Маріуполь. Це одне слово приносить українцям біль: за ненароджених, убитих та тих, хто це все пережив. Зараз на місці квітучого міста — руїни. А колись щасливі мешканці багатоповерхівок зараз вибралися із розбомблених підвалів та бояться кожного гучного звуку.
Історію про незламну сім’ю розповіла журналістка УП.Життя Вікторія Андрєєва.
Аліна з чоловіком Богданом у Маріуполі мали свій бізнес. Шестирічна донька Аделіна була потіхою для батьків та бабусі з дідусем, що жили неподалік від молодої сім’ї. Перед самим початком війни Аліна з донькою поїхала до Кракова, де живе її молодша сестра. 22 лютого вони повернулися додому — не вірили, що війна почнеться.
А пів на п’яту ранку сім’я прокинулася від гучних вибухів.
Перший день війни
О п’ятій ранку до Аліни зателефонував друг сім’ї, власник бізнес-центру, що за кілька хвилин ходьби від їхнього дому. Там було глибоке та надійне бомбосховище, куди й пішли Аліна з Богданом та донькою.
Згадався 2014 рік: тоді стріляли по Східному району. Але ми у підвали не спускалися, бо по нас не прилітало.
Бомбосховище не було підготовлене, тож першого дня всі його нові мешканці прибирали, стелили, приносили піддони та навіть дивани, щоб зробити його зручним для перебування.
— Першу ніч нас було понад 50 людей. Хто спав, хто не спав, усі боялися звуків пострілів, які не припинялися. У бомбосховищі було холодно, хоч ми й вмикали калорифери, — згадує жінка. — Зранку частина людей поїхала, але багато хто залишився. І ми вирішили залишитися, бо ж довго це тривати не могло…
Першого ж дня перестали працювати магазини, мародери винесли з них абсолютно усе. Їжа, яка залишилася у людей вдома, перенеслася до бомбосховища — усі їли маленькими порціями двічі на день, просто аби притупити почуття голоду.
Місяць у підвалі жило 50 людей, і третина з них — діти від чотирьох до десяти років. Метраж нової домівки був, як звичайної трикімнатної квартири, але людям дивом вдалося не сваритися, — згадує Аліна.
У такому складі швидко з’явився розподіл обов’язків: доки хтось стежив за дітьми, інший готував їжу, когось посилали по воду, а ще хтось розпалював багаття. Це була велика злагоджена організація.
Усі намагалися ужитися, бо розуміли: війна йде на вулиці, якщо ми влаштуємо ще й війну у підвалі, то нам кінець.
Так і жили. Коли зникла електрика, стало дуже холодно. Щоб освітити бомбосховище, доводилося під обстрілами заряджати кільцеві лампи від автомобільних акумуляторів. А воду брали, де могли: з лікарняних відстійників, калюж, дощову, та навіть сніг годився, бо всі хотіли пити, на ній же готували і їжу.
Під авіаударами
Офісна будівля, під якою ховалися люди, була під прицілом російських Градів чотири рази. Від одного з них знесло половину будівлі.
— Зазвичай, коли летів літак, ми чули звук і знали, що зараз буде удар. А одного разу було навпаки: спочатку ми почули вибух і не встигли спуститися. Того дня було сонячно та по-весняному тепло. Багато людей вийшли з підвалів надвір, діти навіть гралися.
Тоді вищі сили зберегли всіх мешканців офісного центру, бо ніхто не постраждав. А ось чоловік Аліни саме тоді з другом ходив по воду і був біля того будинку, в який прилетів снаряд. Чоловіків урятували каски та те, що вони вирішили обійти той самий будинок, а не йти коротшою дорогою.
А ось жінка, що жила в підвалі того дому, голосила над вирвою, в якій кілька митей тому гралися її троє дітей. Витягти змогли лише тіло одного сина.
— Після цього наші діти понад тиждень не виходили з бомбосховища.
Щоденно авіаудари посилювалися, й люди не могли навіть вийти, щоб розпалити багаття та поїсти. Та і їжа, до речі, також закінчувалася. ЗСУ, які стояли поряд з бомбосховищем, могли провести всіх під Азовсталлю. Але кожного дня було небезпечно, і українські військові просили зачекати.
— Одного ранку ми вирішили сісти та їхати у бік центру. Було вісім машин, у кожній — по дитині. Ми проїхали два блокпости, а на третьому нас зупинили наші українські військові. Кажуть: “Ви що, ненормальні?! Куди ви їдете, там бої!”
Нам сказали або їхати до бомбосховища, або взагалі у сторону так званої “ДНР”. Порадили засісти і молитися, щоб по нас не прилетіло, бо росіяни вже помітили автівки.
Аліна згадує: поверталися вони з опущеними вікнами та махали руками, щоб по них не стріляли війська РФ.
Шестирічна Аделіна посивіла
Батьки Аліни мали свій будинок за містом. Усі авіаудари вони пересиджували там, але коли й там жити стало небезпечно, довелося виїздити. По дорозі пережили “ДНР-івський” блокпост. Там батька Аліни роздягли догола, а в автівці знайшли рушниці. Батьків тоді ледь не вбили, але обійшлося викинутими патронами.
Їх прихистили абсолютно незнайомі люди — просто запросили до свого старенького будинку із грубкою.
Якогось дня у місті оголосили “зелений коридор”. Автівки рушили перекритими дорогами, і якось випадково Аліна помітила біля закинутого будинку батьківську машину.
— Люди, які прихистили моїх батьків, вийшли та запросили ще й нас до їхнього дому. Ми просиділи у них чотири доби: перші дні стріляли по лівому березі, біля узбережжя. На четвертий день ми прокинулися від вибухів. Нашим єдиним укриттям була ванна, бо не мала вікон.
Ми провели там понад шість годин, не виходячи. Сиділи й слухали: чи не прилетіло по нашому дому.
Люди в будинку опинилися на лінії перехресного вогню: росіяни атакували з моря, а ЗСУ вибивали їх із міста. Коли почалися вуличні бої, кулі просто-таки літали по будинку.
Для Аделіни ми постелили шубу у ванній. Від стресу дитина втрачала свідомість, а ще… посивіла.
Евакуація
Через звуки канонади боїв мешканці будинку не одразу почули, що у двері хтось гупає. Коли незнайомець заговорив українською, стало спокійніше. Військовий ЗСУ запитав, чия автівка стоїть при дорозі: їм необхідно було вивезти поранених. Пообіцяли за дві години повернути — чоловік мав піднятися за нею на обумовлений схил.
За кілька годин Богдан пішов за автівкою, але бої ставали ще сильнішими. Раптом батько, що кілька хвилин тому виходив на перекур, залетів до будинку та сказав: військові дають їм 20 хвилин на евакуацію, бо скоро почнеться повна зачистка.
Богдан повернувся ледь не останньої миті: кричав, що треба негайно тікати. Так дві автівки під постійними обстрілами вилетіли з двору будинку, який став тимчасовим прихистком.
— Я накрила доньку ковдрами та намагалася обійняти так, щоб вона не бачила всього, що робилося довкола.
Морський бульвар був повністю всипаний трупами. Кожен квадратний метр — тіло. Хтось без голови, хтось повністю розірваний.
Вони хотіли повернутися до рідної квартири: у ту мить, коли вже могли побачити свій будинок, на квартири мешканців направив дуло ворожий БТР.
Під час виїзду з міста на ворожому блокпості хотіли заарештувати батька Аліни: щось у його документах не сподобалося росіянам. Щоб опитати всіх, окупант сів до авто, де була Аліна та її донька.
Аделіна, між іншим, знала все про ситуацію: рідні говорили з дочкою відверто, називаючи шлях російському кораблю, обговорюючи окупантів та все, що відбувалося навколо. Тож коли до машини попрямував росіянин, мама встигла попросити Аделіну: “Не мов ні слова, будь ласка”.
Але коли він сів до нас у машину, вона запитала: “Мам, а це орки?” Дякувати Богу, він цього не почув.
Коли прийшов час фільтрації, їм пощастило оселитися у покинутому будинку. Там інколи ловив інтернет, тож усі почали чистити свої телефони. У кожного були знайомі та друзі з Азова, тож усі переглядали кожну сторінку у соціальній мережі, YouTube і намагалися позбутися всього, що могло компроментувати.
Фільтрацію пройшли у місцевому окупаційному відділку міліції, який встановився там ще з 2014 року. Обнишпоривши телефони, оглянувши на наявність тату та сфотографувавши з усіх сторін, окупанти ще зняли відбиток долоні та видали довідку — можеш виїздити.
Дорога до безпеки
Їхати довелося через Росію: і там над українцями знущалися, як могли. 17 годин вони чекали на перехід кордону з Росією, а потім ще п’ять годин стояли, щоб нарешті в’їхати на територію агресора.
В Ростові переночували в друга батька Аліни, який адекватно все сприймав та війну не підтримував. Видихнувши від того, що пережили, поїхали до Москви, бо мали великий кілометраж попереду. Опісля їх чекала дорога до Латвії, потім — до Литви і врешті — Польща.
Місяць були у Польщі у моєї 17-річної сестри. Вона весь цей час не знала, чи ми живі. Читала лише новини про те, як Маріуполь бомблять.
Уже бувши у Європі, до кожного почало приходити усвідомлення — роботи більше немає і грошей також. У чужій країні важко стало й доньці. А ще вони вивезли з Маріуполя свого кота, але змушені були залишити його у татового друга в Ростові. Донька сумує за своїм улюбленцем.
Якось вона підійшла до мами та попросила номер Володимира Зеленського.
— Нащо тобі, доню?
— Коли ЗСУ почнуть стріляти по Росії, мені треба сказати, щоб він не стріляв там, де мій кіт.
Історія ще однієї мешканки Маріуполя просто шокує: жінка втратила у місті найрідніших людей, але змогла вибратися з пекла та почати жити спочатку на чужині.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!