Коли з’являється загроза життю, починаєш розуміти, наскільки воно цінне. Чимало людей змогли переосмислити це питання, коли розпочалась повномасштабна війна. Та для багатьох онкохворих їхня боротьба та усвідомлення цінності життя розпочалосЯ ще задовго до цього.
Нагадати онкохворим, що варто боротись за своє життя попри все, ставлять на меті творці драматичного фільму Я.Ніна, який виходить у широкий прокат сьогодні, 7 вересня.
Очолила знімання стрічки Марися Нікітюк — українська сценаристка та режисерка короткометражних і повнометражних фільмів. Вікна поспілкувались з мисткинею про те, як знімати кіно на болючі теми та як знаходити в собі сили підтримувати інших попри все.
Ви довгий час працювали саме з текстами. Яка історія вас настільки зачепила, що ви вирішили перенести її у площину кіно?
— Я потрапила у кіносценарну історію у 2011-2012 роках, коли була організована лабораторія Україна Goodbay. Її започаткували продюсери, актори, режисери — ціла плеяда.
Я там працювала як драматургиня та писала тексти. Мені це дуже сподобалося. Був відгук на мої тексти, по них почали знімати кіно. І в якийсь момент мені стало зрозуміло, що навіть якщо не сильно змінюють сценарій, то все одно виходить трохи не те кіно, яке я собі уявляла.
І мій добрий друг та кінокритик, у якийсь момент, коли я всіх дістала з проханням зняти, як я хочу, сказав: “Марисю, не муч людей, а зніми сама. Тоді ти побачиш, чому відбуваються зміни”.
Знаєте, коли кіно дивляться, порівнюючи з книжкою, а потім кажуть, що вона краще. Це, тому що ми всі уявляємо зовсім інший світ. Кожен має свою інтерпретацію та уяву. А мені чомусь було важко зрозуміти, що так само відбувається зі сценаріями у режисерів. Коли сценарист та режисер — це дві різні людини, то це по факту два різні світи.
Тоді ми спробували з Ігорем Савиченком зняти короткий метр. Він називався В деревах. Ми готувались знімати його, коли розпочалась Революція Гідності. Це був дуже дивний період, коли ти не бачиш майбутнього, бо є тільки процес боротьби.
Тому я думала, що ніколи цього не трапиться. Я вирішила щось зняти, а тут такі катаклізми. Однак все вийшло, і ми зняли ще один короткий метр Мандрагора, який був осмисленням військової тематики та ПТСР. Тоді я зрозуміла, що буду працювати зі своїми сценаріями сама, й мені це дуже подобається.
Так я зрозуміла, що режисура та взагалі зйомки кіно — це велика пригода. Це любов, принаймні для мене.
Наскільки я розумію, то ідея фільму з моменту задуму досить сильно змінилась, адже ще чотири роки тому принаймні акторський склад був зовсім іншим. У якому вигляді була історія, коли ви долучилися до створення фільму?
— Якщо правильно пам’ятаю, ми почали роботу у 2019 році. Мене запросили в цей проект. Ми в процесі наших розмов з Яніною дійшли до того, що сценарій треба буде переписати заново. Тоді проект почався з нуля, оскільки він мав потужну ідею.
Яніна Соколова стала серцем цього проекту, генеральним продюсером та ідейним двигуном. У нас було узгодження самої ідеї руху по сценарію, тобто, про що має бути фільм, як ми це уявляємо. Тому що тут працювали дві людини. А це різні світи, тому їх треба об’єднати на рівні ідеї, обговорення та сценарію.
Також йшла робота щодо узгодження вектора ідеї, пошуку лозунгу, який, зрештою, і мені дуже імпонує — Варто жити. Адже попри все варто жити. Він дуже потужний. І на сьогодні, як виявилося, він актуальний, як ніколи. Хотілося б, щоб він якось втрачав свою актуальність, якщо чесно, але навпаки, бачите, історія так нас повертає до нього. Тому він — серце цього сценарію.
Ми з Яніною, оскільки цей фільм заснований частково на базі її історії, також узгодили розширення бази персонажів шляхом того, що я буду брати ще інтерв’ю в онкопацієнтів, лікарів, родичі онкопацієнтів. І я почала збирати більшу тематичну базу, тобто самих історій і персонажів.
Так у нас з’явилися наші персонажі другого плану, і майже у кожного з них є живі прототипи, які боряться. І це унікально, як з історією Наталі Барської. Її персонаж у нас у фільмі — Наташа. Вона досі продовжує свою боротьбу з раком. Це людина неймовірної сили, енергії, вітальності. Вона — приклад незламності. Вона – квінтесенція слів “варто жити”.
Потім залишалося знайти відповідних акторів. А коли всі разом складають якусь певну картину, взаємодіють, то створюють якусь додаткову якість фільму. Дуже крутий ансамбль акторський. Для мене як режисерки — це була любов.
Чому вам особисто захотілося працювати з такою складною темою та історією?
— Рак — така хвороба, яка живе на Землі з усіма організмами, ще з часів динозаврів. Це навіть є в нашому фільмі. І насправді — це величезне поле для дослідження. Я багато читала про це, зокрема дослідження. І це неймовірно, глибоко, і страшно, і цікаво. Так чи інакше — ця хвороба зачіпає. Це така потужна тема.
Але якщо ще казати про якесь особисте підключення, то в мене якраз у 2019 році померла від раку моя перша психологиня, з якою ми працювали дуже довго — Алевтина Шевченко. Це було дуже несподівано, і це була для мене велика втрата.
Вона була такою потужною людиною, з дуже великим серцем, яка обігрівала пів Києва, особливо мистецьких бідось. І коли кажуть, що психологи лікують душею, то вона була саме така. Вона лікувала душею, свою добротою, людяністю. Це була дуже важлива для мене людина, яка раптово згоріла.
І коли мені запропонували цей проект, її не стало в тому самому 2019 році. Яніна пропонувала творчу свободу, і це була класна пропозиція для реалізації. Тоді цей нерв був для мене дуже живий. Тому я дуже хотіла зберегти так пам’ять про Алевтину. Принаймні я старалась. Тому й недовго розмірковувала над тим, чи приєднатися до проекту.
Після того, як ви дізналися стільки історій, чи не страшно тепер когось втратити?
— Тепер, на жаль, ні. Тепер, на жаль, ні. Багато хто з нас вже втратили під час війни друзів, близьких. Я б сказала, що в мене страх втратити просто з’явився. І важливість кожної людини в моєму житті загострилася.
У людей, з якими ми працювали, у яких я брала маленькі інтерв’ю, долі склалися і складаються добре: вони або ще борються, або побороли хворобу.
Але ця робота більше надихнула мене цінувати щось важливе, маленьке, дрібне або навіть велике.
Ти несешся в потоці сучасного світу, якщо брати до прикладу Європу, США, чи Україну до 24 лютого. Це потік, де ми всі бігаємо за успішним успіхом, підписниками, соціальним капіталом.
У цьому потоці дуже легко загубитись, особливо в великому місті, де реклама продає юність та красу, де смерті ніби не існує, як і старості. Усе це якось за дужками, воно непомітне, і складається враження, що ти пливеш по цьому життю, не зовсім розуміючи його кінечність. А це значить, що ти не завжди розумієш його цінність і важливість моменту.
Наприклад, якщо ти це не здійсниш якусь свою мрію, то завтра може не настати, а ти так ніколи і не втілиш її, чогось не скажеш, когось важливого не обіймеш. Просто будеш бігти в робочому режимі та не встигнеш пообіймати, не встигнеш полюбити.
Ця робота дуже мене сильно змінила, актуалізувала щось важливе та погляд на силу, цінність життя. З цим станом я ввійшла вже у повномасштабне вторгнення. І це загострилося та зараз продовжує жити зі мною.
Я теж навчилася якоюсь мірою працювати з іншими людьми, мабуть, душею, як я казала про психологів. Бо коли тобі менш страшно, коли ти менше зациклюєшся на схваленні, на якихось зовнішніх атрибутах, тоді твоя щирість виходить на перший план. А це, мені здається, — дуже важлива якість. Її мало в сучасному світі.
Фільм Я.Ніна — чи не найперший в історії українського кіно максимально глибоко розкриває тему онкології. Окрім спілкування з пацієнтами, як ви готувались до роботи з темою? Як працювали з акторами?
— Наскільки це можливо, максимальна робота з акторами дає свої результати. Актор кожен працював зі своїм прототипом. Вони були дуже заповзяті, спілкувалися з колишніми онкопацієнтами.
Тобто, ще без мене великий пласт роботи був проведений. Я знала, що вони спілкуються, і для мене це було важливо.
І самим акторам, яких я вибрала, було важливо заглиблюватися у своїх героїв, мені здається. Це дало хороші результати. Але знову-таки, глядач матиме свою думку.
А хто з акторів змусив вас розплакатися на пробах?
— Я плакала двічі на пробах для цього фільму. Перший — це було на пробах Максима Панченка, який зіграв Антона Безсмертного. У нього ще такі блакитні очі, кришталеві-кришталеві, а звідти світиться якась тисячолітня древність.
Він молодий хлопець, але раптом ти дивишся — і там з очей світиться якесь розуміння начебто початку світу. Я це все трошки поетизую, але він неймовірно світився цими своїми блакитними, прозорими очима. І вони були наповнені й любов’ю, і болем, і там стільки всього було! І тоді я розплакалась.
А друга була проба Олексія Тритенка з Ксенією Хижняк. Це головна роль Ніни та її чоловіка Андрія. Вони дуже класно зробили все, гарно потім працювали разом.
Ксенія взагалі стала таким відкриттям! Спочатку ми побачили таку фактуру, а потім виявилось, що вона акторка смілива: ми її стригли налисо в кадрі, кидали із банджи джампінгу, вона сиділа зі знерухомленою рукою три-чотири години, й там все затікало. Це фізично були серйозні навантаження, і Ксюша стоїчно це все витримувала. Вона дуже смілива.
Попри це все, вона ще й безумовно дуже красива. Ти просто дивишся на людину та розумієш — зайшла неймовірна краса, а потім ця краса виявляється ще й не порожньою, а наповненою, дуже вдумливою. Ксюша — глибокодумна людина, працює з із матеріалом не тільки як акторка, а десь і як психолог.
В одному з інтерв’ю Яніна Соколова говорила, що рак — це хвороба, коли людина хоче постійно обійматись. Скажіть, будь ласка, чи був присутній цей елемент під час знімань та якою взагалі була атмосфера на знімальному майданчику?
— Безумовно. Взагалі це в різних пропорціях виходить від проекту до проекту. Але для мене дуже важлива атмосфера на майданчику, дружній колектив.
Я дуже не люблю, коли люди займаються під час створення фільму чимось ще, крім створення фільму. Скажімо, плетуть якісь інтриги чи ще щось. Або ж ставляться до цього як до роботи з восьми до восьми.
На вашу думку, які відбулись зміни у суспільстві та у вас самій?
— Є хороші, а є й погані. На жаль, тривала війна розкриває ментальні травми, які заклав у нас як бомбу сповільненої дії Радянський Союз. Про такі речі я знімала фільм Коли падають дерева: про те, як ми їмо один одного, як ми не усвідомлюємо, що заподіюємо непоправну шкоду одне одному замість того, щоб любити.
А коли люди об’єднані однією місією, метою та можуть підставити не підніжку, а плече, то це стає запорукою успіху. Я бачила вже кілька хвиль того, як люди кидалися допомагати одне одному на початку повномасштабної війни та втрачали часто власне життя чи здоров’я і не думали про себе.
А тепер велика частина суспільства кидається просто одне на одного. Я не можу це зупинити, на жаль. Не знаю, що з цим робити. Хіба що, мабуть, пережити. Якщо ми не зрозуміємо цього, то буде дуже висока ціна помилки, бо ми можемо втратити країну.
Історія має трошки чомусь вчити. Ціна помилки дуже велика.
Ми маємо стати кращими. І це питання до себе, а не до умовно президента або якогось героя, який вийде та скаже: “А давайте будемо будувати країну, говорити українською та любити одне одного”. І всі погодяться та одумаються.
Ні, це питання до себе. Не варто думати, що якась погана людина раптом передумає йти на нас війною.
Зараз можна почути досить полярні думки серед кінотворців: знімати нові стрічки на часі чи не на часі, якщо це робити, то щось розважальне, чи, навпаки, драматичне. Як ви вважаєте, яким має бути кіно нашого воєнного часу, щоб підтримати людей зараз, але й передати наступним поколінням історичну пам’ять?
— Іде постійний наратив, що нація Мусоргського чи Тарковського не може вбивати, й це все неправда. І ти намагаєшся казати, що вони тебе вбивають, знищують.
Тож дуже важливо мати свою культуру, яка буде спрямована назовні. Тому що західний світ, цивілізаційний, до якого ми хочемо доєднатися, він так працює, мислить категоріями Гете, Шекспіра. Він питає, де ваш “Толстоєвський”. Ти кажеш, так є ж Підмогильний, Домонтович, Хвильовий. А на тебе дивляться такими очима, повними нерозуміння. Все, тому що в нас немає перекладів.
А ми ж нація з потужною глибинною історією і культурою, яку у нас, між іншим, вкрали вгадайте хто — росіяни.
Вони просто присвоїли дуже багато собі. Тому важливо пояснити це світу та повернути собі себе, свою ідентичність, своє коріння.
Якими б ви хотіли бачити у майбутньому Україну, її культуру та мистецтво?
— Мені здається, тут стільки всього крутезного може бути. Мені б хотілося її бачити сильною, різноманітною, багатоголосою, багатоформатною та повністю незалежною.
Нам треба буде компенсувати всю весь цей біль і всі ці смерті, мабуть, все-таки цим життям у мистецтві. Для нас це може мати правильний психотерапевтичний ефект як для нації.
Якщо не кожен стане творцем, то принаймні дуже багато будуть та зможуть розказати свою історію. Хтось це зробить дуже майстерно, а хтось — менше. Але головне — це буде чесно.
Я думаю, що у нас є шанс зробити дуже сильною свою країну та культуру, але для початку треба вижити.
Починають цікавитись як Україною, так і її культурою й закордонні митці. Британський актор, режисер, письменник і телевізійник Стівен Фрай відвідав Україну. В ексклюзивному інтерв’ю Стівен Фрай розповів про допомогу українцям, побажання Путіну та перші враження від столиці.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!