Довгий час було складно усвідомити, що ти нарешті вдома. Колись звичні речі здавались чужими, а кожний ранок дивував звісткою — ти вільний. З такими відчуттями й досі живе звільнений з полону військовий хірург Євген Герасименко.
Чоловік має чимало високих звань, таких як начальник операційного відділення військового медцентру Східного регіону, підполковник медичної служби та навіть Заслужений лікар України. Однак йому навіть після виживання на Азовсталі та у російському полоні, хочеться назад у бій — рятувати українських воїнів на передовій.
Так само було складно залишатись осторонь Євгену й у березні, коли металургійний завод в оточеному Маріуполі накривали щосекунди ворожі снаряди, а кількість поранених лише збільшувалась.
Тоді чоловік спілкувався з військовослужбовцями з Маріупольського військового госпіталю. Одного дня мимохідь у розмові запитав, чи може він їм якось допомогти, на що отримав відповідь, що підмога завжди не завадить.
Ані він сам, ані його співрозмовники й здогадатись не могли, що за кілька днів начальник Військово-медичного центру Східного регіону полковник Ярослав Било запропонує посилити угруповання на Азовсталі та на заводі Ілліча.
Йшлося про створення пересувної хірургічної бригади, тому такий цінний співробітник як Євген не міг залишитись без пропозиції долучитись. Ба більше — чоловік очолив цю групу та разом з колегами відправився у далеку дорогу.
О, це адреналінова подорож! — згадує Євген про дорогу до Азовсталі на гелікоптері.
Чоловік з хірургічною точністю пам’ятає усі деталі операції, щоправда, не медичної, а військової. Пригадує, як о другій ночі 31 березня він разом з медиками зібрався та виїхав до аеропорту, де вже чекали гелікоптери, що були завантажені боєкомплектами та станціями Starlink.
До оточеного міста наблизитись вдалось лише на світанку, подолавши перед цим дорогу у цілковитій темряві. Євген розповідає, що йому з колегами довелось весь час стояти, але складніше було хіба що екіпажу, який мусив рухатись на максимально низькій висоті, щоб ворог не помітив чогось підозрілого та не завдав удару.
Летіли, звісно, у повній темряві, на наднизькій висоті, і у мене було таке відчуття, що навіть верхівки дерев торкалися днища вертольота.
Посадку вдалось здійснити у річковому порту, де вже стояло чотири гелікоптери. Поки вивантажували боєкомплект та завантажували поранених на борт, то загін спецпризначення Азов у цей час вів обстріл ворожих позицій, щоб забезпечити безпеку усім учасникам операції.
Пізніше вдалось переправитись до берега, який підходив до Азовсталі. Коли чекали на машину, то почався ворожий авіаналіт на завод.
Вся територія заводу була як на долоні, бачили, як наносять бомбові, ракетні удари. Було десь 20 літаків, попарно. Тоді піднялися вогневі стовпи 100 метрів заввишки, коли скидали фугасні бомби.
Коли окупанти закінчили свій черговий показовий виступ, медики нарешті дістались до Азовсталі, де й провели наступні дні у бункері під назвою Залізяка. Євген трохи жартома говорить, що вистояв він лише тому, що в нього не прилетів ворожий снаряд.
А ось у сусідні приміщення влучало частіше. Так загарбники знищили їдальню та операційну. Одного разу вибухом вибило стіну, яка завалила поранених. Тоді, на жаль, ніхто не вижив.
Проте врятувати Євгену вдавалось, звісно, більше. Загалом за весь час перебування на заводі чоловік надав хірургічну допомогу близько тисячі поранених, з яких 400 — були у тяжкому стані.
Спочатку можливість допомогти викликала відчуття морального підйому, але згодом прийшло нове усвідомлення — ти й сам можеш померти будь-якої хвилини. Тоді у якийсь момент ставало складно зібратись та зрозуміти, звідки йде атака та що буде далі. Проте тоді на порятунок приходили люди поряд. Євген говорить, що медики, з якими він був на заводі, встигли стати йому другою сім’єю.
Також зібратись довелось, коли прийшов наказ скласти зброю та вийти з Азовсталі. Тоді Євген і потрапив у полон разом з колегами та військовими попри усі Женевські конвенції, які передбачають, що на медиків має чекати лише екстрадиція.
Однак окупанти не збирались дотримуватись жодних міжнародних договорів чи правил, тому наступні чотири місяці Євген провів в Оленівці. Поки мав змогу, то допомагав пораненим — робив перев’язки, шукав та надавав ліки, а іноді й просто давав раду побутовим проблемам.
Не забув про свої обов’язок та покликання надавати допомогу й тоді, коли 28 липня почув гучні вибухи. Його барак знаходився біля ангара, куди заздалегідь перевели майже 200 азовців. Євген досі згадує, як кричали люди та просили про допомогу.
Люди благали про допомогу, були дуже гучні крики, я стояв біля залізної огорожі й чекав на інспектора, щоб мене пустили надати допомогу, десь годину прочекав.
Та комусь вже не судилось побачити свій дім. Не вірив до останнього у своє везіння повернутись і сам Євген. Лише пам’ятає, як 20 вересня його знайшли у їдальні та сказали збиратись. Потім вивезли до Таганрогу, звідти літаком до Білорусі.
Перша підозра з’явилась лише тоді, коли чоловік відчув, що його з побратимами посадили в автобус з м’якими сидіннями. Тоді вдалось припідняти скотч з очей і побачити, що їх везуть до кордону, а потім був напис, що пробирає до мурах своєю простотою, — “вас вітає Україна”.
Євген і досі намагається усвідомити, що він нарешті вдома. Однак вже прагне повернутись до роботи та поїхати на передову, оскільки відчуває — там він потрібен зараз найбільше.
Чого тільки за своє життя не довелося бачити та пережити оборонцям Маріуполя. Однак найбільше вражали речі, що стосувались їх особисто, а особливо втрати побратимів. Так само довелось попрощатись зі своїх друзями й колегами офіцеру на псевдо Бурий, який розповів свою історію оборони Маріуполя.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!