Змінила пологову залу на фронтовий шпиталь: сильна історія військової медикині

Жіноча лікарка Світлана Галич від початку повномасштабної війни стала боронити країну, рятуючи українських захисників. Вона перекваліфікувалася у військову медикиню та очолила хірургічне відділення 61 мобільного госпіталю. Саме туди потрапляють поранені воїни, які боронять південний напрямок.

Про роботу у шпиталі, першу професію та майбутнє військова медикиня розповіла в ексклюзивному інтерв’ю Вікнам.

Як вирішили стати військовою лікаркою?

— Я в акушерстві та гінекології вже 35 років. Маю ступінь докторки медичних наук, звання професорки. Тож викладала свою спеціальність у Міжнародному гуманітарному університеті. А також на клінічній базі працювала в Одеському пологовому будинку № 1. Але на початку повномасштабної війни в мене не було сумнівів, що моє життя має змінитися кардинально.

Як то кажуть, бог війни потребує жертв, і моя жертва була така. Я залишила свою улюблену професію і пішла до військових медиків допомагати, служити.

Все своє професійне життя вважала, що як лікарка, як українка, маю захищати свою країну. Я добровільно мобілізувалася 2 березня 2022 року. В мене не було питання, йти мені в ЗСУ чи не йти.

У мене було питання, куди саме йти. Я вважала, що як військова лікарка не дуже підготовлена. Тому звернулася до колег із базового військового шпиталю і поруч з ними досить швидко освоїла все, що потрібно для того, щоб надавати фахову допомогу.

Як довго вчилися надавати допомогу на війні?

— Я служу у 61 мобільному госпіталі. Ми стоїмо у прифронтових або деокупованих містах. Там, де можемо допомогти максимальній кількості поранених воїнів.

Я мала навички хірургічні, оскільки акушерство та гінекологія — це хірургічна спеціальність, то мені було досить короткого часу для того, щоб навчитися фахово надавати допомогу. Так і стала керівницею хірургічного відділення.

До речі, допомога на війні має певні етапи. Якщо у цивільному житті приходить до мене пацієнтка, я знайомлюся з нею і від початку до кінця надаю їй допомогу, то в медицині військовій все по-іншому. На кожному рівні допомога різна. Ставиться завдання бойове — і ти його виконуєш.

Читати на тему

Коли на терезах здоров’я та обов’язки — бойова медикиня Джейн про виклики роботи на передовій

Олена Шарговська щиро розповіла нам, як це — бути парамедикинею на фронті, та з якими труднощами на війні вона стикається.

Яку саме допомогу надаєте пораненим бійцям?

— Будь-який військовий хірург надає первинну хірургічну допомогу: здійснює хірургічну обробку ран, зупиняє кровотечі. Тобто те, що потрібно робити невідкладно, щоб людина не загинула.

Далі пацієнт іде до вужчих фахівців. Наприклад, воїну потрібно зберегти кінцівку, то цим уже займаються на наступному етапі лікування.

Чи знаєте, скільки життів українських захисників вам вдалося врятувати?

— Не можу говорити, скільки людей пройшло через мої руки, наш госпіталь. Але можу сказати, що усі вони герої. Це люди, які готові віддати найголовніше, що в них є, свої життя. Іноді дуже важко їх вмовити, коли вони небоєздатні, що їм треба полікуватися.

І це викликає величезну повагу до цих людей. Це мотивує ще більше. Іноді трапляються дивовижні історії. 7 жовтня минулого року прибула до нас група поранених. Вони не були важкими пораненими, однак ми їм допомагали. І от серед пацієнтів був поранений хлопець, справжній герой, бо я знаю його історію.

І от його дружина п’ять років тому народила в мене їхнього сина. Завжди, коли згадую цю історію, в мене навертаються сльози. Якби якийсь режисер чи сценарист придумав таку історію, то я, мабуть, не дуже б у неї повірила. Але таке сталося в моєму житті.

Часто думаю про те, що багато хлопців, які до мене потрапляють, у такому віці, що вони цілком могли в мене народжуватися.

І щоразу думаю про те, що, може, серед них є ті, кого я приймала на світ божий. Але просто про це не знаю, і вони не знають.

Я завжди пам’ятаю, що це чиїсь діти, що матері їх народжували у важкій праці жіночій. І тепер матері відділи найдорожче країні, своїх дітей. Тому для мене дуже важлива ця історія. Тому в мене є мотивація. Знаю, чому я там.

За 14 місяців служби чи доводилося вам застосовувати навички акушера-гінеколога?

— Так, одного разу мені все ж таки вдалося повернутися до моєї першої професії. Ми стояли в одному з деокупованих населених пунктів на південному напрямку. Перебували на підготовчому етапі у районній лікарні, надавали допомогу військовослужбовцям.

Але оскільки у медзакладі не було багатьох фахівців, то ми долучилися до допомоги й цивільному населенню. І от якось мене викликає мій черговий хірург, каже “Родіонівно, тут жінка народжує”. Авжеж, наші хірурги дуже потужні, але пологи — трошки не їхній фах.

Тому я прийняла ці пологи. Народився здоровий маленький українець Назар. Мама його виношувала в окупації. І, як вона говорила, дуже хотіла народити дитину все ж таки в Україні.

Вони з чоловіком тікали вночі з одного села в інше, бо вороги дізналися, що вона виношує хлопчика, і пригрозили. Сказали, що хлопчиків треба вбивати, бо вони колись за Україну воюватимуть.

Що є найважчим у вашій роботі?

— Керувати емоціями. Коли я дізнаюся про нові факти звірств, що коять росіяни на нашій землі, в мене, як клубок до горла, піднімається ненависть до ворога. Це нормальна реакція, однак я як лікар не можу керуватися таким почуттям, бо мій розум має залишатися холодним.

Маю мислити раціонально, щоб надавати фахову допомогу нашим захисникам. Тому знайшла для себе один прийом. Коли мене накриває ненависть до ворога, я згадую про наших героїв. І це почуття вдячності та милосердя мені допомагають працювати.

Як близькі, друзі та колеги відреагували на ваше рішення піти служити?

— Моя донька мене підтримала. Вона поважає мій вибір. Оточення, яке близьке до мене, в нього не було питань, чому я так зробила. Колеги мене підтримують дуже, перший час дуже переживали за мене.

Хотіли передати щось приємне, якийсь смаколик. Головне, що колеги прийняли найважливіше для мене, моїх пацієнтів. Я їм дуже за це вдячна.

Розкажіть про ваше псевдо.

— Світлячком мене називали в дитинстві. І взагалі у мене таке гасло по житті — нести добро, світло. У мене був вибір між “сонечко” та “світлячок”.

Бо я пацієнтів своїх називаю сонечками. Але все ж вирішила, що близькі мене знають саме світлячком, тому вибір свій зупинила на ньому. Мабуть, це згадка про дитинство. Тому що коли ти потрапляєш в суворі умови, для тебе дуже важливі якісь базові речі.

Що змінила в вас війна?

— В мене є таке відчуття, що усе моє попереднє життя — це була підготовка. Щоб я могла виконувати ті функції, які зараз виконую.

Чим займалася до великої війни, воно в мене як пазл все складається, як додаткова навичка мені допомагає.

І тому, з одного боку, в мене змінилося все. Я мешкаю у казармі, не можу поїхати за кордон до доньки або наживо спілкуватися з людьми, які мені дорогі, піти з ними випити пива в улюбленому закладі. Це базові речі.

А з іншого боку, розумію, що те, як я живу зараз, і є моє справжнє життя. Сама здивована, але відчуваю себе людиною, підготовленою до цього.

Чи плануєте повернутися до своєї першої професії та викладацької діяльності?

— Я не бачу своє життя іншим, поки ми не переможемо ворога. Мене, звичайно, і в пологовому будинку, і в університеті запитували це.

Ще на початку війни я прагнула повернутися до акушерства та гінекології. Але зараз не замислююся над цим. Поки немає перемоги, в мене немає потреби планувати своє життя.

Звичайно, мене мої пацієнти кличуть, і це крає серце місцями. Але поки війна не закінчена, я про це навіть мріяти не можу. Та й не хочу.

До речі, раніше бойова медикиня Марта Дем’янчук розповіла нам про роботу на фронті, влучання в бліндаж та ПТСР.

А ще підписуйся на Telegram та Instagram Вікон. У нас цікаво!