З мого балкона було видно море: співачка Уляна Ройс про рідний Маріуполь, дві втечі від війни та особливу пісню

Вона народилася і виросла в Маріуполі, який повністю знищили росіяни. Але щиро вірить, що можливість відвідати рідне місто — українське, квітуче й відновлене — це лише питання часу. 

Співачка Уляна Ройс розповіла про своє дитинство у Маріуполі, виступ у драмтеатрі, про те, що сталося з її домом після вторгнення російської армії, та як це — вдруге тікати від війни

— Як пройшло ваше дитинство у Маріуполі? Що запам’яталось найбільше?

— Напевно, в мене було класичне тепле дитинство: ходила в школу, ходила на гуртки танців та вокалу, закінчила там художню школу, гуляла з друзями. Також каталась на роликах у міському саду, який був навпроти мого будинку.

З мого будинку було видно море, і я це просто обожнювала! У нас був балкон, на якому я любила сидіти та милуватись краєвидом Азовського моря.

Залишились тільки теплі спогади з усіх цих моментів: з проведеного разом часу з сім’єю, з бабусями та дідусями, друзями й однокласниками.

— Чи доводилося колись виступати в Маріупольському драмтеатрі — тому самому, який зруйнували росіяни?

— Так… Мені тоді було десять років. Я відвідувала гурток, де займалася співами, танцями та акторською майстерністю. Одного разу на Новий рік ми робили новорічне шоу для дітей та батьків, показували зимову виставу.

Це був перший раз, коли я виступала на великій сцені. Це сприймалось як офіційна робота, за яку платили нам не грошима, а цукерками.

Тоді я “заробила” 14 наборів новорічних цукерок, бо виступали ми тиждень до та після Нового року.

— Що відчули, коли побачили жахливі кадри того, що сталося з театром та загалом з вашим містом після приходу російської армії?

— Я відчула нестерпний  біль, коли побачила ці кадри. Мені дуже подобається Маріуполь, це було таке зелене й молодіжне місто!

Щоразу, коли я приїздила відвідувати бабусь і дідусів, завжди дивувалась, як там багато дерев, зеленої трави та як швидко розвивалась інфраструктура. Щоразу з’являлись нові місця для відпочинку, парки, сквери.

Я дуже любила це місто і досі його люблю — це моє дитинство та спогади. 

Перший раз у квітні, коли сусіди нам надіслали відео того, що сталося з нашим домом, — це був жах, було дуже боляче.

Ці нелюди (бо я не можу назвати цих істот людьми!) знищили абсолютно все, до чого доторкалися. Здається, не залишилось жодного живого місця там, де була моя квартира, та й у всьому місті немає живого місця.

Кожен будинок, кожна вулиця — усе зберігає пам’ять цього болю. Мені неймовірно сумно за все, що там відбувалось. Першим ділом після перемоги та повернення Маріуполя під контроль України я хочу поїхати туди з благодійним концертом.

Читати на тему

Загиблих не рахували… Спогади маріупольців, що розривають серце кожному

Скільки людей полягло від обстрілів і залишилося під завалами — встановити точну цифру неможливо. Загиблих і живих рідні досі знаходять за списками в соцмережах.

— Як це — тікати вдруге від війни?

— Це було не так незрозуміло, як вперше. Ти вже приблизно знаєш, що потрібно робити, та не так сильно панікуєш. Розумієш, що потрібно взяти, а що залишити.

У моїй тривожній валізі був маленький фотоальбом з фотографіями близьких та друзів на випадок, якщо і від цього дому нічого не залишиться. Тоді спогади та фотографії будуть зі мною.

Я дуже вдячна, що 2014 року мої батьки зробили усе можливе, щоб ми з сестрою не так сильно занурювались у ту ситуацію. Тоді мені було 12 років, я не до кінця розуміла все, що відбувається, і це не повпливало на мою психіку. За що велика подяка батькам.

— Чи залишились там друзі, знайомі, однокласники? Можливо, тримали з кимось контакт?

— Більшість знайомих давно вже переїхали з Маріуполя в інші міста. Вік був такий, що почали вступати та виїжджали вчитись в різні міста.  Багато кого з них зустрічала у Києві та інших містах, завжди приємно поспілкуватись.

Єдина, чию долю на цей час я не знаю — няня, яка  в дитинстві забирала мене зі школи, водила на гуртки й допомагала робити уроки. Я досі не знаю, що з нею, але вірю, що все добре.

До війни, коли приїжджала в Маріуполь, заходила до неї в гості спілкувалась. Обожнюю її — така світла людина. Вона — мій дуже теплий мій спогад.

— Чи є мрія повернутись в український Маріуполь після війни?

— Звичайно є! Це мрія номер один! Поїхати туди з благодійним концертом для своїх людей. Там мій дім, мої спогади.

Я дуже хочу, щоб місто відбудували та щоб воно продовжувало жити як колись. Бо Маріуполь — дуже тепле та красиве місто. Я вірю, що так і буде!

— Нещодавно ви презентували нову пісню Вдома. Розкажіть, про що вона.

— Цей трек став третім синглом, який завершує музичну трилогію, що я написала під час війни.

У цю трилогію я вмістила всі свої переживання та емоції, пов’язані з початком війни, а також особисту історію складного розставання, яке йшло паралельно з усіма подіями в Україні.

Тому ця пісня пронизана ніжними спогадами мирного життя та надією.

Надією, що люди зможуть повернутись додому, обійняти близьких, побачити очі рідних людей не через екран телефона, згадати такі теплі моменти прогулянок по улюбленому місту під мирним небом.

Трек несе у собі розуміння, що неможливо повернути людей, які віддали своє життя у цій війні.

Рядок пісні: “Буду рахувати зірки на небі і побачу тебе в них” — присвячений усім людям, які зіштовхнулися з неймовірним болем втрати.

Ця робота зайняла особливе місце в моєму серці, адже вона про найголовніше — про долі та життя наших людей. Вірю, що перемога вже близько і фрази з пісні скоро стануть реальністю.

— Розкажіть про відеороботу до пісні, де її знімали?

— Кліп на пісню Вдома ми відзняли на території залізничного вокзалу у Києві. Саме 24 лютого 2022 року у цьому місці зібралися сотні тисяч українців, щоб виїхати якомога далі від війни, проте з часом більшість знову переступили стіни рідного краю.

Для мене вокзал — це об’єднання родини, місце, де завжди проводжають і, що найголовніше, завжди зустрічають найближчих.

Раніше ми публікували інтерв’ю зі співачкою Ultrа, яка також є представницею молодого покоління української та європейської музики. У перші дні повномасштабного вторгнення Росії війна забрала життя її коханого чоловіка, мало не вбивши її саму під час евакуації з Києва. Читай і її історію.