Після кількох місяців благодійних концертів за кордоном співачка Оля Полякова повернулася до України й одразу ж почала виступати на підтримку ЗСУ.
Як для неї минули перші місяці війни, що думає про критику і як на неї відповідає, а також про спілкування артистки з росіянами — у нашому інтерв’ю.
— Олю, ви повернулися в Київ після місяців тривалих концертів на підтримку України в Європі та США. Що ви перше зробили вдома?
— Не було жодного дня чи навіть години, щоб я не думала про те, що хочу додому. У мене вже така була туга за домом, що мені здавалося, що коли я перетну кордон — почну ридати. От прямо на кордоні.
Але все сталося зовсім не так. І плакала я вперше, коли пішла на город і почала їсти малину зі свого куща. Коли я побачила всю цю красу вдома, тоді вже прорвалася вся моя туга і сум за моїм домом.
Я дуже люблю свій будинок, який я довго будувала і багато вклала в нього. Але я ніколи не думала, що у мене такі класні матраци (сміється). Бо коли довелося за кордоном спати на не дуже зручному місці, я зрозуміла, який рай вдома!
Переглянути цей допис в Instagram Допис, поширений Оля Полякова (@polyakovamusic)
Допис, поширений Оля Полякова (@polyakovamusic)
— Який висновок ви зробили для себе після стількох виступів за кордоном?
— Дуже потужна, дуже співчутлива й об’єднана нація в нас. Те, що ми об’єдналися завдяки війні — це і прикро, і водночас дуже круто. Бо могли б об’єднатися і раніше.
Трошки любимо сваритися всередині, хейтити, шукати “зради”, кидати гівенце на вентилятор. Але загалом ми дуже крута нація сьогодні. Ми точно для всього світу і для самих себе — нація номер один.
— Нещодавно ви виступали для наших захисників. Як для вас особисто це було у відчуттях?
— Ви знаєте, все — як завжди! Я вмію зробити свято, підіймати настрій людям — це завжди була моя місія, я вважаю. Я знала до війни, як це — підіймати настрій, коли навколо смерть, каліцтва і зламані долі.
Але моя місія трошки трансформувалася. Сьогодні я повинна не просто настрій підіймати, а підіймати дух. І на цьому концерті для наших захисників я це зрозуміла, бо це наші люди, які ходили до мене на концерти й до війни.
Так, у їхніх очах біль, так, у їхніх очах сум, але не страх. У цих людей нема страху, лише згуртованість і велика мета.
Я спершу хвилювалася перед цим виступом, бо знаю, яку роботу вони роблять, а я думала — що б не зробила для них, цього буде замало.
Але я дійшла висновку, що таки можу підняти бойовий дух, і це просто прекрасно! Я дуже вдячна долі за цей концерт, і це буде не поодинокий захід. У мене ще буде виступ в госпіталі для поранених і ще багато інших таких.
Фото: polyakovamusic / Instagram
— Довгого спочинку ви собі не даєте. Вже зараз у вас запланований благодійний концерт на серпень у Лондоні. Які плани у вас тут, у столиці?
— Я півтора місяця просиділа без роботи. До цього я все життя мріяла про таке, бо ніколи не було часу відпочити, навіть на свята. То концерт, то якийсь корпоратив за великі гроші.
А якщо великі гроші, то вже і відпочинок відкладаєш. А тут під час війни перші півтора місяця я опинилася без роботи. І я дуже злякалася. Зараз не хочу відпочивати через це ні секунди.
Буду весь час працювати в Києві, в Україні, за кордоном. Глобально планувати, звісно, щось важко. Але я точно не пов’язую своє майбутнє з закордоном.
— Вашій подрузі, російській блогерці Ніці Білоцерківській, яка прихистила вас у себе у Франції, зараз загрожує до 15 років ув’язнення в Росії за антивоєнну позицію. Як вона переживає ці події?
— Ніка дуже хоробра людина, абсолютно чесна. І я теж їй казала: “Ніка, ти розумієш, що може бути?” Вона каже: “Так, але я нічого не можу з собою вдіяти, коли гинуть діти, руйнуються домівки. Я не можу мовчати”.
І це дуже крута позиція, враховуючи, що їй загрожує. Їй загрожує тюрма. А крім того, в неї заарештоване все майно, яке є в Росії. Там їй є що втрачати: квартири, будинки.
Вона ж могла б тихенько мовчати, сиділа б собі, але вона не може мовчати, для неї це поклик крові, вона ж з Одеси, українка.
Оскільки вона віддана Україні з першого дня війни, я зробила емоційний жест у себе в Instagram, закликавши людей врятувати її. Я просила, щоб Україна надала їй громадянство.
Цим я спровокувала такий ненормальний і неадекватний хейт від наших людей, що мені соромно за деяких українців. Не за всіх, звісно, були й ті, хто підтримав Ніку.
Але щодо цього хейту, то я не розумію: це ж не була петиція, це був просто пост в Instagram, вона сама нічого не просила. Тепер я усвідомлюю, що цим жестом я нашкодила самій Ніці, та і собі нашкодила. Хоча це ж був просто пост.
— Ви особисто колись зможете росіянам, які підтримують війну, пробачити те, що відбувається? Наприклад, старим друзям — таким, як Філіп Кіркоров, до якого ви записували відеозвернення. Що їм треба буде зробити для прощення?
— Не називайте навіть ім’я Кіркорова! Ми не хочемо, щоб люди його пам’ятали. Його мають забути на віки-вічні, навіть не називайте його!
На рівні з тим, що я вважаю необхідним таким людям, як Ніка, висловлювати подяку, я також упевнена, що всі росіяни несуть колективну відповідальність за цю війну.
Вони винні в тому, що мають таку владу, це вони розбестили свого лідера. Вони вибачали йому всі знущання, і тому він може робити, що хоче.
Немає у мене прощення для росіян. Я думаю, моє покоління і покоління наших дітей не буде вважати їх навіть людьми! Не те, що побратимами.
Нещодавно я мала такий досвід із друзями: ми сиділи в чат-рулетці, де зустрічали багато росіян. І я вам так скажу: ми не знаємо цих людей. Ми з ними знайомі тільки по тому, що нам намалювали про них у фільмах, серіалах.
Вони не такі. Рівень співчуття в них нульовий, рівень агресії зашкалює. Рівень зазомбованості величезний. Вони нас ненавидять, вони нам не співчувають.
Якийсь малий був, 17 років. Я кажу йому: “Синочку, ти ж, як моя старша донечка. А вона ось втратила подругу, її розстріляли разом із мамою і сестричкою”. А він мені відповідає: “А мені все одно!”
Це втрачені люди. З усіх людей, з якими я спілкувалася в чаті, були такі самі. Лише один із Пітера поспівчував і підтримав Україну.
Більшість — це просто людський мотлох із агресією. Вони на всі аргументи кажуть лише матюки. Ми їх не знаємо, і знати їх не треба.
Треба їх просто вигнати з нашої країни й поставити бетонну стіну метрів на 50. І нас не має цікавити, що в них відбувається у шоу-бізнесі, в політиці. Їх для нас немає.
— Як ви ставитесь до критики під час війни? Зокрема, щодо чиєїсь творчості, висловлювань і навіть жартів?
— Отут наші люди неправі. Ми повинні розуміти, хто наші вороги. Ми їх бачимо і знаємо, як із ними боротися, з ними треба воювати. А от те, що ми влаштовуємо суперечки всередині країни — це жахливо.
Останній хейт, наприклад, це мовне питання. Ви розумієте, що в державі, у якій іде війна, у якій люди продовжують говорити і українською, і російською, попри те, що намагаємось переходити на українську, не можна робити розколу суспільства.
Треба подумати, кому це потрібно! Це потрібно ворогу. Це для того, аби зробити нас слабшими. А зараз ми мусимо бути разом і бити ворога!
Попри це, я зараз такі отримую повідомлення у свій бік, яких я ніколи не отримувала! Це такий хейт! Не розумію, навіщо сіяти таку ворожнечу, коли хтось оце сидить і з піною біля рота щось розповідає.
Ті, хто цькує одних проти інших — це теж наші вороги. Люди, майте людяність не розсварити суспільство всередині! Згуртуйтеся! А коли війна закінчиться, от тоді будемо розбиратися.
— Які у вас були плани на 2022 рік, коли ви його зустрічали?
— У мене дуже поганий був Новий рік, тому що я захворіла. Мені довелося віддати новорічний гонорар, а він, як знаєте, вдвічі більший за звичайний. Коли я віддавала гроші, то плакала. Отак от почався мій рік!
І так він і продовжується. Я просто чекаю, коли цей рік скінчиться, бо це просто шок. Як почався рік, так він і триває. Звісно, в мене були плани, як у всіх людей. Був розписаний графік. Ну і все.
Мені в перші два місяці після початку війни здавалося, що все закінчилося, що вже нічого не буде. Але зараз я кажу, як завжди казала: “Нічого не закінчилося, доки ти живий!” Тому ми живі, ми все поборемо, і все буде добре.
— Що зараз вас робить радісною або щасливою? Можливо, інколи змушує навіть посміятися?
— Не інколи, я вам скажу. Люди завжди готові сміятися. От я виступала для ЗСУ, я жартую — вони сміються. Я виступала для людей у метро — теж сміються.
Так само біженці, переселенці, які пережили жахи в тому ж Харкові, Маріуполі. Вони все одно знаходять сили усміхатися. Ми маємо підтримувати одне одного, не втрачати духу.
Я його вперше в житті втратила, але знову собі повернула. Я, наскільки це можливо, в гарному стані, я впевнена, що ми все витримаємо!
— Що ви перше зробите, коли дізнаєтесь, що Україна перемогла?
— Зразу афішу повішу, що буде концерт 26 жовтня у Палаці Спорту! (сміється) Я дуже хочу, щоб це було до 26 жовтня. Я все маю надію, що це закінчиться до 26 жовтня, а краще і ще й набагато раніше!
Як людина, яка хотіла співати на європейських стадіонах, і щоб всі їй підспівували, але не уточнила, як це буде, я вірю в силу слова, і що треба уточнювати, коли і як ти щось хочеш.
Нещодавно співачка Alina Pash вперше випустила сольну пісню про війну і чи не вперше за останній час розповіла для Вікон про пережите за чотири місяці після вторгнення. Читай інтерв’ю Аліни Паш.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!