Усім людям складно жити у воєнних умовах. Жодна людина не має переживати ці жахіття. Особливо тяжко пристосуватися до нових умов людям з інвалідністю.
Леся Перепеченко втратила зір у шість років. Вона захворіла на грип, ускладнення призвели до втрати центрального зору. У Лесі частково лишився периферійний зір. Вона розповіла для Суспільного, як живе під час війни.
На початку повномасштабного вторгнення жінка була у Львові та допомагала евакуювати людей із порушеннями зору.
— Ми допомагали їм виїхати, тому що поселити людей із порушеннями зору у спортивні зали або великі приміщення в принципі — це дуже складні умови. Ти не знайдеш своє місце, сядеш або наступиш на когось, — розповідає Леся.
Рідно місто жінки — Ірпінь. Їй було страшно перебувати вдома. Втім, каже, що у будинку безпечніше, ніж на вулиці, адже людина з порушенням зору самостійно не знайде укриття.
Мені багато розповідають про таблички, які розвісили. Де вони і яку інформацію вони для мене несуть? Жодної.
— Треба розказати — в торці твого будинку є бомбосховище, — каже Леся.
Вона підкреслює, що у спокійний час людина з порушеннями зору повинна пройти шлях до укриття, визначити собі орієнтири. Тоді вона, можливо, зможе сама пройти до бомбосховища.
Також перешкодами стали, наприклад, протитанкові їжаки, розставлені на тротуарах. Леся вдарилася об один, коли повернулася до Києва. А в Ірпені ледь не впала в яму. Вона йшла з тростиною, а яма була огороджена стрічкою.
— Тоді один чоловік мені сказав: “Не бачиш, куди йдеш? Там же стрічка”. А ти не бачиш, що я йду з тростиною, ще й прямо в яму? Мені та стрічка не допомагає.
Огорожа має бути повноцінною — знизу хоча б на метр, щоб зрозуміло було, що це перешкода, — розповідає про перепони Леся.
Також Леся чула вибухи у Львові. Тоді її чоловік поїхав до Києва та залишив її на день саму.
— Було близько 8 вечора, я перевдягнулася в халат, і тут… Перший, другий, третій вибух. Я просто притислася до стіни в коридорі й не розуміла, що робити. Мені було дуже страшно.
Я сиділа і думала: “Чому він поїхав саме в цей день у Київ?” Тобі ж ніхто інший не допоможе, — ділиться хвилюваннями жінка.
У побуті жінка може справлятися сама. Навіть фарбує собі губи. Пальцями визначає контур та наносить помаду, інколи дофарбувати їх допомагає чоловік. Також завдяки індикатору рідини робить чай, наливає окріп у чашку.
Вона зізнається, що десять років свого життя провела вдома. Мати боялася випускати доньку на вулицю, щоб з нею нічого не трапилося. Але згодом Леся зрозуміла, що навколо кипить життя і вона не хоче його пропускати. Тоді знайшла роботу та зайнялася громадською діяльністю.
— Так само дозвілля — я захотіла піти в похід, подзвонила своєму другові, питаю: “Поведеш нас на Говерлу, нас десятеро, частина — з порушеннями зору, частина зовсім не бачить?” — розповідає Леся. Друга зацікавило, чи буде з ними супровід. Жінка відповіла, що ні. Тоді чоловік подумав і зрештою погодився.
Ще дитиною Леся бачила фільми про війну. Це були поле та вибухи. Зараз вона не може уявити спалені будинки.
— Зараз ми їдемо або йдемо і чоловік розповідає: “Там будівля розбита, там вікна потрощені, вигоріло все”. І як це виглядає — мені не зрозуміло.
В дитинстві я не бачила згорілих будинків, тому мені складно уявити війну, як вона може виглядати, — ділиться жінка.
Одного разу вона підійшла до залізних воріт, які були пробиті уламками. Доторкнулася і змогла уявити: вони подібні до порваної тканини.
Російські військові чинять воєнні злочини проти мирного населення. Багато людей зазнають травм. Раніше ми розповідали історію 20-річного Богдана, якого окупанти тяжко поранили в Гостомелі.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!