Раніше їздила в паломницькі тури, тепер — на Схід. Історія волонтерки, яка вивозить тіла загиблих захисників

Щодня Україна втрачає цвіт свого народу. На полі бою гинуть молоді хлопці та чоловіки, чиє життя могло бути ще насичене барвами щастя та здобутків. І нам важко рахувати ці втрати, нам страшно уявити весь розпач та страх матерів, які чекають синів з війни. Та чи думали ми, як важко тим, хто цим матерям повідомляє про втрати, хто власноруч передає тіла загиблих дітей їхнім батькам? 

Лучанка Тетяна Потоцька ще минулого літа їздила з туристичними групами у паломницькі тури, а цьогоріч — евакуює тіла загиблих захисників із гарячих точок до Волині. З чим доводиться стикатися щоденно, про труднощі в дорозі та небезпеку під час місій — читай у матеріалі.

Випадок, що змінив життя

Жінка ділиться: вона сумує за часами, коли сідала у літак та летіла до святих місць, на молитву. Коли її нерви зовсім не витримують, то дивиться на свої браслети — кожен особливий, кожен з особливого місця.

У нас не було людей, незадоволених кольором тапок у готелі, чи тих, які пили до ночі біля бару. У наших поїздок була одна мета — духовна.

А тепер Тетяна молиться у думках та сподівається, що зовсім скоро зможе повернутися до своїх паломницьких поїздок зі спокійною душею. Їй допомагають і два працівники похоронного бюро, власницею якого є Тетяна, — Олександр та Володимир. 

Фото: УП

А про початок війни та удар по Луцькому аеродрому її сповістив брат, який працює військовим льотчиком. О п’ятій ранку жінку розбудив його дзвінок.

Таню, вставай, почалась війна. По нашому аеродрому бахнули.

За три дні повномасштабної війни до Тані з розпачем звернулася її подруга: її батько загинув під Харковом, а його тіло просто не могли вивезти та доставити до рідних. Цей випадок став доленосним: рішення було ухвалено. 

Через те, що їм ніхто не міг допомогти, а всі інстанції просто розводили руками, Тетяна сама зібралася їхати на Схід країни. Щоправда, привезти тіло батька подруги до Луцька вдалося лише за 48 днів: до цього у Харкові не вщухали обстріли. Тетяні допомагали її колеги та уже побратими, Олександр та Володимир.

Подруга спочатку відмовляла: небезпечно ж, далеко! Але ні, я поїхала.

А колеги просто відмовилися пускати її саму у таку небезпеку, тож сіли та разом поїхали за тисячу кілометрів. Вони забрали тіло та поховали. 

А далі — стала допомагати всім

Жінка купила бус-холодильник та почала шукати команду для такої небезпечної роботи. Під час пошуку Тетяна познайомилася з військовим священником та керівником ГО Військові капелани Волині Михайлом Бучаком. Тоді ж вона надумала вступити до організації й отримала статус капелана-волонтера. 

У такому складі було вирішено займатися евакуацією тіл з небезпечних ділянок, або ж, як вони самі кодово називають цю місію, вантажів-200. Вони шукали підтримку в органах влади — і спочатку їм золоті гори обіцяли: і автомобіль, і бронежилета, і ветеранів для захисту, і платню. 

Але з часом все затихло, тож робота розвинулася виключно на ініціативі волонтерів. За свій кошт Тетяна купила бус-холодильник. Міський голова виділив для групи три бронежилети, священник Михайло всіляко розповсюджував інформацію про послуги волонтерів. До речі, з допомогою соціальних мереж було знайдено додаткові кошти для поїздок.

Фото: УП

Кожне перевезення коштує волонтерам-капеланам від 25 до 30 тис. грн, і більшу частину з них вони витрачають на пальне. Якщо зібраних небайдужими коштів не вистачає — докладають власні.

Для родичів, наголошує Тетяна, послуги та доставлення тіла завжди безкоштовні.

Грошей у сімей полеглих захисників ми ніколи не беремо. Ніколи. Просто рука не піднімається. Бо вони і так вже заплатили дуже високу ціну. Найвищу і найдорожчу для себе — ці родини втратили своїх найближчих.

У самих же родичів Тетяна просить мінімум інформації: особисті дані загиблого, номер бригади та військової частини. Після отриманої інформації вона шукає найближчі морги, де може бути тіло загиблого бійця. 

Читати на тему

Творчість змінила на поїздки з гуманітаркою на фронт ще у 2014-му. Історія військової волонтерки Алли Мартинюк

Історія військової волонтерки Алли Мартинюк — мами двох дітей, акторки та співачки.

Команда волонтерів-капеланів забирає додому тих, чиї документи збереглися, і їхні тіла упізнати легко. Тетяна пояснює це тим, що рідні й без того важко вірять у смерть близької людини. 

Для рідних новина про смерть дитини — це завжди дуже великий біль та істерика. Вони просто не вірять.

Жінка розповідає, що нещодавно вони з командою привезли одного з військових додому, у Новоград-Волинський. Коли прийшов його хресний батько, почалося справжнє жахіття — він не вірив у смерть свого похресника: “Це не він і все. Це не може бути наш!”

Довели лише, коли сама мати хлопця підтвердила, що тіло того хлопця — це її син. 

Але з деякими родичами загиблих жінка спілкується і зараз. Зізнається: для багатьох вона зуміла стати підтримкою, наче донькою.

Найважче — віддавати тіло матері. Бо вона дивиться такими благальними очима, ніби я можу щось змінити, — ділиться волонтерка.

Ніч при розбомблених дорогах, день під артобстрілами

За два місяці волонтерської діяльності команда встигла відвідати значну кількість небезпечних точок фронту: Ізюм, Миколаїв, Краматорськ, Харків, Первомайськ, Богоявленка, Бахмут, Васильківка та Дніпро. Через відстань у тисячі кілометрів їм доводиться ночувати у військових частинах, а деколи — навіть при дорозі. 

Як немає сил їхати далі, вони сплять прямо при самій дорозі, деколи навіть без спального мішка. А сили справді виснажуються, особливо через складнощі доріг — розбомблені, вони ускладнюють рух. 

Те, що на Сході доріг немає — це факт. Те, що мій хлопчина іде збоку, курить, а я поряд з ним їду на авто, то уявіть, яка це швидкість — її немає.

Немає у цих місцях і зв‘язку, практично відсутній інтернет. А деколи, розповідає Таня, три навігатори показують напрямок у три різні сторони.

Фото: УП

До того ж у дорозі їх часто криють артилерійськими обстрілами з ворожого боку. Одного разу вони навіть бачили приліт ракети.

З вікна машини волонтери бачили, як снаряд просвистів убік від них і голосно розірвався у небі. За припущеннями Тетяни, ракету тоді збила ППО.

А якось великий приліт ракет застав їх у Харкові, прямо перед виїздом. Зізнається: так швидко їхня машина не мчала ще ніколи. У тому, що вдається залишатися неушкодженими, Тетяна не припиняє дякувати Богові. Каже: уже декілька разів ставалося таке, що до них дзвонили військові й повідомляли про нещодавній обстріл місця, з якого ті щойно виїхали.

Робота складна: туди — гуманітарка, назад — тіла

І так щоразу: перед кожною поїздкою Тетяна та її команда завантажують бус під самий верх гуманітарною допомогою для хлопців, а назад везуть тіла. Гуманітарку, до речі, збирають у Луцьку — такі ж волонтери або просто містяни, які знають про роботу жінки.

Читати на тему

Леся Нікітюк про те, чи змінило її волонтерство, роботу прихистку та неймовірну допомогу людей

Телеведуча Леся Нікітюк розповіла, як працював її прихисток у Хмельницькому та чому закрився.

Внутрішні зміни

Жінка зізнається, що найбільших змін зазнав її внутрішній світ: кожна поїздка і виснажує, і дає сили рухатися далі. Щоб не впасти духом та не погіршити власний стан, вона ніколи не розпитує подробиць про тих, кого везе на зворотному шляху додому. Бо вона також має душу і просто не витримає, якщо почне пропускати через себе увесь біль України.

Я намагаюсь уникати того, щоб слухати історії загибелі хлопців. Бо спочатку треба шукати полеглого по моргах, ходити серед крові, мертвих тіл, вантажити його в машину, а потім ще слухати — не витримую.

Поряд із духовним, з’явилися і фізичні проблеми: опухають та болять через фізичне перенавантаження ноги. Часто жінка не може встати, а тим паче сісти за кермо свого буса.

Фото: УП

Попри це, жінка не покидає своєї волонтерської діяльності і припиняти не збирається. Бо розуміє важливість своєї справи, важливість для таких жінок, як вона сама.

— Станом на зараз евакуація 200-х — не просто актуальна тема, вона дуже болюча й надзвичайно важлива. І якщо можна комусь допомогти — ми завжди за, адже це наші хлопці!

Українські захисники неодмінно заслуговують на достойне повернення і всезагальну повагу.

Волонтерський центр у Миколаєві також доводить: українці готові ризикувати собою заради побратимів та посестер. Читай про діяльність центру та про керівницю Оксану у нашому матеріалі.

І не забувай про наш Telegram — ми збираємо там найцікавіше для тебе.