Тетяна Микитенко — українська журналістка, блогерка, засновниця і ведуча блогу й щотижневої інформаційно-розважальної програми Рагулі на YouTube-каналі Ragulivna. У перший день повномасштабної війни Тетяна була вже при надії. Вагітність вони з чоловіком планували ще до початку вторгнення. Вони усвідомлювали, що загроза є досить реальною. Однак бажання стати батьками виявилось набагато сильнішим. Як і рішення попри все залишатися в Україні та виховувати дитину тут, на рідній землі. Про вагітність в умовах великої війни, складнощі та виклики, а також рішення залишитись в Україні, щоб працювати й наближати перемогу, читай в нашому інтерв’ю. Ця історія — частина спільного проекту Вікон та СТБ до Дня матері. Він є присвятою незламним українським матусям, які під час повномасштабної війни народжують нових українців, щоб життя тривало. І стають щитом для своїх дітей. Більше дивись у спецпроекті Мадонна. Життя триває. — Де ви були 24 лютого? Які були ваші перші думки, коли дізналися про початок повномасштабного вторгнення Росії? — Я була вдома, в Києві. Закінчувався перший триместр моєї вагітності. До того ж ми з чоловіком тільки перехворіли на Covid. І в той період я особливо прислухалася до свого тіла. Прокинулася десь за півгодини до початку повномасштабного вторгнення і сіла писати допис про фільм, який перед цим дивилась. Це була історія про монстрів, які за сюжетом можуть на тебе напасти і вбити, якщо запросити їх додому. Різниця з нашим реальним життям лише в тому, що росіян ми не запрошували… Тієї ночі мені здавалося, що я чую якісь вибухи, але ще нічого не відбувалось. Я відкрила вікно, щоб не мучити себе фантомними звуками, і через 15 хвилин усе розпочалося. Сіла моніторити інформаційний простір. Тоді ще навіть в ООН не було новин про події в Україні. Я одразу включилась в процес висвітлення того, що відбувається, щоб відволіктись від думок та переживань. Робота в цьому дуже допомагає. — Бути вагітною під час війни — як це? — Ми з чоловіком планували вагітність і чекали на цю подію. Рішення про розширення сім’ї ухвалювали вже в дуже нестабільний час. Я боялась, що почнеться повномасштабне вторгнення, адже Путін торохтів своїми військами з квітня. Мій чоловік був переконаний, що так і станеться, а я наївно вірила, що ні. Ми з ним багато проговорювали цю тему. Але коли вже дізналася, що вагітна, я заспокоїлася. — Розуміючи, що вторгнення Росії цілком реальне, чому не стали виїжджати з України в безпечне місце? — Мені здавалося страшнішим їхати за кордон, ніж залишитися вдома. Чоловік мене переконав побути два місяці у Львові, щоб там супроводжувати вагітність. Оскільки в Києві на той час ситуація з ліками та медичним обслуговуванням ускладнилась. Спокійно у Львові також не було через прильоти. Але виїзд за кордон я навіть не розглядала. Мені важливо тримати руку на пульсі та залишатися в рідній країні. Так мені спокійніше. Я вирішила зосередитися на тому, що роблю, продовжила працювати на максимумі своїх можливостей. Читати на тему Жінки сильні, не треба опускати руки. Історія Ганни, яка народжувала в окупованій Бучі без лікарів Ганна була тією, хто підтримував усю родину. А поміж тим налаштовувала себе на домашні пологи та вірила у краще. — До якого моменту продовжили працювати? — Присвячувала час роботі я відносно довго. Окрім того, що вела свій блог, ефіри на Рагулях, наповнювала інформаційно ресурси, я також працювала на національному радіо. Це були випуски новин, які я готувала щодня. Але в якийсь момент зрозуміла, що мені складно і я психологічно виснажуюся. Десь у середині квітня пішла в декрет, але все одно продовжила працювати дистанційно. — Які були найбільші труднощі, з якими ви стикалися під час вагітності та народження дитини в умовах повномасштабної війни? — Я не очікувала, що вагітність на перших етапах — це настільки складно. У мене не було як такого токсикозу, але я весь час хотіла спати, не могла зібрати себе докупи. А з другого триместру самопочуття значно покращилось. Я отримувала задоволення, наскільки це було можливо. Звісно, під час повітряних тривог спускалась в укриття, інколи спала на підлозі в коридорі. Часом були відсутні необхідні ліки в аптеках чи можливість проконсультуватися з лікарем, але потім усе налагодилось і жодних проблем не було. Народжувала дитину в Києві. На щастя, без складнощів і повітряних тривог. Сирену почули тільки через добу після появи сина. Але в пологовому є підземні сховища і надійні коридори, де можна перечекати небезпеку. — Який момент чи день став найжахливішим для вас, крім самого 24 лютого, звісно? — Страшних подій було багато. Зокрема, розкриття злочинів у Бучі. Це дійсно шокувало. Одного разу я організувала вечірній кінозал, де ми з глядачами дивились і обговорювали фільм 1968 року режисера Володимира Денисенка під назвою Совість. Події відбуваються під час Другої світової війни в окупованій німцями Україні. Там показані разючі сцени, наприклад тортури над зґвалтованою закривавленою дівчиною чи масові вбивства в селах. Фільм дуже складний, але після подій на Київщині він став особливо актуальним. Більш того, наприкінці в титрах автор завдячує жителям кількох сіл, де відбувалися знімання. І саме в цих селах минулого року росіяни катували людей! Ще жахливіше, ніж це показано в кіно. Найстрашнішою новиною для мене стало вбивство росіянами української дитини, якій було всього два дні. Пам’ятаю, як скролила стрічку зі світлинами з поховання, на яких мати плакала над домовиною. Згадую зараз і знову все стискається всередині. Але я дивилася всі кадри. Для мене важливо приєднуватися до цього болючого досвіду, щоб завжди пам’ятати, що зробили росіяни. Попри мою емоційність під час вагітності, всі кажуть, що моя дитина народилась дуже спокійною (усміхається). — Хай як недоречно виглядає, але чи був за цей час хоча б якийсь найщасливіший день для вас? — Безсумнівно, це народження сина. Перші миті, коли він лежав на моєму животі. Коли мій чоловік вперше тримав Олеся на руках. Я була переконана, що це найгарніша дитина на планеті навіть у перші дні життя! Хоч уже потім син мені нагадував на тих фотографіях більше креветку, ніж маленьку людину (сміється). Від самої вагітності я також отримувала задоволення. Коли відчувала штурхання, бачила, як змінюється мій живіт. Я кайфувала від свого зовнішнього вигляду. Зовсім не засмучувалась через зміни тіла, навпаки. Це відчуття великого щастя! — Що допомагало заспокоїтись та стабілізувати моральний стан? — Заспокоює спілкування з аудиторією, яка дає потужний зв’язок. Це взаємообмін, який дарує енергію боротися далі. В ефірах намагалась розрадити людей. Окрім новин, історичних факторів, я старалася створювати також розважальний контент, і люди на це позитивно реагували. Це така взаємна психологічна допомога. — Які були найбільші виклики, з якими ви стикалися після народження дитини в умовах війни? Викликом і є рішення жити з дитиною в Україні під обстрілами. Я відчула себе по-справжньому дорослою, коли турбуюсь про безпеку сина під час повітряних тривог. Однак мені ще треба попрацювати з власними травматичними реакціями та вразливістю. Бо в перший місяць життя Олеся я бігала, як безголова курка (усміхається). Пам’ятаю, як перші рази під час тривоги намагалась посадити дитину в автокрісло і не могла збагнути, як це зробити, я вся тряслася. Тоді я сказала собі: “Стоп, ти вирішила залишатись, тож ти маєш діяти з холодною головою”. Я вчуся того, щоб у складних ситуаціях чинити раціонально, а не влазити в емоційну драму і втрачати час. Я дивилася всі страшні кадри. Блогерка Рагулівна про вагітність на тлі жахливої війни у серці Європи / 3 Фотографії — Як велика війна змінила ваші стосунки в родині, з чоловіком, з батьками? — Ми намагаємося продовжувати жити та робити все, що можемо, щоб бути продуктивними у своїй діяльності та допомозі країні. Оскільки не можна забувати, що війна триває. Чоловік є і був моєю найбільшою підтримкою у цей час. Він прямо говорить про речі, в які я волію не вірити. Читати на тему Коли допомагаєш діткам, це повертається! Історія Марієтти про труднощі вагітності та роль матері під час війни Співачка Марієтта розповіла, про що хвилювалася найбільше під час вагітності та як боролася з труднощами. — Чи змінився протягом великої війни концепт вашого блогу? Чи помітили, що якісь теми стали нерелевантні після 24 лютого або, навпаки, нарешті потрібні? — Перший час мене нарешті перестали вважати нарваною радикальною націоналісткою. Я стала пересічною українкою. Але тривало це недовго, бо настрої людей постійно змінюються. І попередній титул до мене повернувся, коли почали з’являтися потужні медійні викиди про мовне питання. Зараз я бачу чимало меседжів, про які хочеться говорити. Як-от: чому українців зараз дуже активно почали таврувати нацистами чи чому замахи на Прилєпіна називають терористичним актом. Про це потрібно говорити з українцями, щоб нас не називали верблюдами, коли ми ними не є. Потрібно відбиватись від подібних атак. Те ж саме стосується і музичної сцени. Нещодавно в Сан-Ремо 13-річна дівчинка Софія Самолюк відмовилася співати на заході, тому що в один з концертів разом з нею пхали хлопчика з Росії, бо “а какая разница?” Ці всі питання все ще є нагальними. Вони були просто локальними для нас, але тепер стали важливими й у світовому просторі. — Як ви вважаєте, чи треба говорити з дітьми про війну? — Авжеж треба. І, до речі, є книжки, які допомагають правильно говорити з дітьми про важливі історичні події, наприклад про Голодомор чи війну. Дітей варто виховувати на прикладі наших власних супергероїв, яких маємо достатньо, а не лише на іноземних коміксах. Цю тему я часто проголошую і в ефірах. Зі своїм сином обов’язково обговорюватиму складні теми, коли він підросте. До того ж нам треба краще вивчати українські народні казки. Наприклад, оповідь про Котигорошка закінчується словами: “Подивився Котигорошко на братів і сказав: “Ви мене зрадили. Мушу вас покарати”. І покарав”. — Поговоримо про символи цієї війни — Росії та України. Якими вони є для вас? — Символом цієї війни з боку Росії і є самі росіяни. Не один лише Путін, а всі, хто бере участь. Ви бачили того старого маразматичного діда на параді? Сумніваюсь, що він один там все вирішує… А символом України, на мою думку, стала єдність, став той сукупний порох, який з перших днів війни допомагає нам протистояти окупантам. Ми всі наче стрепенулися і зараз стоїмо горою за себе і своє майбутнє. Ми часто повторюємо в ефірах, що українці — це шлях. Наразі — шлях до перемоги. Оговтавшись, ми продовжимо пошук власної ідентичності, будемо вирощувати національну ідею. Зараз саме час ставити запитання: хто ми є, де ми є, куди ми рухаємось? Спілкувалася Катерина Ільченко Дивись важливий проект – присвяту мамам, які народили під час повномасштабної війни, — документальний фільм Мадонна. Життя триває — 14 травня, у неділю, о 23:10 на телеканалі СТБ! І не пропускай ще одну зворушливу історію. Як військова психологиня Вікторія Кравченко попри посаду, небезпеку та блекаути наважилася на другу дитину під час війни. Не пропускай найцікавіше підписуйся на Telegram та Instagram Вікон. Теги: Вагітність, війна в Україні, День матері - Мадонна. Життя триває Якщо побачили помилку, виділіть її, будь ласка, та натисніть Ctrl + Enter
Читати на тему Жінки сильні, не треба опускати руки. Історія Ганни, яка народжувала в окупованій Бучі без лікарів Ганна була тією, хто підтримував усю родину. А поміж тим налаштовувала себе на домашні пологи та вірила у краще.
Читати на тему Коли допомагаєш діткам, це повертається! Історія Марієтти про труднощі вагітності та роль матері під час війни Співачка Марієтта розповіла, про що хвилювалася найбільше під час вагітності та як боролася з труднощами.