Війна в Афганістані, притулок у дитинстві та відсутність громадянства не завадили Халіду любити Україну й віддати своє життя, захищаючи її

Сім’я Халіда та Марини за два дні до повномасштабного вторгнення відзначила 20-річчя спільного життя. Останні роки жили у Запорізькій області, виховували трьох дітей, облаштовували дім, мріяли та відпочивали. Але усе змінилося. З першого дня чоловік-афганець допомагав ТРО та цивільному населенню, за що був розстріляний в автівці.

Як діти справляються із втратою батька та де знаходить сили жити далі — ділиться їх матір і дружина Халіда Марина.

Цей матеріал — частина спільного проекту Вікон і БФ Діти героїв, який ми готуємо до Дня захисту дітей. У кінці матеріалу ти знайдеш також поради психологині Марти Білик про те, як спілкуватись з дітьми про війну.

Війна в Афганістані застала Халіда, коли той був ще зовсім дитиною. Тепер це сталось вже з його дітьми в Україні

Мій чоловік народився в Кабулі. Коли йому було 6 років, батьки відправили його в інтернат. Ймовірно, причиною цього стало те, щоб Халід міг здобути освіту та роботу або ж мав можливість виїхати за межі Афганістану, в якому тривала війна. Нам досі невідомі справжні мотиви такого вчинку, але Халід травмувався тими спогадами. Йому було надзвичайно важко зростати без батьків. Саме тому він так сильно мріяв про власних дітей, а з їх появою весь вільний час розділяв з ними. 

У 12 він закінчив школу, потім відправився до Кривого Рогу, в якому готували спеціалістів у металургійній галузі. Це був 1990 рік. Ще кілька місяців і Радянський Союз “розвалився”, рідне місто було зруйноване та занедбане, а Халід закохався в Україну. Там він і залишився. Спочатку думав, що це тимчасово, та потім ми зустрілися і вже не захотіли розлучатись. 

Найгірше для мене те, що Халід понад усе в житті не хотів війни для своїх дітей, але вона наздогнала їх у тому ж віці, в якому він зустрів її, та ще й від тих самих загарбників.

Думаю, саме це не залишило в ньому і крихти сумнівів щодо залученості у війну. З першого дня він знав, що цього разу захищатиме свою землю до останнього. 

Він завжди вважав себе українцем: любив носити вишиванки, які я йому вишивала, біля дому обладнав синьо-жовтий стяг та цікавився історією українського народу. На жаль, громадянство йому так і не вдалося отримати, але це не стало на заваді бути щирим українцем та допомагати всім, кому була необхідна підтримка.

Пам’ятаю, як напередодні повномасштабної війни Халід написав на своїй Facebook-сторінці: “Українці, єднаймося. Російська агресія посилюється”. А через декілька днів його життя кардинально змінилося — від звичайного сім’янина до помічника у ТРО. 

Він був ідеальним батьком, і діти це відчували

Діти наповнювали життя Халіда новими сенсами. Він мріяв дати їм найкраще дитинство, велику дружню сім’ю. Саме тому і вони щиро любили свого батька.

У Ваїда було багато таємниць зі своїм татусем, з якими він досі з нами не ділиться, а Аміна пам’ятає кожну казку, яку їй розповідав батько перед сном.

Ці фантастичні історії про зелену корову були настільки захоплюючими, що малеча цілими днями обговорювала між собою, що ж буде далі. 

Діти дуже сумують за розвагами з татом, бо тільки він міг придумати нову гру за лічені секунди. Найсмішніше було, коли він одночасно грався з двома дітьми: тут він тримає ляльку і розігрує щось про принцес, а другою рукою збирає лего з сином. 

Зараз дітям дуже складно. Ваїд та Аміна дивляться у небо і так хочуть ще хоч раз запустити з батьком повітряного змія. Чоловік майстрував таку витівку власноруч з допомогою очерету. Діти кажуть, що ніхто з їхніх друзів не грався в такі ігри, бо не кожен мав такого дбайливого батька. 

Походи на річку, активний відпочинок на природі, виконання домашніх завдань разом — це далеко не все, що в них забрала війна. Аміна хоче піти з татом в магазин та купити йому щось солодке, а Ваїдові так не вистачає ранкових бесід з батьком, коли той відводив його до школи. 

Невдовзі Ваїд святкуватиме свій день народження. Але це більше не буде так, як раніше. Навіть якщо за святковим столом знову збереться вся родина, ніхто не зможе приготувати такий смачний “афганський” плов, як це робив їхній батько. 

Війна забрала в цих дітей їхнє дитинство, зламала їхні плани та заплямувала мрії, але життя дітей, як і кожного з нас, продовжується. Ми повинні знайти для них опору, щоб їхнє майбутнє процвітало в незалежній та вільній Україні. 

Читати на тему

Діти Героїв: від кого чекати допомоги тим, хто втратив на війні одного чи обох батьків?

Хто допоможе дітям, які втратили одного чи обох батьків під час війни? Читай у матеріалі про благодійний фонд.

Ми у відносній фізичній безпеці, але як психологічно справляться діти, поки невідомо

Зараз ми живемо в Івано-Франківській області серед мальовничих карпатських гір. Це колишній готель для туристів, який облаштували як будинок для переселенців. Звісно, то не наш власний будинок, але ми всі знайшли тут нових друзів — людей, які пережили схожі колосальні втрати. Є з ким розділити біль. Ми ходимо разом на різні зустрічі та дитячі майстер-класи, займаємось фітнесом. Попри те, що всі об’єднані спільним горем, родини з різних куточків України намагаються звикати до нових умов життя.

Я згадую, як вирвавшись з окупації, ми з дітьми оселились в Запоріжжі, винайняли квартиру, я стала волонтерити в ГО Хортицька Варта та обстріли міста тільки нарощувались.

Діти двічі потрапляли на стаціонарне лікування у госпіталь. Тоді я зрозуміла, що після пережитого нам потрібно трохи відійти, щоб віднайти сили для подальшої боротьби.

Ми шукали підтримки і якось друзі порадили звернутись до БФ Діти Героїв. Це фонд, який підтримує дітей, які втратили одного або обох батьків внаслідок війни. Нам час від часу допомагали різні фонди та благодійні організації, але майже завжди це була точкова одноразова допомога. А цей фонд супроводжує нас постійно: фінансова підтримка, теплий одяг та взуття, подарунки на Миколайчика та дні народження, обігрівачі, павербанк, планшет, іграшки. Ще з дуже незвичного — це медичне страхування.

Вперше у дітей таке є, але я відчуваю себе спокійніше від її наявності. Ваїда, до речі, фонд відправив на онлайн-курс Який такий арт, він вчиться малювати. Це як арт-терапія для нього, бо йому найважче після смерті батька.

Став мовчазним та закрився в собі, а його настрій часто буває пригніченим та роздратованим. Аміні лише 5 років, тому вона ще не зовсім може сприймати все, що відбувається навкруги. Едуард став студентом Мелітопольського університету, зараз проживає у Запоріжжі.

Наша головна мрія співзвучна з мрією усіх українців — перемога України у цій війні. Діти чекають, коли зможуть повернутися до Запоріжжя та обійняти бабусю, яка досі перебуває під окупацією російських військ. 

Тисячі дітей переживають війну і часто новини про неї сказати малечі найскладніше.

Як обговорювати важкі події та військові обставини з дітьми

— Діти завжди знають про зміни, які відбуваються в сім’ї. Якщо не говорити з ними — ми залишаємо їх наодинці з їхньою уявою, а це небезпечно для психічного розвитку дитини, — розповідає головна психологиня БФ Діти Героїв Марта Білик.

— Щойно ви дізнались про смерть близької людини, варто поговорити про це з дитиною, незалежно від того, якого вона віку. Але обов’язково потрібно зважити на метод і стиль спілкування — ми не можемо говорити з дітьми про такі речі так само як з дорослими.

Потрібно для цього знайти відповідний час і місце. Це може бути за вечерею або у спокійному середовищі в кімнаті чи на свіжому повітрі. 

Можна запитати дітей, що вони чули про війну від своїх друзів. Важливо, щоб ми дали їм можливість висловлюватися. В таких випадках з дітьми потрібно говорити як зі співрозмовниками, а не як з людьми, яким ми маємо все пояснити.

Важливо заспокоїти малечу, помістивши ситуацію, яка відбувається, у простір та час. Потрібно показати їм, що ця війна не відбувається в усьому світі й, зрештою, рано чи пізно вона закінчиться. 

З найменшими дітьми (до 3-х років) теж потрібно говорити, щоб не змушувати їх почуватися винними, але насамперед, не намагаючись приховати занепокоєння.

Ми можемо сказати їм, що турбуємося про них, але це не їхня вина, що ми так поводимося зараз.

Наприклад, сказати: “Ви, мабуть, бачили, що ми трохи нервуємось зараз, більше читаємо новини, дивимось телевізор, трохи неспокійно розмовляємо між собою, інколи плачемо, але ви не маєте до цього відношення.” 

Це варто проговорити, щоб маленька дитина зрозуміла, що все це не через неї, адже чадо сприймає те, що відбувається, лише через зв’язок із собою. 

Щодо телебачення і новин: намагайтеся, щоб діти (особливо до 9 років) не дивилися кадрів із війни та не чули, як розповідають про ці події у ЗМІ. 

Якщо діти дізналися про смерть батька і внаслідок цього стали мовчазними, не хочуть говорити на цю тему і відмовляються від психологічної допомоги — залиште ваше серце відкритим для діалогу з ними. Скажіть, що ви дуже сумуєте і бачите, що їм теж болить. Скажіть, що життя непросте, воно складається з безлічі втрат, але воно має цінність, і переживати його важкі часи можливо лише разом.

Дайте вашим дітям час і будьте відкритими до обговорення. Залишіть традиції вашої родини без змін. Намагайтесь не обтяжувати спілкування серйозними розмовами, до яких діти можуть бути не готові, слідуйте їх запитанням – це найкращий спосіб говорити на важкі теми.

У попередньому матеріалу нашого спецпроекту ми розповідали про українку Тетяну, яка сама виховує сина та бореться із невиліковною хворобою.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!