Це так символічно, як же без нього? Історія музиканта з Лисичанська, який починає кожен свій виступ з гімну України

Це міг бути звичайний вересневий день. Лише повіяло першою осінньою прохолодою. Школярі намагалися звикнути до нового розпорядку дня, як їхні батьки до того, що діти все-таки швидко ростуть.

На цих швидко мінливих вулицях Києва було щось, що, здавалось, може існувати вічність. Це була до болю знайома мелодія, що звучала якось незвично.

Лише за хвилину вдалося зрозуміти — це гімн України в акустичному виконанні самотнього фортепіано поряд з червоним корпусом університету, що гордо має ім’я величного поета.

Десь серед дерев та досить неоднорідної аудиторії, яка постійно змінювалася з п’ятирічних на 70-річних і навпаки, подекуди розбавляючись іншими віковими групами, стояв інструмент вуличного музиканта.

Його звуть Антон Риженко. Він завжди починає свій виступ з гімну України. Говорить, що для нього це не просто традиція, а ще й гарний шанс підняти бойовий дух містян.

Це так символічно. Як нам без нього? — здивовано повторює Антон.

Музичний шлях чоловіка розпочався вже давно. Вперше він сів за інструмент десь у віці шести років, коли у рідному Лисичанську прийшов навчатися у музичній студії.

Антон згадує, що місто тоді було чарівно квітучим. І неохоче додає, що після 2014 року все дуже змінилось. Спочатку Лисичанськ покрився сірим нальотом прифронтового містечка. Тепер він практично повністю зруйнований. Все, що може тепер сказати музикант про рідне місто — просто жах.

А багато років тому там Антон робив перші кроки у музичній кар’єрі. Читати по нотах йому абсолютно не подобалось, тому почав підбирати все, що чув. На диво, першими до вух потрапили мотиви пісень Брітні Спірс. Потім були легендарні Тарас Петриненко та ABBA.

Йшли роки, картинка за вікном змінювалася: життя в Лисичанську, навчання в Луганську, робота в Сєвєродонецьку та облаштування в Києві. Столиця не одразу прийняла музиканта та, як вимоглива пані, попросила пройти кілька випробувань.

Читати на тему

Від майстра спорту до відчайдушного волонтера — Владислав Гуртовий про пекельне життя в Лисичанську 

23-річний волонтер з Лисичанська Владислав Гуртовий розповів про життя у Лисичанську до того, як відійшла українська армія.

Спочатку Антон працював на будівництві, потім кур’єром і лише згодом зміг повернутися до занять музикою та зміцнити свою любов до Києва за 13 років спільного життя.

Тепер це магічне місто, як називає його сам Антон, наповнюється його грою. Під час повномасштабної війни не так часто, як раніше, але все ж можливість займатись улюбленою справою дорожча.

Крім того, вона теж приносить користь. По-перше, в арсеналі бійця музичного фронту всі українські хіти. Як говорить музикант, наша мова співуча. Тому, мабуть, і пісні такі мелодійні. Сам Антон теж трохи намагається говорити українською та з кожним словом набуває впевненості.

Це співуча мова. Як нею не розмовляти?

У його виконанні можна почути чимало хітів. Звісно, є Червона рута, Пісня про рушник, Чорнобривці та Україно Тараса Петриненка.

Антон розповідає, що здебільшого це його улюблені мелодії, але щоразу намагається зважати на аудиторію та вгадати, що має зіграти далі. А ще ліпше — додати чогось свого у вже давно знайомі композиції.

Часто це джазові нотки й трохи фантазійних мотивів, щоб наповнити життям та власною душею ті пісні, які хтось уже міг підзабути. А ось свої мелодії музикант поки грає нечасто.

Інша користь від музики Антона — це допомога захисникам. Зараз, попри чималі фінансові втрати, половина заробітку з кожного виступу завжди йде на ЗСУ. Не виникає питання “чому?”, радше “а як інакше?” Головне, щоб закінчилась війна і країна відбудувалась.

Дай Боже, щоб усе, що було зруйноване, відновилось та відбудувалось. Але спочатку потрібно повернути тимчасово окуповані території.

У кожного свій фронт — це щодня доводять сміливі українці. У когось музичний, а в когось медичний. Читай історію відчайдушного фельдшера з Бородянки, який два місяці перебував на зміні.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!