпра, прибуваємо туди, забираємо людей і повертаємось у Дніпро. Один вагон чіпляють до потяга на Львів, інший — їде у Київ, — каже Людмила.
Зізнається: раніше на вокзалі Покровська вони стояли три години. Зараз лише одну, хоча небезпека не змінилася — прилетіти може в будь-яку мить. Але попри повітряну тривогу, залізничники виконують свою роботу.
Головне — не показувати, що боїшся, тому що ми відповідальні за евакуйованих. Вони й так надивились на війну, а якщо ми ще будемо панікувати, то до хорошого це не доведе.
Процес евакуації завжди доволі налагоджений: волонтери підвозять на бусах цивільних. Евакуюють також й військових з легкими пораненнями, або підвозять тих, хто має їхати у відрядження. Найчастіше, за словами Людмили, евакуації просять ті, хто відмовлявся від неї до останнього.
— Тим, у кого немає родичів чи близьких на неокупованій території, дають прихисток, поміщають у притулки чи санаторії. Людей не везуть в нікуди.
Провідниця згадує бабусю, яку їхній потяг вивозив з-під обстрілів. У жінки загинула дочка, яка вивозила її до евакуаційного потяга, тож співробітники залізниці та волонтери шукали інших родичів жінки.
Я тоді всю дорогу їхала з нею і слухала її історію. Взагалі без залізниці свого життя не уявляю, роботу свою люблю, — каже Людмила.
А ось 33-річний провідник того ж евакуаційного рейсу Віталій Мельничук висновує: провідники евакуаційних потягів часто стають і психологами для пасажирів. Бо до кожної людини маєш знайти свій підхід.
Евакуація застала його в Одесі. Там він вперше побачив, що таке людський страх. Потім їздив евакуаційними вагонами до Харкова, з березня працює в тому ж потязі до Покровська.
— За час, що я був на евакуації, найскладнішим був рейс, коли з Бахмута вивозили людей із психіатричної лікарні. У вагоні було 18 чи 20 осіб із ментальними відхиленнями, тут стояли крики моторошні, це було важко емоційно. Ми їх евакуювали до Знам’янки, Вінниці та Хмельницького.
Чоловік працює залізничником з 19 років. Піти з роботи після початку повномасштабного вторгнення він не планував, готовий працювати аж до перемоги.
Нині ж каже: за час війни він побачив тисячі різних людей. За його спостереженнями, війна змінила не усіх.
Є ті, хто змінився, є байдужі, а є й такі, що втратили все, вони не можуть стримувати емоції. В такі миті розумієш, що треба допомогти людині.
Вагон Віталія обладнаний для маломобільних людей та тих, хто користується кріслом колісним. Зараз такий транспорт знайти дуже важко: раніше ми писали, в чому полягає складність евакуації людей з інвалідністю.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!