Зліва стріляє танк, згори — гвинтокрил, попереду — мінне поле. Історія жінки, що виїжджала з Херсонщини

Олена — жителька Херсонщини. Вона розповідає, що шлях, який треба подолати між Херсоном та Миколаєвом, становить 60 км. Цей відрізок шляху хтось проходить дві доби, а хтось — цілих п’ять. 

Початок евакуації

Олена їхала з людьми у колоні з п’яти машин, адже по одній їхати не можна.

— Дуже багато блокпостів було (російських — ред.), але не зовсім їх можна так назвати: стоять танки просто в лісосмугах. Десь їх два, десь — три, десь — п’ять. 

Ти їдеш дорогою, її просто перегороджують і кажуть: “Повертайтеся, бо або тут, або там розстріляють”. 

Проте жінка каже, що маленька колона продовжила рух далі. 

— Потім ми проїхали, я б сказала, дуже поганий блокпост, адже там було дуже багато російських солдатів. Вони ретельно все перевіряли: речі й документи. Ці солдати були дуже настирливі. 

Ілюстративне фото

Олена розповідає, що вже мали б доїхати до тієї точки, де, за словами волонтерів, мали б стояти українські військові. 

— Ми думали, що перетнули останній російський рубіж. Але ми їдемо далі й бачимо росіян, ще п’ять блокпостів російських проїхали. 

Як шукали ночівлю

Тоді люди зрозуміли, що лишатися ночувати в полі не можна, адже можуть розстріляти. Тож колона поїхала шукати прихисток у найближчих селах. 

— Ми приїхали в наше українське село, а там світла не було вже два місяці, води та тепла, а це була ще холодна пора. Там нас спрямували до невеличкого села, яке охороняє в’язницю.

За кілька кілометрів від того села знаходяться росіяни, з іншої сторони теж за три кілометри — українські війська, але в селі усе працює. Адже в’язнів нікуди не діли, їх охороняли й годували. 

Олена розповіла, що при тій в’язниці були помешкання, де можна залишитися, адже родини повиїжджали, проте лишили ключі. 

Ми приїхали в те село, й ці хлопці (працівники в’язниці — ред.) дали нам ключі від своїх помешкань, тож ми залишилися на ніч.

Читати на тему

Майже всіх місцевих сприймають за ворогів! Історії херсонців, які постраждали від окупантів

На Херсонщині з перших днів війни зникають люди, їх катують і вбивають. Дивися історії херсонців, які постраждали від окупантів.

Надія не покидає

Наступного дня люди прокинулися рано-вранці, адже, за словами жінки, вдало проїхати пости можна тільки у такій ранній порі. 

— Нас було шість машин. Ми забрали з цього села ще людей з обмеженими можливостями: бабусю, яка не могла ходити, й ще одного чоловіка. Тобто нас була одна машина з місцевих та п’ять, які були з різних точок Херсонщини.

Жінка розповідає, що знову минули п’ять чи шість російських блокпостів. 

Вони (російські військові — ред.) нам сказали, що можемо їхати, але зараз піднімуться “вертушки” й вони всіх розстріляють. Адже це лінія фронту, тут не можна їздити. 

Але ми поїхали, бо назад нема куди вертатися, адже позаду тільки росіяни, — каже Олена.

Загнали на мінне поле

Жителька Херсонщини розповідає, що росіяни спрямували їх на вузеньку дорогу, яка йшла через поле.

— Зліва по нашій колоні вистрілив танк, але так — попереджувально. Ми почали пришвидшуватися. Я їхала в першій машині, то був вантажний бусик, й кабіна була високо. Тоді я та водій одночасно побачили міни. Я кричу: “Це мінне поле!”

Жінка каже, що вони зупинилися й не знали, що робити, адже дорога була всіяна протитанковими мінами.

— З одного боку був танк, згори — російські гвинтокрили. Ми стали й не знали, що нам робити. Водій пішов дивитися, чи можна якось об’їхати міни. Потім ми побачили, що з посадки біжать наші (українські військові — ред.), ми впізнали їх по стрічках. Вони біжать і махають нам: “Стійте!” 

Наші хлопці підійшли й кажуть: “Це мінне поле. Ми тут ніяк не розмінуємо. Якщо ми зараз почнемо щось тут робити, за вами просто поїдуть танки. Вони тільки цього й чекають, тому вас сюди й пустили”, — розповідає Олена.

Адже росіяни думали, що якщо українські військові розмінують те поле, то їм вдасться прорватися. 

Врятували українські військові 

— Хлопці (українські військові — ред.) взяли бабусю, що не могла ходити, на руки. В нас там ще діточки були. Перевірили наші документи й сказали, що виведуть нас до української посадки. 

Жінка каже, що наші солдати провели їх через поле та своїми машинами відвезли на КПП. 

— На нашому українському КПП ми почали плакати. Нас питали чому, адже ми вже на контрольованій Україною території. А я їм відповідала, що не бачила наших ЗСУ два з половиною місяці. Наші українські військові ще й цукерки десь знайшли й принесли нашим дітям.

Ми поїхали, а машини наші залишилися в полі. Останню машину, що була в нашій колоні, розбомбив танк. 

Нині Олена в безпеці за кордоном й каже, що її колона машин була першою, яка потрапила на те мінне поле.

— На день пізніше виїжджали мої діти, то вони вже їхали п’ять днів, а я — два. Немає організованого шляху. Люди тільки можуть через поля та ліси знайти якусь нишпорку. Або росіяни пропонують їхати на Крим. Але забирають українські паспорти. 

Жінка каже, що на Херсонщині залишився її чоловік, адже має стареньку маму та онкохворого вітчима.

Важко було евакуюватися й з Маріуполя. Раніше ми розповідали історію медсестри, що сім разів намагалася виїхати з міста.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!