Ще й досі ще не оговталася від пережитого! Історія переселенки з Маріуполя, яка робить квіти з зефіру

На “ДНРівському” блокпосту стояв однокласник сина — з паралельного класу. Він був з автоматом… Це історія переселенки з Маріуполя, яка живе у Дніпрі та робить зефірні букети.

Світлані Новіковій 52 роки. У 2015-му вона з синами виїхала з окупованого Донецька до Маріуполя. Там розпочала нове життя, придбала житло. Але з початком повномасштабної агресії Росії проти України торік знову була змушена покинути домівку. Жінка оселилася у Дніпрі, продовжує працювати у банку та робить солодкий бізнес із виготовлення зефірних квітів.

Переселенці вперше

Світлана Новікова родом із Донеччини. Жила у Донецьку, вийшла заміж та народила двох синів. У рідному місті жінка працювала у сфері освіти, родина мала свій будинок. Але жити там при владі окупантів після 2014 року Світлана не захотіла.

— Ми виїжджали з Донецька у 2015 році з дітьми після смерті чоловіка. Він тяжко хворів, і раніше виїхати з ним було дуже важко. Я виїжджала у Маріуполь, тому що це було найближче більш-менш велике місто. У мене будинок лишився у Донецьку. Тому планувала, що будемо їздити і дивитися. І ми тоді не виїжджали на постійне місце проживання.

Думали, що ось-ось — і повернемося додому. І будинок покидали, і майно з надією. А от коли зрозуміли, що не повернемося, то все вже думали по-іншому, — згадує жінка.

Поїхав і брат. У Донецьку лишилися мама з сестрою.

Нове життя у Маріуполі

Тяжко було звикати — після великого міста у невелике переїхати. Чуже місто, ані друзів, ані родичів. Ти ж починаєш усе з нуля, роботи немає. Треба було влаштовувати дітей. Один завершував навчання, інший син ще вчився. Було складно. Потім облаштувалися і вирішили бути тут, — розповідає Світлана.

Знайти роботу у Маріуполі, згадує Світлана, було важко. Тому що місто мале і туди приїхало дуже багато людей. Першим влаштувався старший син. З молодшим була складніша ситуація. Він переніс операцію на відкритому серці. Через Центр зайнятості згодом і Світлані запропонували роботу у Фонді розвитку Маріуполя — на міжнародних проектах.

— Ми квартиру купили у Маріуполі у 2019 році, стали на ноги, життя вже пішло, все відрегулювалося, у молодшого сина здоров’я покращилося. Було тихо, спокійно, життя налагоджувалося, курортне місто. Ми вже видихнули після цих всіх років. До лютого… — говорить вона.

Згодом жінка змінила роботу на банківську. Там сподобався графік роботи, і у вільний час вона почала шукати нове заняття, яке б ще й могло принести дохід. І це став зефір. Спершу Світлана навчилася робити класичний, а потім перейшла на квіткові форм. Перші проби у вигляді бузку та тюльпанів дегустували співробітники. А півтора року тому з’явилися замовники солодощів.

Крім того, згадує жінка, сам Маріуполь з 2017 року дуже змінився — став чистим, громадський транспорт був новим і їздив за графіком, безплатний інтернет з’явився у парках. Рівень міста дуже зріс.

Якщо зараз спитають, куди повернутися — Донецьк або Маріуполь — то я би поїхала в Маріуполь. Хоча у Донецьку я прожила більшість життя.

Ситуація 24 лютого 2022 року

— 23 лютого нам ще на роботі приходили інструкції — як ми маємо діяти. Ми їх читали. Але не було реально відчуття. Ніхто 23 не знав, що завтра буде війна, — розповідає жінка.

Але 24 лютого зранку Світлана прокинулася від того, що все бахкає. Втім, вирішила збиратися на роботу. Однак того дня, як і наступного, ніхто вже не працював. Світлана згадує, що в Маріуполі лишалася поліція, тому була надія, що все буде добре. Але мінімально родина все ж вирішила підготуватися.

— Дітям я сказала зняти гроші з карток, бо вже був досвід з Донецька, коли банкомати не працювали. Ну і продукти закупити. Бо 25 пройшла інформація, що взяли Волноваху, а це наша одна дорога на Краматорськ і друга — виїзд на Бердянськ. Тобто якщо взяли Волноваху, то в ту сторону ти не поїдеш. Одна дорога — в сторону Бердянська.

А ввечері вже написали, що російські танки біля Мангуша стоять. І я вже розуміла, що ми в оточенні. Зателефонувала старшому сину і сказала, що все може в одну мить зникнути і зв’язку не буде. Ну от так і вийшло, — розповідає переселенка. 

5 березня, згадує Світлана, побачила, як стріляють у сторону 17-го мікрорайону, де орендував житло син з дівчиною. І одразу ж побігла до них додому. Мікрорайон уже був побитий. І того ж дня пообіді, як родина збирала речі, прилетіло в їхній будинок і під’їзд. Пара мешкала на третьому поверсі, а влучило у восьмий. Відтоді всі мешкали разом у квартирі Світлани, у Кальміуському районі Маріуполя.

Читати на тему

Покинула Бахмут, але не улюблену справу — як переселенка стала конструкторкою військової амуніції

Дивись, як 58-річна переселенка з Бахмута стала головною конструкторкою військової амуніції в Дніпровському цеху.

Їжа на мангалі та походи по воду на джерело — новий рівень життя у Маріуполі

10 березня, каже маріуполька, вона з родиною вперше потрапила під мінометний обстріл неподалік будинку. А з середини березня над містом почали літати літаки — то було вже дуже страшно.

У нас у будинку підвал був хороший облаштований, багато кімнат. Туди ходили. Але наприкінці березня туди ходити перестали. Просто змучилися від тих літаків, що вже психологічно було все одно.

Без різниці — якщо літак бомбить, то хоч у квартирі на дивані, хоч у підвалі. Однаково, де ти лежатимеш. Вночі ти лежиш, починається обстріл, і вже от сил нема спускатися. Що буде — те буде, — згадує Світлана.

Продукти родина заготувала. Потім із сусідами групувалися. Розтягували. М’ясо засолювали, бо ж тримати не було де. Світла не було. Готували усе на вулиці. Між багатоповерхівками був майданчик — то там.

А коли міни прилетіли, то вже біля під’їзду на мангалах готували. Поранені тоді були. Потім снаряд знову прилетів — вбило людину біля під’їзду.

Походи по воду, згадує Світлана, теж були небезпечні:

— Ти нині по воду йдеш — будинок цілий стоїть. Завтра йдеш — уже зруйнований. Ходили на облаштоване джерело. Коли його розстріляли, стали ходити на інше. Снаряди там попали, люди загинули. До нього було далі трошки, незручно, але довелося. Це десь 40 хвилин в одну сторону.

Загиблих сусідів ховали у дворі. Могили — за 3 м від під’їзду.

Зачистка міста росіянами

— Коли в Маріуполі були і робили зачистку по будинках російські війська, то нам казали: “Не турбуйтеся, все буде добре!” А я кажу: “У нас і так все було добре”. То син сварився на мене, бо невідомо, як вони могли б відреагувати, — каже Світлана.

На блокпостах у Маріуполі і на виїздах стояли “ДНРівці”. Там родина Новікових навіть побачила своїх знайомих.

— Ми ж з Донецька. Однокласник сина стояв на блокпосту в Маріуполі. З паралельного класу. Але ми не розмовляли. Він був з автоматом. Потім, коли приходили на Метро, теж бачила зі школи дітей. Кожен свій шлях обирає. Ми обрали його ще з 2014, що ми їдемо в Україну. І коли тут таке у Маріуполі сталося, ми й не думали інакше. Просто що в бік України було складніше виїжджати, ніж у Росію, — розповідає жінка.

Намагання евакуюватися

Коли у Маріуполі почалися сильні обстріли, уже виїхати нікуди було. Якщо хтось і їхав, то страшно було, бо стріляли, каже Світлана. Люди переважно виїжджали власним транспортом. У Новікових авто не було, бо продали раніше. Тому родина чекала. Одного дня вдалося потрапити на майданчик біля розбитого магазину Метро. Звідтіля окупаційними автобусами вивозили маріупольців до селища Нікольське.

— Ми перший раз у місто вийшли 26 березня, щоб купити десь хліба. Не змогли. Потім вирушили на Метро — там гуманітарку видавали. Але там такі черги. І там ми дізналися про автобус, який може вивезти до селища Нікольське. Записалися і в один день виїхали зі знайомими цим автобусом. 5 квітня ми виходили з дому, ночували у знайомих, щоб 6 виїхати. Бо інакше ми б не встигли на цей евакуаційний автобус, — говорить Світлана.

Евакуація в окуповане Нікольське і виїзд до Бердянська

Це евакуація була від тоді уже місцевої влади, військових — не українських. Звідтіля, каже жінка, було два шляхи: або в Україну — трошки складніше, або в Росію. І треба було фільтрацію проходити.

Я сину сказала, що нам не можна фільтрацію проходити, бо ми банківські працівники, щоб не ставили нам зайвих питань. І ми почали шукати варіанти, як цього уникнути.

Фільтрація мала бути за два тижні. Тебе кудись мали везти, відбитки пальців знімати. Я кажу: “Ну і куди вони потім подінуть ту базу з нашими відбитками?” Ні, кажу! Ми не будемо сидіти тут стільки часу і будемо шукати виїзд без цієї фільтрації. Нас було п’ятеро людей, — ділиться жінка.

Так Світлані вдалося знайти на місцевому автовокзалі двох таксистів, які погодилися провезти людей до Бердянська без цих довідок.

— Ми заплатили за кожну машину по 3 тис. грн. І вони нас везли полями. Блокпости стояли оці всі їхні окупантські. Ми їх проїжджали, але з нас довідок ніхто не вимагав. На останньому нас навіть записали, але довідку про фільтрацію у нас навіть ніхто не спитав.

Коли ми приїхали у Бердянськ, розумієте, ми на такому полегшенні, ми на такому адреналіні були від того, що ти ще зранку виїхав звідти, де стріляють, а по обіді ти сидиш у шкільній столовій і їси борщ, — розповідає Світлана зі сльозами на очах.

Жінка каже, звісно, їхати було страшно. Але коли ти прожив місяць під бомбардуванням фактично, то вже такого страху немає. Тим паче найбільше Світлана боялася за сина, бо у нього донецька прописка.

І за “законами” так званої ДНР всі, у кого прописка донецька, військовозобов’язані. Так нам сказали на блокпосту у Маріуполі, коли ми ще по воду ходили. Нам сказали, що сина можуть забрати, і останні два тижні до виїзду він взагалі з дому не виходив. Тобто у нас був великий ризик. Навіть перший блокпост у Маріуполі — вони могли його зняти, — говорить переселенка.

Дорога в Україну

З окупованого Бердянська Світлана з сином та його дівчиною вирушила на автобусі. До Оріхова, що у Запорізькій області, згадує, проминали 16 блокпостів окупантів. І на кожному вони довго оглядали усіх пасажирів-чоловіків. Зрештою, через добу у дорозі усі дісталися Запоріжжя.

Нині Світлана мешкає у Дніпрі. Вона знову вийшла на роботу касиркою у банк. А наприкінці минулого літа, каже жінка, діти буквально змусили її відновити свою зефірну справу.

— У Дніпрі діти почали мене штовхати, що давай, мамо, займатися і щось робити. Але ніякого обладнання у мене не було. Все дорого. Потім купили влітку міксер і почала щось робити. Потрібний потужний міксер і різні кондитерські дрібниці — насадки, мішки. Потихеньку почала. З кожної зарплатні щось купувала, — говорить майстриня.

В асортименті Світлани Новікової зефір у вигляді бузку, кілька видів тюльпанів, троянди, іриси, нарциси, маки, еустома, гвоздики, анемони, ромашки, гортензії. А ще кактуси, жоржини та айстри. Для чоловіків, каже кондитерка, створила пакуночки із сала — це пташине молоко, часнику — це зефір і пельменів — це шоколадні цукерки.

Смаки зефіру — найрізноманітніші. Основний інгредієнт — яблучне пюре. А ще пробувала робити з ягід, томатів, сиру дор блю, з приправами. Замовляли навіть чорний зефір із класичним яблучним смаком.

Це цікаво. Бо зефір багато хто робить, а квіти — ні. Я цікавилася, вчилася безкоштовно і за гроші. І на вихідних експериментувала. Вчилася робити масу, потім відточувала техніку. Я займаюся зефіром у будь-який час. Можу і вночі — після основної роботи.

Ще й досі ще не оговталася від пережитого! Історія переселенки з Маріуполя, яка робить квіти з зефіру / 7 Фотографій

Замовлення Світлана приймає по Україні. Та, каже, поки якнайдалі, куди доїжджав її квітковий зефір — то до Франції. І дорогу витримав.

Світлана зітхає — і досі ще не оговталася від пережитого. Бо доводиться знову починати все наново. Тому намагається відволіктися роботою над новими замовленнями.

Фото: Ярослав Шейко та з особистого архіву Світлани Новікової

Жителі східних областей знали, що таке війна, але рік тому здригнулися від нової хвилі жорстоких обстрілів та наступу російських військових. Антоніна з родиною мешкала у селищі Новотроїцьке на Донеччині. Після 24 лютого вона з донькою десять днів жила в підвалі, але змогла евакуюватися під обстрілами. Читай її історію.