Найкраще, що можуть робити українці в тилу — пам’ятати про героїв, які віддали життя за нас та робити все, аби їхня загибель не буда марною. Тож у наших силах — розповідати історії полеглих бійців та втілювати їхні справи у життя.
Він понад усе любив Україну і тварин. У своєму рідному Маріуполі рятував та лікував собак, лисиць, різних птахів, навіть павуків і пітонів. Та коли почалося повномасштабне вторгнення, пішов боронити країну разом з батьком.
Олексій Кісілішин, за освітою зоолог і серпентолог, воював у лавах полку Азов. Захищав рідне місто до останнього, а коли опинився в полоні — Росія його підступно вбила разом з іншими побратимами, влаштувавши теракт в Оленівській колонії.
Його батько, також Олексій, каже: знав, що син був у тому бараці, але все ж мав надію на те, що він виживе. Вони разом воювали, разом потрапили на Азовсталь і разом вийшли звідти у полон.
— Коли ми виходили, нас всіх перевірили. Посадили в автобуси та відвезли в Оленівку. Там ще раз перевірили одяг і розвели по бараках, — пригадує Олексій Кісілішин старший.
Його у 2014 здали російським сепаратистам у Горлівці. Там чоловік пройшов крізь катування, але коли вийшов, то направився до сил Азову, де уже з 17 років, потай від батьків, служив його син.
Мати Олексія Анна Кісілішина пригадує: син мріяв у рідному Маріуполі відкрити прихисток для тварин. Навіть в дитячому віці писав листа тодішньому голові міста, проте притулку так і не відкрили. Натомість Олексій виріс і облаштував такий у себе вдома.
Уже у 2022 році Олексій з бункерів Азовсталі вестиме свій відеощоденник, де фіксуватиме російські воєнні злочини.
Вони вбивають мирних мешканців, а по тілах їздять танками, — так він скаже в одному зі своїх відео.
Батько Олексій пригадує, що найстрашнішою для військових була не авіація, а корабельна артилерія, якою били по заводу.
— Бо корабельного вистрілу не чути, лише “приліт”, — пояснює він. — А наші хлопці — дійсно зі сталі.
Матір Анна рятувалася з міста уже під час боїв. Змогла вийти на зв’язок із сином лише згодом і каже, що він та побратими не планували виходити з Азовсталі.
Я боялася вимовити це слово: “полон”… Але намагалася пояснити, що життя — найголовніше.
— Я знала, що в них не лишилося ані зброї, ані їжі. І ось я брала в руки продукти, дивилася на свою воду і думала: “А вони ж нічого не мають!”.
Батько полеглого бійця пригадує, що наказ про вихід та здачу в полон не обговорювався, бо усі поважали це рішення та розуміли, що воно є виваженим.
В Оленівці усіх тих, хто був на Азовсталі, розділили по окремих бараках, залежно від звання та професії. Місце, де згодом стався теракт, називають Бараком 200. До того, як туди перевезли українців, це був ангар для військової зброї.
За день до жахливої втрати Олексія перевели у Донецьке СІЗО. Там він і дізнався про загибель сина.
— Такий теракт — це найвища підлість. Одна справа — загинути у бою, а інша — померти беззбройним, — каже батько.
З полону Олексій Кісілішин старший вийшов під час великого обміну на Віктора Медведчука. Потім проходив тривалу реабілітацію. За якийсь час його загиблому сину присвоїли першу в Україні Зоозахисну премію. Цей акт став виявом поваги та втіленням мрії загиблого героя.
Коли деокупують Маріуполь, ми там зробимо центр захисту для тварин імені Олексія, — каже Анна Кісілішина.
Сина батьки поховали на Чернігівщині, в однойменному селі Оленівка. Але на відміну від Оленівки у Донецькій області, ця — не була під окупацією. Хоча й Олексій тут ніколи не жив, та проводжали в останню путь його усім селом.
Багато українських бійців полку Азов й досі перебувають у російському полоні. Як триває боротьба родин захисників Маріуполя та де вони зараз — розповідаємо в іншому матеріалі.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!