Повномасштабне вторгнення Росії перекреслило життя багатьох українців. Свої плани на навчання, подорожі, відкриття бізнесу довелося відкласти. Деякі українці повернулися з-за кордону та стали на захист України або приєдналися до волонтерського руху.
Так зробила й Анна Кажан. Вона родом з Харкова, перед початком повномасштабної війни навчалася на магістратурі в Бельгії. Кажан — це не справжнє її прізвище, вона захоплюється рукокрилими й довго їх вивчала. У Харкові вона також була активно залучена у ЛГБТ-активізм та у співорганізацію ХарківПрайдів.
Після 24 лютого 2022 року дівчина повернулася в Україну, кілька місяців волонтерила у Харкові та приєдналася до лав ЗСУ. Свою історію вона розповіла для NV.
Зараз Анна — солдат 47-ї окремої механізованої бригади Магура. У мирному житті була дослідницею кажанів. Вона захоплюється цими тваринами та вважає їх неповторними.
У Харкові є єдиний в Європі Центр реабілітації рукокрилих. Саме тут Анна стала дотичною до зоології. П’ять років вона працювала з юними натуралістами.
А останні два роки на міжнародній магістратурі вивчала тропічну екологію і біорізноманіття. Дівчина хотіла вивчати кажанів не тільки з української екосистеми.
Тож їй пощастило потрапити у поїздку на острів Реюньйон, що в Індійському океані. Там Анна підіймалася на вулкан, що діє, та вивчала ліси, а також своїх улюблених кажанів.
До повномасштабного вторгнення організовувала ХарківПрайди, адже сама є пансексуалкою.
Фото з особистого архіву Анни
За словами Анни, Революція Гідності для її покоління стала поворотним моментом.
Тоді люди відчули, що є якесь більше зло, проти якого треба боротися, і що це вже наша робота, — каже вона.
На той момент їй був 21 рік. Тоді вона вперше відчула, що є цінності, за які готова померти.
— Саме там, у центрі Києва, дев’ять років тому, я вперше написала свою групу крові на руці. Цей досвід робить з тебе іншу людину.
Це був перший крок до розуміння, що, можливо, моє життя буде недовгим та неспокійним, — каже вона.
Батько Анни — росіянин. Вона завершувала магістратуру у Санкт-Петербурзі, коли розпочалося АТО. Згадує, що на свій випускний прийшла у вишиванці, а також звішувала прапор України з Палацового мосту.
— Це була ціла спецоперація, — говорить вона. Зараз вже переконана, що краще не мати жодних справ з росіянами.
Перед початком повномасштабного вторгнення Анна повернулася у рідний Харків на зимові канікули. Каже, що тоді вже відчувалася напруга. Вона збирала з дівчиною та мамою тривожні валізи, а також пройшла курси з тактичної медицини.
Канікули закінчилися, й дівчина мала повертатися на навчання. Вона розуміла, якщо повернеться в Бельгію, то тікатиме від війни. Але на той момент вторгнення ще не було. Анна не могла просто сидіти й чекати цього в Харкові. Вона поговорила зі своєю психотерапевткою та вирішала повернутися до Бельгії, а за потреби відразу приїхати в Україну.
Початок повномасштабної війни дівчина зустріла в Бельгії. Її науковий керівник сказав, що через ситуацію, яка склалася, Анна може вільно розпоряджатися своїм часом. Але дівчина не зрозуміла, що він має на увазі. А потім побачила повідомлення від італійського друга, який розповів про обстріл українських міст. Анна зрозуміла, що розпочалася повномасштабна війна.
Дівчина постійно слідкувала за новинами. Вона спостерігала за виступом України на Євробаченні-2022. Бачила, як Kalush Orchestra закликав врятувати Азовсталь.
Ти розумієш, що де б не знаходився, у якій безпеці б не був, це те, що відбувається з твоєю землею, з твоїми людьми, — зізнається вона.
За кілька днів вона поїхала до Львова. Тоді розуміла, що до Бельгії вже не повернеться. Анна поїхала до рідного Харкова, думала, що пробуде там кілька днів, а зосталася на два з половиною місяці.
— Волонтерила, перекладала, їздила зі знайомими ближче до фронту, в Золочів, що на Харківщині. Там склади зерна, і разом з журналістами ми робили сюжети про те, як фермери працюють на місцевих полях, — згадує вона.
— Ближче до осені (2022-го року — ред.) я зрозуміла, щоб дійти до краю своїх можливостей і максимально конвертувати свої сили в перемогу, треба долучатися до організованих структур — до армії. Тому що тільки так ми можемо вистояти далі, — наголосила дівчина.
На початку вересня вона долучилася до ЗСУ. Вона обрала 47-у окрему механізовану бригаду Магура, бо її головний сержант Валерій Маркус наголошував на цінності недискримінації у своїй бригаді.
Анна хотіла бути стрільцем-санітаром, бо ця посада була зазначена на співбесіді. Але через багато різних факторів пішла на посаду діловода.
У неї не було підготовки та досвід. Вона могла пройти підготовку, але не було гарантій, що потрапить саме у 47-у ОМБр. Для Анни було важливо опинитися саме тут, тож погодилася бути діловодом.
Як виявилося, в деяких аспектах це навіть складніше, ніж служити на солдатській позиції в підрозділі, — міркує дівчина. Наголошує, що це через велику кількість паперової роботи.
— Мені доводиться бути дуже уважною до деталей і ситуацій, важливо вміти швидко і коректно передавати інформацію, — каже вона.
Попри складнощі, Анна задоволена своїм місцем роботи, адже усі її очікування виправдалися. Каже, що тут навіть зустріла чоловіка, який на ХарківПрайдах був від дівчини по інший бік — через кордон поліції. Але з дискримінацією жодного разу не стикалася.
Анна носить з собою кільце, яке нагадує про Харків. На ньому можна побачити символ Харкова — Держпром. Для дівчини він має особливе значення.
По-перше, це перший так званий хмарочос на території українського простору, побудований ще до Другої світової війни. Ця будівля стоїть й досі. Але для Анни це місце пов’язане з кажанами.
— Будівля Держпрому стоїть на великій площі, виглядає як здоровезна скеля.
У ній багато тріщин — саме тому, що вона така стара. там, прямо у ній, зимують десятки тисяч кажанів, — пояснює дівчина.
Дівчина повернулася до рідного Харкова на кілька днів 7-8 січня. Вона каже, що було дуже боляче бачити місто таким спустошеним.
— Хоч мені й було боляче, я все одно я відчуваю, що Харків — моє рідне місто. Було і залишиться ним, — наголошує Анна.
Українські військові щодня ведуть боротьбу, щоб усі наші міста були вільними, а діти жили у країні, з великим майбутнім. Раніше ми розповідали історію військового на псевдо Мажор про мотивацію воювати.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!
Фото: Наталія Кравчук / NV