Його роботи завжди про чесність і людяність: про війну, про тил, про людей, які рятують інших, навіть коли самі залишаються під загрозою.
Нині він виходить до глядача з новим серіалом “Служба-112” — для телеканалу ICTV2, у якому майже кожна історія заснована на реальних викликах рятувальників.
Вікна продовжують розповідати про тих, хто формує нове українське кіно.
І сьогодні наш герой — режисер Сергій Сторожев. З ним ми говоримо про шлях у професії, роботу під час війни й ту правду, яку інколи важче знімати, ніж пережити.
— Як почався Ваш шлях у режисурі?
Я родом із Маріуполя. Там трошки працював на місцевому телебаченні, робив сюжети, але це був дуже короткий період. А коли я приїхав одразу пішов працювати на СТБ адміністратором. І з цього почався мій шлях у телебаченні й кіно.
Поступово з адміністратора перейшов на творчі позиції — спочатку асистент режисера, потім режисер. Дуже довго працював на проектах телеканалу СТБ та ICTV. В цей час написав і зняв короткометражку. А вже після неї пішли серіали й повний метр.
— Відомо, що вашу першу короткометражну стрічку ви з командою зняли фактично на ентузіазмі — за власні кошти й дуже скромний бюджет. Чи пам’ятаєте момент, коли вперше зрозуміли, що ця маленька робота здатна прожити власне життя?
— Моя перша стрічка це була короткометражка “Напрокат”. Ми самі написали, самі зняли, витратили приблизно 100 доларів.
Актори знімалися безкоштовно. Ми відправляли фільм на фестивалі — і навіть брали участь в декількох. У національному конкурсі Одеського кінофестивалю, на кіноринку в Каннах, на невеликому фестивалі в Черкасах. Навіть виграли екшн-камеру за приз глядацьких симпатій.
— Як ви зустріли повномасштабне вторгнення? І як змінилося українське кіно?
— Після початку повномасштабного вторгнення більшість людей усвідомили, наскільки важливою є мова й інформаційний простір. Хтось зрозумів це ще у 2014-му, але багато хто — лише зараз.
Особисто я переключився на документальні стрічки. Ми зробили декілька фільмів про війну: про операції Сил оборони, про людей в цій війні. Одна з робіт — “Мами війни”, про матерів, які втратили на фронті синів. Це історії про те, де вони знаходять сили жити далі. Для багатьох це важливий, навіть життєво необхідний приклад.
Є й інша телевізійна робота — стрічка “Сестри”, формат 45 хвилин. Вона про двох жінок, Любу та Надю, які виконували прохання людей з тимчасово окупованих територій: приносили квіти на могили рідних, ставили лампадки, співали улюблені пісні загиблих воїнів.
Вони знімали ці моменти на відео, щоб родини, які не можуть приїхати до місця поховання, бодай так відчули присутність поруч.
— Ваш перший художній фільм у час війни ви знімали на деокупованій території, поруч із вибухами. Що змусило вас у той момент знову взятись за художнє кіно?
— Це була камерна стрічка “Присвячення Єві”. Це кіно, в якому не відображена війна. Підготовка почалася у березні 2022-го, а знімали вже у травні. Ми тоді розуміли: людям потрібно хоча б трохи відволіктися від жахів, мати можливість переключитися і не грузнути в щоденних зведеннях новин.
Ми використали прийом зйомки одним кадром. У головних ролях — Стас Боклан і Дмитро Суржиков. Локація — деокуповане селище під Макаровом, яке на той момент щойно звільнили від росіян. Під час роботи часом було чутно вибухи в лісі — ймовірно, тварини наступали на міни чи снаряди.
— Яка ваша найулюбленіша стрічка?
— Мені важко обрати. Це як питати: мама чи тато? Є те, що подобається в короткометражці, є — у варіаціях, щось люблю в документальному кіно.
Але зараз у мене дуже тепле ставлення до “Соліста”. Це наше нове кіно, ми готували його 10 років. Спочатку переписували сценарій, потім було декілька спроб отримати фінансування. Зрештою почалась війна, усе зупинилось. Торік ми нарешті зняли фільм і зараз завершуємо постпродакшн.
— Про що ця історія?
— Про актора провінційного театру, який усе життя особливо не напрягався на роботі. Його звільняють, і він опиняється фактично на вулиці. Друг пропонує йому взяти участь у певній грі — удавати пацієнта у психлікарні для студентів-медиків. Потрапивши туди, герой починає змінювати себе світ довкола.
— І от уже інший проект, інша команда, інша служба, яка також живе у постійному режимі надзвичайних ситуацій. Як ви опинилися в серіалі Служба-112?
— У проект я прийшов наприкінці зими. Мені його запропонував креативний продюсер Дмитро Хрипун. Спочатку я відмовився — у мене на літо вже був запланований інший знімальний графік, і я фізично не міг зайти в роботу.
Але через деякий час Дмитро написав знову, і ми домовилися, що я візьму перші вісім серій — пропрацюю кастинг, концепт і відзніму початковий блок.
Мене дуже надихнуло, що команда хотіла зробити не просто серіал, а щось нове, цікаве й іміджеве. І нам вдалося зібрати саме той каст, який ми хотіли. До речі, продюсери не обмежували нас у виборі, і тому ми запросили всіх, хто найкраще відповідав ролям.
Ці вісім серій та понад тридцять змін промайнули, як один день. Кожен актор приносив щось своє — ідеї, спостереження, навіть власний реквізит. Коли всі роблять трішки більше, ніж від них вимагають, — це завжди відчувається у фінальному результаті.
— У зйомках брали участь консультанти ДСНС, Патрульної поліції та МВС. Наскільки це було важливо?
— Ми всі ставилися до них з великою повагою, дуже добре розуміли, наскільки складну та небезпечну роботу вони виконують щодня.
Під час наших зйомок постійно траплялися обстріли, дрони, ракети, а деякі підрозділи ДСНС, у яких ми працювали або які брали участь у зйомках, паралельно виїжджали на ліквідацію займання чи наслідків ударів.
Їхня присутність на майданчику нагадувала нам, що для них це не кіно — це реальність, у якій вони живуть і працюють щодня.
Один з наших консультантів, Павло, який нас консультував з питань ДСНС, був поранений під час повторного прильоту, коли виїхав на ліквідацію займання. І це зайвий раз говорить наскільки це складно.
— Який момент під час зйомок Служби-112 був для вас найскладнішим — і як для режисера, і як для людини?
Найскладнішим для мене був сценарний епізод, де в будинок прилетів Шахед. Група виїжджає рятувати людей, ліквідовувати займання. Було залучено багато акторів, тварин, були спецзйомки в басейні з декораціями, де треба було поєднати гарячу і холодну воду й зробити це безпечно для всіх.
Мене дуже зачепив цей епізод — там багато особистих історій людей. Кожна з них делікатна й болюча. Загалом, майже усі основні сюжетні моменти в серіалі засновані на реальних історіях.
— У “Солісті” ви показуєте людину, яка змінюється під тиском нової реальності. У “Тримайся, братику!” таку реальність проживають студенти-медики. Чому для вас важливо було показати воєнну медицину саме їхніми очима?
— У цьому є символізм і меседж для нас усіх: не обов’язково бути військовим чи професійним медиком, щоб наближати перемогу. Наші герої — студенти, в яких немає досвіду, але є бажання робити більше, ніж від них очікують.
Актори були фантастичні — працювали з повною самовіддачею, мерзли, втомлювались, але не зупинялись.
— Ви залучали бойових медиків як консультантів. Наскільки їхня робота вплинула на результат?
— Ми завжди залучаємо людей, які знають тему зсередини. Наш консультант в цьому проекті — бойовий медик, у цивільному житті фізик. Він займався евакуацією і наданням першої допомоги пораненим. Підказував нюанси, рухи, терміни, щоб все виглядало правдиво. Це дуже допомогло.
Особливо — у роботі над образом Льоші Череватенка, який у фільмі грає гуру медицини. Він мав говорити складні медичні терміни чітко, діяти вправно, і без консультацій це було б майже неможливо.
— Що було найважчим у темпі, коли треба зняти чотири серії за менш ніж місяць?
— Те, що ми знімали у війну. Комендантська година, тривоги, обмеження через близькість військових формувань.
Тема військової медицини зараз на поверхні, і багато глядачів бачили все на власні очі. Тому наш обов’язок був — зробити максимально правдиво.
І ми свідомо не знімали надмірної тілесної правдивості. Наш акцент — емоції, переживання, людяність героїв.
— Які творчі плани маєте зараз?
Зараз працюю над сценарієм нового художнього фільму. Паралельно чекаю на прем’єру серіалу “Служба 112” — дуже сподіваюся, що проект знайде свого глядача, і тоді вже можна буде говорити про наступні сезони.
Також пишу сценарій про хлопчика, який у звичайному житті зовсім непомітний, майже сірий. Але варто йому одягнути костюм спортивного талісмана — і весь світ звертає на нього увагу. Це така камерна драма-дослідження про ідентичність, про те, ким ми є, коли з нас знімають костюм.
Ще один проект у планах — документальний фільм про ДСНС. Це вже робота наступного року. Але головний творчий план — зняти стрічку, про те, як в Україні настає мир.
Нагадаємо, у попередньому матеріалі Вікна-новини розповідали про акторку Наталію Бабенко та її шлях у кіно.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!



