Кожен з семи років нагадує про себе шрамами на тілі. Саме стільки часу провів на передовій 28-річний комбат ЗСУ Богдан Дронов, який нещодавно зміг особисто отримати найбільшу нагороду в нашій державі — Герой України.
Все життя мріяв бути військовим. У 15 років став курсантом, далі військова академія, а потім одразу на фронт. Його завжди тягнуло на передову, де почував себе корисним.
Окремий батальйон Богдан Дронов очолив у грудні минулого року. Одразу вирушив на фронт і вже там знайомився з більшістю своїх підлеглих. Попри молодий вік одразу здобув собі авторитет завдяки тому, що завжди міг вислухати, підтримати, допомогти.
Крім того, завжди перебував поруч на позиціях і в бою. На першій лінії жив з солдатами. Звідти керував боєм. Навіть у найгарячіші дні лютого і березня, коли безперестанку працювала ворожа артилерія.
24 лютого теж зустрів на позиціях. Говорить, що російські окупанти активізувались за кілька днів до повномасштабного вторгнення. Тоді було таке, що ми не бачили вісім років – противник відкрито виходив для ведення бойових дій.
Перші два російські танки та два склади боєприпасів батальйон Дронова підірвав ще за кілька днів до активного наступу ворожих військ. А у перший день повномасштабної війни Богдан Дронов повів батальйон у нічну контратаку, аби прикрити фланг бригади.
Операція завершилася успішно, і бійці почали окопуватись на нових позиціях. Що таке українська лють, окупанти зрозуміли відразу та полишили свої позиції.
Та російське командування не шкодувало ні людей, ні снарядів задля своїх цілей. Богдан досі дивується, як можна посилати своїх підлеглих на вірну загибель.
Лише за перші тижні повномасштабного вторгнення батальйон 57 бригади відбив близько 20 ворожих атак. Кожна з них закінчувалась десятками вбитих окупантів. Втекти та вижити вдавалось одиницям.
З кожним днем натиск ворожих атак на позиції ставав сильнішим. Артилерія рівняла квадрат за квадратом. Танки зносили кожну будівлю.
Три-чотири години нас просто рівняла з землею артилерія.
Наприкінці березня окупанти знову атакували, цього разу двома групами. Одній таки вдалося закріпитись на українських позиціях. Не чекаючи, Богдан Дронов сформував ударну групу та спланував контрнаступ.
Вони подумали, що ми злякаємось – і віддамо цей клаптик землі.
Однак Богдан Дронов довів, що українці не просто не бояться свого ворога, а сильні тим, що взагалі не мають страху. Взяв свої міномети та почав точково бити по позиціях ворога, щоб окупанти сховалися.
Військовий особисто корегував вогонь і робив це ефективно, що дозволило знищити 40 окупантів. Серед них був і командир російської штурмової групи.
Потім мої люди зайшли з іншої точки та зачистили район. Спалили кілька одиниць техніки, забрали трофейну зброю.
Бої були настільки активні, що часу не вистачало навіть на цигарку. Лише іноді, щоб сповістити кохану, що живий, Богдан відправляв їй повідомлення зі знаком плюс.
Сам спав по три-чотири години на день. Це був максимум, через те, що йшли постійні наступи та зміна обстановки. Замість відпочинку Богдан об’їжджав передові позиції, щоб спитати, що потрібно та чим може допомогти.
Особиста присутність комбата на позиціях багатьох дивувала, бо його місце у заглибленому укритті за кілька кілометрів від лінії фронту. Але Дронов так не міг, бо відчував, що має бути там, де найважче. Має бути поруч зі своїми людьми.
Вони вірили мені. Знали, якщо я тут, не тікаю, то значить усе буде добре. Тому поки я командував до поранення, мої люди жодного метра не віддали.
Однак коли його машина з вимкненими фарами поверталась пізно вночі з позицій до штабу, в авто потрапив артилерійський снаряд. До ворога було якихось 300 метрів.
Богдан цього моменту не пам’ятає. Говорить, що лише може пригадати, як їхав у машині, а потім прокинувся вже у лікарні. На автоматизмі та від нерозуміння, що відбувається, хотів дістати трубку з рота.
Дівчата-волонтерки були на місці та одразу підбігли, почали заспокоювати й сказали, що він знаходиться у лікарні.
Як я в лікарні, я маю бути на позиціях, – пригадує свої перші думки Богдан.
Про те, що дивом лишився живим, штучну кому та складні операції, Богдан дізнався вже згодом. Як і про те, що за відданість військовій справі та видатні успіхи на полі бою, його удостоїли найвищої державної нагороди.
Подзвонив попередній командир бригади та почав вітати. Богдан запитав, а з чим вітають його, на що почув відповідь: “Ти тепер Герой України”.
Кажу: “Та як так? У нас усі герої”.
Вже потім йому розповіли, що за наказом президента України, він став Героєм України. Особисто забрати нагороду чоловік зміг лише за кілька місяців.
Позаду і, на жаль, попереду у Богдана тривале лікування, кілька операцій, але він як завжди не втрачає почуття гумору.
Черепа в мене немає. Все це – титан. Лоб теж титановий, але плюсу тому, що зморщок не буде в старості.
Та як представник нової генерації українських офіцерів Богдан думає ще й про майбутнє своєї країни та мріє про ефективну армію, де людина і її професіоналізм є найбільшою цінністю.
Свій досвід збирається передавати майбутнім поколінням офіцерів. Богдан запевняє, перемога хоч і не скоро, але буде. Бо воюють не тільки ЗСУ, фронт тримає і весь український народ. У такому випадку ми непереможні.
Наближає перемогу власними силами й підполковниця Лариса Якобчук, яка вже 20 років служить в ЗСУ. Читай історію першої в Україні жінки-заступниці командира.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!