Старовинні поховання біля села Глибоке опинилися під загрозою зникнення через ерозію берегів лиману Сасик.
Місцеві жителі називають це кладовище козацьким, але чи справді тут спочивають козаки та чому унікальна пам’ятка залишається без належної охорони — з’ясовувало Громадське.
Картина, що відкривається погляду на околицях села Глибоке, розташованого на самому краю обривистого берега лиману Сасик, моторошна.
Спаплюжені часом та вкриті лишайниками надгробки сповзають вниз крутим схилом, опиняючись біля самої води.
З глинисто-піщаної стіни берега виступають потемнілі уламки дерев’яних трун. А поруч — людські кістки, яким також загрожує падіння, якщо ерозія берега продовжиться.
Директорка заповідника Тузлівські лимани, Ірина Вихристюк каже, що це місце особливе. Вона вважає, що так предки нагадують про проблему з лиманом.
Старі могили над прірвою: пам’ять про минуле
Більшість надгробків у Глибокому датуються кінцем XIX століття, і тепер вони опинилися на межі зникнення.
Місцеві мешканці здавна називають це кладовище козацьким, пов’язуючи його з періодом освоєння Бессарабії козаками після ліквідації Запорозької Січі.
Хаскі Сармат, який супроводжував Ірину Вихристюк, з цікавістю обнюхував старі надгробки, ніби відчуваючи подих історії.
Його власна історія також сповнена самотності — колишній господар собаки загинув на фронті, а родина виїхала за кордон.
Фото: Громадське
Тепер Сармат боїться залишатися на самоті, так само як і сам на сам зі стихією опинилися давні поховання.
Ірина Вихристюк розповідає, що за останні роки десятки метрів берега разом із частиною кладовища вже обвалилися.
Незначні спроби укріплення схилу виявилися марними перед руйнівною силою вітру та ерозії.
Радянський проект, що змінив ландшафт і долю кладовища
До 1970-х років ця земля була значно віддалена від води. Ситуація кардинально змінилася після реалізації амбітного, але помилкового проекту радянської влади — Дунай-Дніпровської зрошувальної системи.
У 1978 році була зведена дамба, яка відрізала лиман Сасик від Чорного моря, перетворивши його на штучне водосховище.
Воду сюди перекачували каналом з Дунаю, тричі намагалися опріснити лиман, але марно — розрахунки виявилися хибними.
Ірина Вихристюк разом із місцевими активістами вже багато років бореться за роз’єднання лиману з морем, вважаючи цей радянський проект згубним для екосистеми та рекреаційного потенціалу регіону.
Якщо ми можемо декомунізувати вулиці, чому б не зробити те саме з природою? — риторично запитує вона.
Фото: Громадське
Прихильники роз’єднання лиману вважають, що створення водосховища призвело до екологічної катастрофи, а боротьба з підтопленнями та руйнуванням берегів стала вигідним способом для відмивання державних коштів.
Проте влада поки не має чіткої позиції з цього питання, як і частина місцевих жителів, зокрема рибалки, які побоюються втратити свій промисел.
Козацькі хрести: хто тут похований?
Повертаючись до кладовища, варто згадати, що у 1995 році дослідники у своїй праці Кам’яні хрести Одещини зафіксували тут лапчастий козацький хрест, датований 1855 роком.
На той момент він знаходився всього за два метри від обриву. Його подальша доля залишається невідомою.
А як козаки опинилися на цій землі? Історикиня Олена Бачинська пояснює, що після того, як зруйнували Запорозьку Січ, частина козаків втекла за Дунай, до турків.
Там вони створили нову Січ і воювали проти Росії. Пізніше Росія намагалася переманити цих козаків на свій бік.
Фото: Громадське
Так з’явилося нове козацьке військо. Але царська влада його швидко розпустила. Частину козаків відправили в інші місця, а частина оселилася на території, яка зараз є Одеською областю.
Директорка музею в Татарбунарах Інна Найдьонова-Кіріяк розповідає, що село Глибоке заснували болгари, які приїхали сюди в 1822 році.
Пізніше тут жили молдавани та українці. Тож не факт, що під цими старими хрестами поховані саме козаки.
Історик Тарас Гончарук каже, що козацькі хрести могли ставити й інші люди, переймаючи їхню традицію.
На півдні Одещини багато таких кладовищ, але щоб дізнатися, хто там насправді похований, потрібно вивчати історію кожного села окремо.
Чому ці кладовища важливі?
Історик В’ячеслав Кушнір пояснює, що старі надгробки можуть багато розповісти про те, як люди переїжджали і які національності жили тут раніше.
Навіть якщо зараз село здається одним національним, старі могили можуть показати, що колись тут жили люди різних культур.
Крім того, стиль пам’ятників змінювався з часом, і це також цікаво для історії.
Такі кладовища — це частина нашої історії та культури, і їх потрібно берегти. Але в Глибокому це складно, бо берег дуже крутий і постійно руйнується.
Один із варіантів — перенести ці хрести в інше місце, як це зробили в сусідньому селі Трудове.
Там старі надгробки зібрали та зробили з них щось на зразок невеликого музею. Але не всі згодні, що навіть покинуті могили можна чіпати.
В Одесі є старе козацьке кладовище, яке охороняється державою. У Глибокому такого статусу немає.
Директорка музею Інна Найдьонова-Кіріяк вважає, що рішення про перенесення могил має приймати місцева громада.
Вона ж може попросити надати кладовищу охоронний статус. Але поки що ніхто цим не займається.
Староста Глибокого Валентина Нямцу каже, що місцева влада ніколи не просила охоронного статусу для кладовища.
За її словами, на укріплення берега виділяли гроші, і зараз обвалів немає. А кістки, які знаходили, збирали та ховали на кладовищі.
Але Ірина Вихристюк каже, що берег продовжує руйнуватися, а роботи були дуже давно.
Виходить, що старе кладовище на березі лиману Сасик продовжує руйнуватися.
Час і вода забирають частину історії цього краю, пам’ять про людей, які тут жили багато років тому.
Чи вдасться врятувати цінні свідчення минулого — поки так і неясно.
Фото: Громадське
Раніше ми повідомляли, що в Україні розпочато важливий проект створення Національного військового меморіального кладовища.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!