100 тисяч кілометрів та 14 країн — за кермом. Історія жінки-далекобійниці з України

Це Ірина Перегрим-Фединяк, і вона далекобійниця. Не так ти уявляв(-ла) працівників цієї професії? Це тому що в нашій країні досі вірять в стереотипи, а в Європі жінка-далекобійниця — звичне явище.

Дівчина в дитинстві мріяла бути співачкою, адже має гарний голос і ділиться своїми піснями на сторінці у Facebook. 

Навчалася у Львові за спеціальністю менеджмент готельно-ресторанного бізнесу. Працювала барменом та офіціанткою, поки не стала візажисткою.

Ірина сильно захопилася цією професію, та й прибуток вона приносила хороший. Але одного дня в її житті все змінилося. 

Як наважилася стати далекобійницею

Чоловік Ірини — далекобійник, тож саме від нього вона отримала пристрасть до цієї професії.

— Вперше я сіла за кермо вантажівки у рейсі з чоловіком. Його вантажівка саме стояла на паркінгу, і він просто запитав, чи не хочу я зробити коло і спробувати, як це — їздити на такій великій машині. Звісно, я одразу погодилася, — розповідає Ірина.

І в той момент, коли я сіла за кермо, в мені клацнуло — це воно! Це те, чим я дуже хочу займатися. 

Рідні Ірини не вірили, що дівчина говорить серйозно. Доки за тиждень до від’їзду за кордон Ірина не показала рідній мамі документи для працевлаштування. Ірина мала їхати працювати в Польщу.

За роки своєї роботи вона вже об’їздила 14 країн та 100 тисяч кілометрів.

Жінка розповідає, що навчалася кермувати в спеціальній школі для далекобійників. Там дізнаєшся теорію й практику та складаєш заліки.

Але найкраща школа, повторюся, — мій чоловік.

— Саме завдяки йому я впевнено кермую. Хоча під час навчання були тисячі невдалих спроб, сльози, нерви, страх.

Найважче в кермуванні вантажівкою, говорить Ірина, це паркування, адже треба знати всі нюанси та габарити своєї машини.

Зараз дівчина працює в міжнародній компанії в Польщі. Відразу після працевлаштування її відправили на навчання.

— Компанія відправила мене на навчання для отримання коду 95, і це був ще один серйозний стрес. Я знала польською лише побутові фрази, а тут польською всі лекції, термінологія, іспити. 

Це був чи не найважчий період: мої перші уроки тривали годинами, кожне слово шукала в перекладачі, половини змісту не розуміла, спілкування з викладачами теж польською. 

Потім я стисла зуби, зосередилася на меті.

Здолала всі страхи, проблеми й уже через тиждень навчання почала потрохи забувати про перекладача. Іспит теж був польською — вперше в житті так хвилювалася. Але нічого: склала на відмінно з першого разу, — ділиться спогадами дівчина.

Читати на тему

Вона вміє керувати часом: історія годинникарки зі Снятина

Жінка щодня, без вихідних, за будь-якої погоди піднімається на висоту 50 м, адже саме там її робоче місце.

Як реагують інші на жінку-далекобійницю

Ірина розповідає, що в Європі це звичне явище, тож не викликає подиву у людей. Заправки, парковки облаштовані під жінок і чоловіків, навіть подекуди існують жіночі парковки.

Це в нас досі побутують якісь радянські стереотипи, що жінка за кермом — це ненормально, і принижують її здібності.

До речі, вантажівки мають все необхідне для роботи та відпочинку.

— У нас добре облаштовані автівки: є мікрохвильові печі, перетворювач напруги з 24 на 220 В, а це означає, що я можу навіть сушити й рівняти волосся.

 Є холодильник і достатньо шухляд. Я до того ж завжди беру з собою улюблену постіль.

Робота з чоловіком

Ірина працює разом зі своїм чоловіком, вони перебувають у подвійному екіпажі.

— У нас чіткий і нормований графік роботи й відпочинку.

Зараз режим шість — вісім робочих тижнів і два — три тижні вихідні. 

Робочий день у нас триває 21 годину, з них 18 годин в дорозі: дев’ять годин один водій, дев’ять — другий, і кожні 4,5 години ми міняємося. Після зміни маємо дев’ять годин паузи, — розповідає жінка.

Ірина каже, що важко лише перший тиждень роботи, адже сумуєш за домом та рідними. Тако само й останній тиждень, адже подумки ти вже вдома. 

Жінки — просто неймовірні та руйнують усі стереотипи. Раніше ми розповідали історію української пілотеси Юлії Слободянюк.