Олена Шарговська – інтерв'ю з бойовою медикинею

Олена Шарговська з позивним Джейн — парамедикиня, доброволиця, членкиня Жіночого ветеранського руху та Госпітальєрів.

У мирному житті її діяльність завжди була пов’язана зі словом, але події 2014 року дали жінці зрозуміти, що осторонь від цієї війни залишатись не можна.

Тоді вона без жодної медичної освіти стала на шлях опанування професії бойового медика. Пані Олена щиро розповіла нам, як це — бути парамедикинею на фронті, та з якими труднощами на війні вона стикається.

А ми знаємо, як ти можеш допомогти їй та іншим бойовим парамедикиням зберегти своє життя та повернутись додому здоровими. Деталі в кінці інтерв’ю.

— Чим Ви займались у мирному житті та що мотивувало стати парамедикинею?

— Я прийшла до цього у 2015 році. У 2014 році я пробувала знайти для себе місце на війні, бо просто відчувала, що не можу не бути до цього причетною.

До того ж я вже на той час не мала когось, хто б залежав від мене.. Син уже дорослий, батьки ще не старі. Є молодша сестра, яка всі ці роки тримає мій тил.

Тобто я та людина, яка не прив’язана нічим і може дозволити собі обирати свій шлях. Я вважала за необхідне долучитись до війни, але спеціальних знань у мене на той час не було взагалі.

Я за освітою філолог. Працювала в Інституті національної пам’яті. Загалом моя робота була пов’язана з журналістикою та літературним редагуванням.

Тому ми з подругами пішли туди, де набирали добровольців без медичної освіти, — у Перший добровольчий мобільний шпиталь. Там я отримала перші знання з тактичної медицини.

Потім я пішла в добровольчий батальйон Госпітальєри. Коли почалось повномасштабне вторгнення, для мене було очевидно, чим займатись, тому що я маю відповідні знання, навички та досвід.

Фото: Євген Малолєтка

— Як це — бути бойовою медикинею? Що входить у Ваші обов’язки?

— Мій обов’язок — це медична евакуація. У Госпітальєрах ми чергували неподалік від передової екіпажем — лікар, парамедик і водій. Якщо був виклик, то виїжджали за пораненими, відвозили на стабілізаційний пункт або передавали на наступну ланку евакуації, дорогою надавали їм необхідну допомогу.

Зараз я служу у Збройних силах, тож у нас є більше обов’язків. Наприклад, ми проводимо для бійців тренування з тактичної медицини.

Але все одно основне для мене — евакуація, а також допомога на стабілізаційних пунктах, де ми чергуємо. Це місце — перша лікарня у відносно безпечному місці якомога ближче до ведення бойових дій, там, де вже є справжні лікарі, операційні, можливість надати кваліфіковану допомогу.

Але там часто бракує рук для роботи, оскільки допомога має надаватись максимально швидко. Там пораненого бійця стабілізують і далі везуть у госпіталь ще на більш спокійній території.

— З чого складається Ваша амуніція?

— Складається плюс-мінус так само, як і у бійця, тобто це має бути бронежилет, каска, тактичні окуляри, налокітники, наколінники.

Легким шоломом мене забезпечив Жіночий ветеранський рух, тому що для медика дуже важливо, щоб амуніція була зручною, легкою, але при цьому вона має захищати.

У цьому шоломі я почуваюсь комфортно, мені не хочеться його зняти, як тільки є така можливість, щойно сіли з пораненим у машину. Цього краще не робити, тому що росіяни можуть влучити в авто або поряд з ним. А в нас не броньована техніка.

Що стосується бронежилета, то мені його видали в Госпітальєрах. Він відносно легкий, з керамічними плитами. Для мене було найбільш важливо, щоб він був зручний у роботі. Але в мене є посестри, які вже користуються полегшеними плитами наступної генерації. Такий бронік можна взагалі не помічати на собі.

Фото: Роман Коляда

— Наскільки важко носити на собі це спорядження протягом усього дня?

— Медик завжди з рюкзаком. І це досить серйозна вага. Якщо бойовий медик виходить працювати з групою військових, він несе те саме, що й інші, але плюс ще свій рюкзак.

Дуже видно, що через це починаються проблеми зі спиною та колінами. Тому що вони мають витримувати вагу, на яку наш організм не розрахований.

Серед медиків є багато жінок. Усе-таки нам фізично важче носити велику вагу. Для дівчат завжди намагаються підібрати легші броніки. Але все одно бачу по посестрах, що з попереком є проблеми.

Це потім дуже важко лікується, а особливо тому, що ти ж не перестаєш це носити. Тобто проблема вже є, але ти не можеш сказати: “Ой, ні, в мене болить спина, я більше не носитиму бронік”.

Тому проблема далі загострюється. Наслідки — болі в спині, протрузії, міжхребцеві грижі, серйозні ушкодження колінних суглобів.

— Бронежилети Angel armor важать усього 2 кг. Наскільки вони ефективні?

— Сертифікована продукція неодноразово перевіряється виробником. Ці бронежилети пройшли випробування. Це значить, що вони не менш ефективні, ніж звичайні.

Крім того, дівчата з Жіночого ветеранського руху мають великий військовий досвід і дуже ретельно підходять до вибору того, що вони закупають.

Ця технологія (виробництва бронежилетів — ред.) у нас поки що не дуже поширена саме через ціну, але для жінок це дуже важливо. Особливо для медикинь, адже їм треба працювати, не відволікаючись ні на що, і їхні рухи мають бути вільними та швидкими.

Фото: Микита Зелінський

— Чого наразі не вистачає медикам на фронті?

— Великий відсоток постачання конкретних засобів тактичної медицини, медичних засобів і ліків лежить на плечах волонтерів. Але вони з цим справляються. А от те, що не можуть волонтери, — це раціональний розподіл людських ресурсів.

У якихось старих нормах прописано, або я не знаю, чому так виходить, але в деяких частинах тільки людина з медичною освітою може працювати на евакуації. І виходить так, що цінні висококваліфіковані лікарі (на навчання яких іде шість років, потім три роки інтернатури та досвід роботи) відправляються на передній край на евакуацію — те, що може зробити людина без освіти, але з навичками бойового медика.

Усе-таки цивільні лікарі мають інші навички. Їх треба перевчити під специфічні бойові умови. А водночас вони вкрай необхідні в шпиталях, на стабілізаційних пунктах.

Також у Збройних Силах інколи розподіляють людей просто абикуди, закриваючи дірки і не зважаючи на кваліфікацію бійця, його навички. Це загальна проблема, і вона дуже шкодить медичному напрямку. Зокрема, тому медиків на фронті гостро не вистачає.

— З якими ще викликами та труднощами Ви стикаєтесь на війні?

— Для мене було несподіванкою, що досі деякі бійці не хочуть брати аптечки, бо є такий забобон, нібито якщо взяти індивідуальну аптечку, то отримаєш поранення.

Я з таким стикалась у 2015 році й думала, що ми вже це переросли за майже дев’ять років війни, але чула це і зараз. Приходять нові люди з тими ж старими забобонами. Ми навчаємо бійців і користуватись усім, що є в індивідуальній аптечці, і пояснюємо, що її треба обов’язково мати із собою.

Ще не зайве повторити, що не можна економити на медичних засобах, особливо на турнікетах. Їх не можна зробити, просто глянувши, який вони мають вигляд.

Це, так само як і бронежилети, має бути випробувано, пройти експертизу і тоді це працює. А якщо це якийсь no name з пластмаси, яка зламається, і стропи, яка розірветься, то це вже не засіб захисту, а лотерея, у якій бійці платять життям за економію коштів.

Щодо забезпечення, то ми змирились, що це “війна своїм коштом”, і всією Україною закриваємо воєнні потреби. Щось купуємо іноді самі. Дуже багато допомагають волонтери.

Фото: Микита Зелінський

— Що порадите медикам, які тільки починають свій шлях на війні або планують це зробити?

— Учитись. Якщо людина вже працювала, то весь час потрібно оновлювати свої знання, тому що ця галузь розвивається в нас. Також світові організації навчаються на нашій війні, і міжнародні протоколи оновлюються. Нові знання доступні, вони є в інтернеті.

Ті, хто тільки хочуть стати бойовими медиками, так само — навчатись, шукати для себе курси, адже цього не можна навчитись виключно в інтернеті.

Також потрібно займатись своєю фізичною формою, тому що медик повинен мати змогу робити багато речей фактично на рівні з бійцем.

Але також не треба думати, що якщо ти не супервумен чи супермен, то це для тебе недоступно. Це все тренується і розвивається.

Утім, важлива витривалість не тільки фізична, а й психологічна. Бо це не та історія, з якої ти зможеш вийти, якщо тобі не сподобається.

Має бути готовність працювати в команді, жити, взаємодіяти з різними людьми та знаходити з ними спільну мову, яка буде ефективною для роботи та максимально ощадливою для психічного здоров’я.

Читати на тему

Життя кольору Тіффані “на нулі”: історія бойової медикині

Історія бойової медикині, яка пішла на фронт та знайшла там своє кохання.

— У чому сила українців?

— У нашій впертості. У нас немає синдрому вивченої безпомічності. Ми сприймаємо все як виклик. Так було протягом усієї нашої історії. У 2013 році, коли ситуація здавалась безнадійною, українці теж не опускали руки.

Ми просто знаємо свою мету та йдемо до неї. Бо ми не маємо іншого вибору. Ми не можемо здати Україну. Ми боремось абсолютно всіма способами.

Є прямий спосіб — піти на фронт. Але є ще один дуже важкий спосіб, який я для себе спробувала, але побачила, що не дуже в цьому ефективна, — це волонтерство.

Хочу згадати дівчат з Жіночого ветеранського руху. Це теж боротьба і без неї ми були б набагато менш ефективними. Тож це українська риса — знаходити свою можливість боротись.

Як допомогти медикиням

Бойові медикині рятують військових не завжди на чергуванні на швидкій, а й на полі бойових дій. Ти можеш захистити їхнє здоров’я та життя, долучившись до масштабного збору від Вікон та Жіночого ветеранського руху.

Мета — зібрати 2 000 000 грн для закупівлі 50 надлегких бронежилетів Angel armor саме для бойових медикинь.

Як зробити добру справу?

Задонать будь-яку суму за посиланням.
Вкажи своє прізвище, ім’я та контактний номер у коментарі до платежу.
Ти автоматично візьмеш участь у розіграші книги від видавництва Vivat.
Слідкуй за результатами конкурсу у Telegram Вікна-новини. Ми оголосимо трьох переможців 10 березня.

Більше про важливий збір на бронежилети для бойових медикинь від Вікон читай на нашому сайті.