Якщо тобі здається, що життя йде повз, стає одноманітним і наче на автопілоті, а до цього додається емоційна нестабільність та навколишні потреби — це реальність для багатьох.
Змалечку ми навчаємося певних шаблонів поведінки від інших людей, які можуть впливати на нас усе життя. Якщо травматичний досвід не відпускає, ти можеш віддалитися від того (тієї), ким хочеш стати.
Холістична психологія покликана розповісти про нейронауки, духовні практики та все дієве з самої психології. Видавництво Vivat поділилося уривком українського перекладу книжки американської психологині та психотерапевтки Ніколь ле Пера Сяйво свідомого я. Як зцілити душу, тіло та розум ізсередини.
Раннє дитинство є суто духовним досвідом — однак про це легко забути, сидячи в літаку поряд із галасливим немовлям або вмовляючи капризного малюка.
Дитячий подив, гра, щирість — усе це прояви справжнього “я”, яке я вважаю душею. Дитина ще не накопичила досвіду, який би віддаляв її від цього справжнього “я”. Її базові переконання також ще не сформовані.
Мозок дитини можна порівняти з операційною системою смартфона, куди ще належить все “завантажити”, зокрема й те, як ходити, скільки плакати, щоб нагодували, та в що вірити. Тож не дивно, що діти дивляться на світ буквально з розчахнутими від подиву очима, ніби перебуваючи під блаженним гіпнозом. Діти живуть у стані постійного сприйняття та навчання.
Дитинство — час постійних відкриттів. Діти вчаться говорити, рухатися, взаємодіяти з іншими, а також розуміти причинно-наслідкові зв’язки — усе заради виживання. Нейрони, що є будівельним матеріалом мозку, спілкуються між собою за допомогою синхронізованих електричних сигналів — мозкових хвиль.
Ці мозкові хвилі визначають усе, що робить людину особистістю: поведінку, емоції, думки, навіть механіку рухів тіла. Це прекрасна симфонія, унікальна мелодія, яку раніше ніхто не грав і яка народжується в мозку немовляти.
Ми вже знаємо, що в дитинстві формуються базові переконання про нас самих та світ довкола, причому від моменту народження. Після народження відбувається гіперстимуляція нейронних шляхів у мозку, які формуються та закріплюються, поки дитина намагається второпати цей новий дивний світ та своє місце в ньому.
***
У батьківських фігурах ми шукаємо підказок щодо спілкування з людьми, розуміння цього світу та подолання стресу. Цей процес називається співрегуляцією (саме вона мала місце в епізоді біля кухонного вікна в моєму дитинстві). Співрегуляція навчає не лише мозок, але й тіло.
За допомогою співрегуляції батьки вчать дітей управляти емоційними реакціями та повертатися до базового стану соціальної взаємодії. Не навчившись цієї регуляції або не почуваючись у достатній безпеці, щоб спробувати її навчитись, людина потрапляє у стан “бий / біжи / заклякни”, коли нейроцепція, скануючи оточення, усюди бачить загрози.
Застрягаючи в такому стані, дитина спрямовує всі зусилля на управління стресом. Якщо говорити простіше, її мозок страждає. Дитинство є періодом високої вразливості. Нездатні вижити самостійно, діти сприймають будь-яку відмову з боку батьків як загрозу виживанню, тому організм запускає реакцію стресу.
Відповідно, мозок у режимі “виживання”, як я це називаю, надто зосереджений на уявних загрозах, ділить усе на чорне й біле, панікує та схильний до нав’язливих думок. І у стресовій ситуації він обирає — зламатися чи замкнутися.
Особливо це стосується проміжку між зачаттям та віком двох років, коли мозок немовляти функціонує в найповільнішому циклі мозкових хвиль із найбільшими амплітудами — стані “дельта”. Дорослі перебувають у стані “дельта” лише під час глибокого сну. У мозку новонародженого немає місця критичному мисленню, бо він повністю присвячений вбиранню інформації.
Мозок активно розвивається у віці від двох до чотирьох років, коли мозкові хвилі перемикаються на тета-частоту, яка спостерігається і в дорослих у стані гіпнозу. Коли діти перебувають у тета-стані, їхня увага спрямована всередину.
Діти перебувають у найтіснішому контакті зі своєю уявою та часто не можуть відрізнити сни від реальності. Хоча малюки цього віку вже мають деякі навички критичного мислення, вони досі зосереджені на собі й не здатні розрізняти інші погляди на світ, крім власних.
Це не егоцентризм дорослих. Дитячий егоцентризм є стадією розвитку, за якої бракує здатності відрізняти себе від інших. Егоцентризм передбачає, що все, що відбувається з людиною, трапляється через неї.
На цій стадії розвитку мозок буквально не здатен побачити світ з іншого погляду, навіть коли “іншими” є батьки, брати, сестри та інші члени родини. За умови постійного незадоволення певних фізичних, емоційних чи духовних потреб діти несправедливо беруть на себе відповідальність за цей брак турботи, подекуди засвоюючи неправдиві переконання (“Мені ніхто не допомагає, бо я поганий”) і потім роздуваючи їх до більшого масштабу (“Світ поганий”).
Таке егоцентричне мислення можна розпізнати під час аналізу емоційно болісних переживань, пов’язаних із батьківськими фігурами. Дитина, на яку накричав тато після напруженого робочого дня, не здатна зрозуміти, що не вона стала причиною батьківського гніву.
Лише на наступній стадії розумового та емоційного розвитку, приблизно у віці п’яти років, на передній план виступає аналітичний розум. Хоча все ще може бути складно відрізняти реальність від уяви, у цьому віці діти починають раціонально мислити та розуміти причинно-наслідкові зв’язки (“Якщо я не слухатимуся, мене поставлять у куток”).
Після цієї стадії у віці семи років настає стадія “бета”, з найкоротшими хвилями найнижчої амплітуди. У цьому віці проявляється критичне й логічне мислення та зацікавленість. Формується мозок дорослої людини.
Проте на цей момент уже виникла маса базових переконань та підсвідомих програм, які й надалі керують життям у дорослому віці.
З розвитком мозку зростають потреби: від базових у притулку, їжі та любові до ширших, складніших і тонших — у фізичній, емоційній та духовній цілісності. На духовному рівні кожна душа має три основні потреби:
Мало хто, не кажучи вже про заклопотаних батьків, знає, як одночасно задовольняти всі ці потреби. У разі незадоволення або недостатнього чи нерегулярного задоволення емоційних потреб дитини, у неї може сформуватися базове переконання, ніби вона не варта того, щоб її потреби задовольняли.
Дитина знаходить способи компенсувати емоційне відторгнення, перебільшуючи якісь свої прояви та нехтуючи іншими, виходячи з видимих оцінок або цінностей із боку батьківських фігур.
Якщо батьки, які не справляються або не “дружать” із власними емоціями, бачать, що дитині погано, вони можуть сказати їй щось на кшталт: “Ти надто чутливий”. Дитина, яка насамперед прагне любові, пригнічуватиме чи ховатиме цю вигадану чутливість, і надалі прагнучи любові.
Якщо така модель закріплюється, дитина може “зачерствіти” або відсторонитися, нехтуючи своїм справжнім “я” та демонструючи “я” хибне, ґрунтоване на базовому переконанні, ніби якась частина її особистості є неприйнятною. Я бачила таке серед багатьох своїх клієнтів та друзів.
Для тих, хто виріс під впливом моделі перебільшеної мужності, прояв емоцій чоловіком вважається неприйнятним або ганебним, і саме лише визнання наявності емоційного світу може викликати труднощі. У таких випадках ідеться про боротьбу з обумовленням не тільки з боку батьківських фігур, але й суспільства загалом.
Важливо відзначити, що хоча батьки й формують більшість базових переконань, певну роль відіграє й ширше оточення. Система освіти, якій бракує індивідуального підходу до кожної дитини, використовує модель “рух в одному напрямку”, коли дітей учать пристосовуватися до установи заради досягнень та визнання.
Тиск чинять і однолітки, схвалюючи або засуджуючи ту чи ту поведінку, стиль або зовнішність. “Ботанік”, “хвойда”, “селюк” — ці “категорії” створюють уявлення навколо власної ідентичності, які підлітки несвідомо переймають.
У культурі, де заведено вважати, що жінки розбираються в точних науках гірше за чоловіків, дівчина, якій складно дається математика, може сформувати хибне уявлення про себе. Варто людині повірити, що вона недостатньо красива, струнка або тямуща, як ретикулярна формація шукатиме підтвердження цьому судженню в навколишньому світі.
Навіть ставши дорослою, людина зазвичай бачить світ крізь призму базових переконань, часто негативних, що були ввібрані мозком, наче губкою, у дитячі роки. Підживлюючи базові переконання замість того, щоб розвивати ідеї, які точніше, повніше та більш своєчасно відтворюють реальність, ми ще дужче віддаляємося від свого справжнього “я”.
Це є однією з причин, чому практично кожний дорослий відчайдушно прагне бути побаченим і почутим, а також отримати схвалення ззовні. Потреба у схваленні може проявлятись як співзалежність, постійне бажання догоджати іншим та мучеництво або ж, з іншого боку спектра, як тривога, гнів та ворожість.
Що менше людина контактує із собою, то більш пригніченою, загубленою, розгубленою, “застряглою” та спустошеною вона почувається. А що сильніше відчуття “застрягання” та безнадійності, то більше ці емоції проектуються на людей навколо.
Наші переконання є вельми впливовими й продовжують визначати повсякденні ситуації через підсвідомість. Ці переконання, особливо базові, не з’явились так раптом. Так раптом їх і не змінити.
Але можна — із самовідданістю та наполегливістю. Щоб реально змінитися, потрібно пізнати себе справжнього, а отже, познайомитися зі своїм внутрішнім дитям.
Раніше ми розповідали, які казки для найменших почитати з малюком.
А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.