Без ніг, відштовхуючись руками, прямував до кордону: історія українця, який не хотів жити в окупації

Віктор Лаптєв наважився фактично переповзти кордон з Росією, лиш би не жити в окупації. Чоловіка без ніг на півшляху до українського КПП зустріли волонтери.

Він каже: розумів, що буде важко і був готовий хоч і кільканадцять годин повзти, відштовхуючись руками. Там, на Луганщині, залишив дім, але в Києві здобув свободу.

Царівку Луганської області, звідки виїхав Віктор з дружиною, захопили у перші дні повномасштабної війни. Чоловік згадує, як 26 лютого 2022 року вийшов на ґанок та побачив, що на вулиці висять білі стрічки навпроти будинків. А навпроти його домівки — не висіла.

Тими білими стрічками окупанти позначали лояльних до себе. Родина Лаптєвих такою не була і не дивно, що до них невдовзі прийшли з обшуком. Потім був другий і третій обшук.

Подружжя спершу сподівалося на швидке визволення, та потім зрозуміли, що треба втікати. Але чоловіку без ніг таку подорож спланувати було непросто. Вирішили йти через Покровку, бо так швидше і дешевше, ніж через Європу.

До кордону чоловіка з дружиною з рідної Царівки, що в Луганській області, доправили перевізники. А далі треба було йти самотужки. Крісло колісне Віктор віддав дружині, аби вона на ньому довезла речі до кордону. Потім вона планувала повернутись за чоловіком, але її не випустили — було небезпечно.

Тому Віктор вирішив самотужки подолати необхідну відстань до свободи. Сподівався на силу рук та пристрій, який використовував, коли незручно було їхати на візку. Так він звик пересуватися вдома і був певен, що зможе подолати й цей шлях.

Я зрозумів, коли пройшов півкілометра, що мені стало тяжко.

Саме в той момент і прийшла допомога. Це був волонтер Віталій. Він привітав чоловіка з поверненням на підконтрольну Україні територію. Та якби родина евакуювалась, наприклад, у січні, то їх ніхто б не зустрів. Тоді на дорогу волонтери ще не виходили. Це вважалося надто небезпечним.

Волонтери пішли на ризик, бо зрозуміли, наскільки багато людей без їхньої підтримки втрачають шанс на порятунок з окупації. Таким шансом скористались і Віктор з дружиною.

Читати на тему

Опиралася на звичайну палицю, двічі падала, але продовжувала йти: історія шляху з окупації 98-річної бабусі

Я й ту війну пережила, і цю війну переживаю. І залишилася без нічого, — каже з сумом Лідія Степанівна.

У столиці вже давно живуть діти подружжя. Сама ж пара орендує кімнату у готельному номері за власний кошт. Віктор, коли влаштується, хоче зайнятися волонтерством. А ще думає, як допомогти воїнам, які стільки втратили на війні. Він сам свого часу знайшов сили жити повноцінно далі.

Та у своєму тимчасовому домі подружжя мріє про повернення у рідний, на Луганщині. Це буде можливо лише після звільнення.

Україна для вільних людей. Тут можуть бути різні думки, але волю ти починаєш відчувати, коли її немає. Я там жив, її немає. І бути не може.

Зібрав рюкзак і поночі пробирався з окупації також Івана Якович. Читай історію 88-річного патріота української землі, що вражає силою духу та витримкою.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.