Парасковія Попова, Людмила Моцар та Наталія Апришко — мешканки будинку для літніх. Ці бабусі ніколи не підозрювали, що їхня старість буде минати у відділенні стаціонарного догляду, під час війни, ще й за 20 кілометрів від ворога.
Щодня кожна з жінок згадує своє минуле та не втрачає жаги до життя: хтось співає пісень, інші вишивають чи плетуть. Мешканки будинку для літніх людей сумують за прожитими роками. Бабусі вірять, що зможуть ще хоча б раз відчути колишні сили та попрацювати.
Видання Українська правда розповідає історію сильних та працьовитих літніх людей, які попри виклики долі сповнені оптимізму. Ми ділимося з тобою найцікавішим!
Останній прихисток самотніх людей
Останній прихисток самотніх людей у громаді — це червоно-жовтувата цегляна двоповерхова будівля. Вона стоїть трохи осторонь від центральної дороги села, де височіє білборд із фотографією загиблого військового. Працює заклад з 2001 року. Проте у 2022 році мешканцям пропонували евакуацію. Керівництво громади й досі час від часу пропонує бабусям та дідусям переїхати до подібних закладів, в інших, більш безпечних областях, але охочих нема.
Наразі у будинку мешкає 21 людина. Звуків сирени тут не чути, проте буває гучно через обстріли ближніх до кордону селищ. Укриття працює, є генератори від благодійників, на випадок відключення світла, і навіть інтернет, тому літні люди можуть читати новини.
У нас багато людей товаришують. Вони як діти, є навіть “парочки”, по-своєму залицяються одне до одного, — з усмішкою говорить керівниця будинку для літніх людей Наталія Камишна.
Для всіх — Лідія, проте за паспортом Людмила
Їй не подобається справжнє ім’я, тому усім представляється Лідією. Зазвичай ця пані полюбляє спостерігати за молодшими мешканцями. Тендітна бабуся пережила багато труднощів. Після Другої світової війни під час відпочинку її друзі знайшли снаряд, який вибухнув поруч. Людмила вижила, але втратила одну ногу. Відтоді — з протезом, та попри травму жінка вийшла заміж, народила дітей. Та зараз усі її діти померли. Тож доживає віку Лідія-Людмила сама.
Я так любила танцювати! У селі ніхто не міг мене перетанцювати. Але я одну ногу втратила, іншу — сильно пошкодила.
Я ще можу піч витопити, а ось два відра води вже не принесу
Наталія переїхала у це відділення з села на першій ліні кордону. Зараз жінці 60. Вона частенько сидить біля кабінету директорки, бо там чутно телевізор. У Наталії також немає рідних.
Якби село моє не виселили, то я б вдома була, мабуть.
Наталія згадує, як над її хатою пролітали дрони. Жінці було дуже моторошно. Але зараз вона не сама, тому їй спокійніше на душі. Вона прагне бути корисною, тому нещодавно навіть ходила рвати щавель на борщ.
Дівчина з характером
Найстарша мешканка — Парасковія Попова, цьогоріч 15 жовтня їй виповнився 101 рік.
Вона до нас приїхала нещодавно, привезла свій хліб, розповіла про свої вподобання у харчуванні, — каже Наталія Камишна.
Парасковія вчилася на медсестру, тому у 1941-му, з першого дня війни, сімнадцятирічною, приєдналася до армії.
Я так хотіла бути снайперкою, але мені сказали, що й медикам роботи вистачає.
Жінка віддала медицині 54 роки свого життя та врятувала життя тисячам поранених бійців. Парасковія працювала в евакуаційному госпіталі у Сумах, була й на Далекому Сході та в Німеччині. Пізніше захворіла на рак, але мужньо поборола хворобу. Бабуся жила багато років зі своєю племінницею. Після її смерті звикла бути на самоті, тому зараз постійно слухає радіо.
Парасковія дуже хоче дочекатися перемоги та закликає молодь бути сильними та працьовитими.
Добре, коли ти молодий і вільний. Але я хочу сказати молоді: не пропустіть життя!
Раніше ми розповідали про важкі роки життя пенсіонерки з Авдіївки, проведені біля фронту.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!