Бути завжди першим та не мати змоги залишитись осторонь. Не від чужого нарікання, а від власної волі — боронити свою Батьківщину. Не просто від пафосних слів на трибунах, а від внутрішнього бажання. Просто, тому що не можеш інакше.
Коли у жилах пульсує бажання справедливості та прагнення залишитись вільною людиною, що стає сильнішим від первісного інстинкту самозбереження. Доля це, провидіння, чи звичайний український менталітет?
Молодший сержант ЗСУ та митець Юрій Богілло на псевдо Кір говорить, що все й одразу. Він сам перевірив це на власному досвіді, коли не зміг залишитись осторонь Революції Гідності, тричі долучався до лав ЗСУ, щоб боронити незалежність України, та незліченну кількість разів дивом виживав.
До Дня Героїв Небесної Сотні Вікна поспілкувались з Юрієм про реалії Майдану, його трансформації та людей, які стали причиною тектонічних зрушень у країні, а також сучасну війну як продовження революції.
— Я й у цивільному житті цим займаюсь. Я промо-дизайнер, графічний. Спочатку це був рекламний дизайн — розробка макетів, промо-кампаній. Потім мені набрид ринок реклами і я пішов у виробництво ігор, але там займався майже тим самим. Працював у Wargaming.
А в юності багато різних робіт було. Від різноробочого на будівництві до власної майстерні, де ми виготовляли спортивні макети стрілецької зброї: луки, арбалети.
Це також пов’язано з моїм хобі, яке на мене вплинуло: live action role-playing game, тобто польові рольові ігри. Це там, де ельфи та гноми одне одного б’ють чимось тяжким.
Річ у тім, що коли ти пасіонарієм народився — ти по-іншому просто не можеш. Не тому, що є якісь амбіції чи ще щось таке. А просто ти не можеш пройти повз.
Коли було повідомлення “беріть чайок і гарний настрій”, я був якраз на службі. Спустився після на площу від собору Святого Олександра і там був натовп, сцена. Подивився, постояв, щоб своє якесь ставлення до цього виробити.
Потім подумав: “Дякую, у мене є чим зайнятись”. Була маленька дитина, сім’я, робота. До слова “революція” було тоді ще далеко.
За тиждень ввечері мені зателефонували близькі друзі: “Зустріньмось на Майдані”. Кажу, що добре. Поки я їхав до них, мені вже Іскра перетелефонував. Сказав, що тут нічого цікавого і якщо маю більш важливі справи, то можна не приїжджати.
Але ми зустрілись у барчику на Майдані, посиділи, поспілкувались. На самому Майдані у той час була сцена, концерт. Тобто не було зрозуміло, що це — протест чи Різдво. Ми з дуже великим сарказмом до цього всього ставились.
Зранку в суботу мав план поїхати з сином до батьків. Дружина будить, каже: “Юрка, там на Майдані студентів побили”. Спочатку не зрозумів, а я там при чому.
Вона каже подивитись на відео. Я спросоння дивлюсь на відео, відчуваю шок. Їду з малим до батька, телефоную друзям у дорозі. Питаю, які плани на вечір, та говорю, що я точно їду на Майдан, а ви підтягуйтесь. І ось так з першої ночі як почалось.
Там все було дуже просто. “Ви побили хлопчиків та дівчаток? Тоді нас спробуйте!”
Нам не потрібні були лідери, щоб нами хтось керував. Ми робили те, що потрібно. “О там є заміс — ми туди”.
А якщо не потрібно було, то у нашого друга був пивний бар. Ми його називали Ревбар. Тому що, коли вже були холодні та бойові дні, особливо після 20 січня на Грушевського, ми там могли навіть на ніч залишитись. Друг закривав бар, прикривав жалюзі, щоб міліція не помітила.
— Все ж таки Майдан спочатку був з пасивною лінію. Тобто це був такий протест, але це ще не були якісь бойові чи революційні дії.
У першу ніч ми чекали розвитку подій, що знову будуть якісь закони “ментів”. І просто були готові йти на відсіч.
Ми приходили на певне нічне чергування. Іноді щось робили, там допомагали дівчатам з бутербродами.
Досі пам’ятаю, як на вулиці десь -10, а ми стоїмо всередині стели Незалежності й там на дошках нарізаємо енний кілограм сала на бутерброди.
А потім, коли почались активні дії, то максимально брали участь у них.
— У мене близькі подруги їздили, хтось займався спорядженням, хтось займався закупкою медикаментів, хтось приїжджав приготувати поїсти. Це таке волонтерство було більше. Це було стихійно.
А у сотнях були координатори. Вони були організовані. Не можу сказати, що це було військове формування. Після армії такого не скажеш вже точно. Але все одно це був воєнізований загін спротиву, який координується.
Я взагалі погано собі уявляю, як ми це все витримували.
Тому що ти кожен день на роботі, потім ти ввечері приїжджав. Як правило ніч через ніч. А потім зранку ти сонний їдеш на першому метро чи на таксі додому, спиш там кілька годин, а після знову їдеш в студію, на роботу.
Намагаєшся щось зробити, але ти сонний і всі думки, особливо коли вже були сутички на Грушевського, ти мозком десь там.
— Трансформація відбувалась поступово. Це як розвиток людини.
Людина ж не розвивається поступово, насправді.
Ми розвиваємось через якесь таке шокове травмування. Наприклад, коли дитина почала розрізняти об’єкти, потім стала на ноги — для організму це шок. І ось так само було з Майданом.
Коли відбувались якісь такі події, ось тоді Майдан консолідувався та змінювався. Ставав більш організованим, більш бойовим.
Не пам’ятаю, де читав, але коли публікували якийсь відсоток пасіонаріїв, які брали участь у подіях Майдану, чи напряму, чи опосередковано, чи допомогою, то по Україні це було до 5%. Якщо враховувати те, що для успішної великої революції вистачає 2% взагалі, то у нас це було дуже круто.
Пам’ятаю коли у нас була перша хода, перша ніч після побиття студентів. Ми виходили з парку Шевченка, вже по Хрещатику йшли, я заліз на якусь бетонну тумбу, просто подивився назад і зрозумів, що колона ще не вся вийшла. Я не знаю, скільки там людей було, але це вражало.
— Я б не сказав, що він такий зовсім унікальний. Нагадаю, революцію троянд у Грузії, чи Таксім у Туреччині. Там теж було схоже. Це якась хаотична подія.
Майдан — це Січ. Не знаю, як інакше сказати. Це консолідування людей, яким не байдуже. Його неможливо створити штучно.
Феномен Майдану у тому, що у 2004 році, що у 2014 році — там могли бути присутні будь-які політичні сили. Цікаво, що й у 2004, і у 2014 на Майдані були присутні серед молоді й праві, і ліві. І бійок між ними не було.
І не було такого, що хтось головний сказав, що треба об’єднатись. Самі вирішили.
— Це як з армією. Це зріз. Єдине, що там дуже мало було чи майже не було “бидла”. Тому що йому це просто не цікаво. Йому все одно. Йому головне, щоб гроші платили.
Майдан не тримався на якихось політичних лідерах. Він був дуже відвертий.
Пригадую, коли ввечері з 18 на 19 лютого була перша ніч війни, коли БТР спалили. Був штурм Майдану, тоді ж прорвали оборону на Грушевського. Ми тоді здали першу барикаду в бік Європейської та зосередились на другій барикаді. Коли почались жорстокі прориви, ми закривали вже барикадою вогню.
Згадую, як ти передаєш горючі частини, а хтось просто підбіг до тебе. Ти не знаєш, хто це. Ви не знайомі. Ти просто йому в руки даєш те, що потрібно.
Просто ти бачиш, що треба робити, і ти починаєш це робити. Ти просто говориш чи просиш допомоги — і все вже працює. Це як мурашник у хорошому сенсі слова.
Подивились тоді на все це, а зброї на руках у нас ще не було й мій друг сказав: “Все, ми пішли за гвинтівками”.
Так, я це пам’ятаю. Бо розстріл я проспав. Може це непогано… Найімовірніше, я б був десь попереду…
Річ у тім, що дві доби ми були там постійно. Я приїжджав додому трішки відпочити, потім знову їхав. І в той ранок я поїхав з Майдану десь о п’ятій чи шостій ранку.
Я вже був втомлений повністю і просто приїхав додому, щоб кілька годин поспати. Я не пам’ятаю точно, але хтось тоді мені подзвонив з Майдану, я прокинувся і поїхав.
Що робили? Збирали мертвих…
Після Небесної сотні, після всього, коли минув вже деякий час, почались майже народні гуляння: “Ми перемогли”.
Та ні. Я так не вважаю. Думаю, що це було закінчення важливого етапу. Країна дуже змінилась з того часу, але я не вважаю, що всі цілі перемоги на 100% вийшли.
— Та ми ж українці. Ти кого не спитай, все одно отримаєш десять різних відповідей. Де два українці, там два гетьмани. Я ж сконцентруюсь все ж таки на головній цілі.
Ціль будь-якої революції — це перезавантаження влади, перезавантаження режиму. Тобто всіх вертикалей.
Я радий, що ми все ж таки вийшли на шлях євроінтеграції, прописали його у Конституції тощо, але ж не так, як хотілося.
Одразу насправді нічого не буває. У нас велика країна й не можна ось так взяти й з Києва змінити країну повністю таким жестом.
Я ж кажу, для мене Революція Гідності не завершилась. Ми пройшли певний жорсткий етап. Запустились зміни, але це все ще триває.
Ця війна — це продовження Майдану.
— Хотів я з самого початку (початку війни у 2014 році, — ред.). Але все ж таки у мене були зобов’язання: мав дружину з малим. Дитині молодшій тоді було десь три роки. Старшому сину — десь 11 років було.
І ось хлопці почали йти на війну, першими до Нацгвардії та інші добровольчі батальйони, окремі формування, як Правий Сектор та Січ. А коли з компанії йде частина авторитетних людей до якогось підрозділу і знаходяться ті, хто хоче брати участь у спротиві, вони тягнуться за своїми.
І кожен місяць хтось з твоїх друзів йшов на фронт. Чи в армійський підрозділ, чи у Правий Сектор, чи в Азов.
А ти сидиш. Воно тобі муляє і муляє. Думаєш, добре, я заробляю гроші, доначу, а це теж треба робити. Сам себе так заспокоюєш. Потім влітку 2014 року, ще до Іловайська точно, мій друг Іскра каже: “Все, я наступного тижня поїду в 11 батальйон Київська Русь”.
Домовились бути на зв’язку. Так минув тиждень чи два. І ми якось йдемо в магазин з дружиною. Я не планував говорити, але мене перемикає, я кажу: “Я напевно поїду в АТО. Якщо ми порозуміємось, хочу поїхати, бо тут більше не витримую”.
Я просто не міг інакше. Так само як і з Майданом.
Не люблю, коли прикриваються патріотизмом, тому що щоразу це повинно бути щось особисте.
Тиждень розв’язував всі питання, а тоді телефонує мій інший друг Сашка Фін і каже: “Думаю тут в 11 батальйон до Іскри”. Я кажу: “Хлопці, так я з вами йду”.
Прийшов у ту точку кипіння, коли не зміг собі більше дозволити не втручатись особисто.
— Селище Нікішине, вересень 2014 року. Це була якраз гаряча точка. Крайня північна точка між Луганськом та Донецьком.
Напевно, найтяжчі бої пройшли без нас. Ми прибули в батальйон пізніше. Спочатку були біля штабу.
І ми постійно, коли питали про добровольців, відповідали: “Ми”. Нам говорили: “Та ви ж тільки приїхали. Ні, хлопці. Потрібні з досвідом”. Наступного дня те ж саме повторювалось. А там як було: була наша вулиця, вулиці нейтральна та вулиця ворогів.
Це, напевно, одна з найгарячіших точок Донбасу тоді була. Її перевищував, мабуть, тільки аеропорт.
Я коли їхав насправді не можу сказати, що був впевнений у собі. Я був на Майдані, по нас летіло що завгодно, стріляли в нас. Між нами з другом тоді розбилась бетонна урна від пострілу. Але я все одно це не вважаю бойовим хрещенням.
З особистого архіву Юрія
Я ж жодного разу не був на війні, десь в окопах. По мені не гатив міномет, в мене не стріляли з кулемета. І тому я знав, що я приїду, подивлюсь, чи зможу я, чи не зможу.
Подивився. Так, страшно. Але всім страшно. Я б не хотів воювати поруч з людиною, якій все одно. Значить з нею щось не так.
А потім ми восени повернулись на Київщину чи Чернігівщину. У нас було злагодження, період відпусток. Ми хотіли поїхати в другу кампанію бойову, але нас тоді кинули на Чонгар на підсилення прикордонної служби.
І там у січні я отримав жорсткий перелам ноги та якби не наш черговий хірург, то, напевно, я був би з інвалідністю. Мені просто пощастило.
Це я до того говорю, що пропустив найцікавіше: шахта Бутівка-Донецька та бої біля Донецького аеропорту. Самого аеропорту вже не було, а хлопці поїхали туди в лютому. Це був мій батальйон, який з Генічеська перекинули туди. І вони 101 день тримали позиції. Їх вивели вже у травні.
А я в травні лише починав ходити. З опорою, щоправда. У мене стояла пластина, 16 болтів, тому заборонено було стрибати. А у серпні був вже дембель.
— Людьми. Коли ти бачиш стільки саме вмотивованих людей. Це не те, що якийсь політрук бігає і тобі каже: “Давай, будь патріотом, захищай Батьківщину”. Ні.
Нагадаю, 24 лютого військкомати просто ломились від того, який там потік був.
— Мені 23 лютого зателефонував з військкомату знайомий кадровик. Сказав приїжджати, щоб поговорити. Приїжджаю. Каже: “Ти ж розумієш, що у першому резерві, тож збирайся”.
Спитав, скільки є часу, щоб зібратися, розв’язати свої питання. Сказали, приблизно на п’ятницю буде автобус. А я тільки з дитиною почав нормально бачитись. Кадровик каже: “Та не хвилюйся, ти ж у 72 бригаді. Вона буде займатись обороною Києва та Київської області. Все одно будеш поряд”.
Сам їду додому, бо треба збирати речі. І було ось те відчуття, що я дуже не люблю: заздриш деяким людям, тому що вони не військові.
Ввечері з’їздив попрощався зі своїми малими. І ось так я поступово збираю баул: що треба, що не треба. А у мене все з собою: броня і так далі — все своє.
Десь вночі ще говорив з кимось телефоном. Четверта ранку на годиннику. Я думаю, що якраз дозбируюсь і потім нормально посплю. Збудував собі плани. І тут: “Бух. У сенсі? Бум. Це ж ППО. Так, це точно ППО. Це не петарда”. Пішов в кімнату, до комп’ютера, новини. І потім такий: “А, ну тепер я вмотивований”.
Тоді десь кілька годин поспав, дозбирав речі. Потім військкомат, автобус, військова частина, очікування у стройовій. Нас була велика черга, стройова просто не справлялась. Разом з напарником 25 лютого ми зустрілись. З 25 на 26 ми ще переночували на базі, а потім отримали зброю та поїхали на позиції.
— Це вже десь під Харковом було. Ми переглянулись та зрозуміли, що дуже зручно, коли у тебе все ж таки є звична така трійка чи четвірка. У спеців у США це називається Squad (з англійської “відділення”, — ред.). Це четвірка, яка постійно працює разом.
З фразою, це від початку тренд був, що ЗСУ — це котики. Не пам’ятаю, хто тоді більше поширював тоді у Facebook, але його всі тоді підтримали.
— Останнє найважче та найприємніше було не так давно, коли нас штурмували під Павлівкою. Це восени вже було. Окупанти почали дуже велику навалу і в них вийшло. Майже. Так їм спочатку здавалось. Але ми там втратили майже увесь свій взвод.
І напевно за кілька годин, коли зрозумів, що попри все я все ж таки живий, зрадів. Ось тобі й контраст. І це все за один день. Нікому не бажаю таких контрастів.
З одного боку ти втратив доволі велику кількість побратимів. З іншого — ти в шоці, що ти ще живий.
Це знову, не дивом, а провидінням, я лишився живий. Мене просто викликали зі своєї позиції, щоб забрати хлопців для підкріплення. А вони не доїхали, почався бій. І з тої позиції, де я був, ніхто вже не вийшов. Насправді ми там теж ледве вийшли.
Один письменник писав: “Війна це найогидніше, найжахливіше, найбільш брудне та страшне, що було у моєму житті. І це найкращі дні мого життя”. От якось так.
— Тому що все дуже відверто. Я намагався сам собі відповісти на це питання. Ти відверто знаєш, що ти на своєму місці та що ти робиш.
Якщо порівняти, то у цивільному житті я можу викладатись на сто відсотків чи забити на все. А тут ти знаєш, що робиш максимум. У тебе немає хвилювання за те, що ти робиш щось правильно чи неправильно. Ти робиш. Це все. Це такий КПД (коефіцієнт корисної дії, — ред.) для себе.
Це відвертість. Це таке оголення всього.
Це ж дуже особисте. Хтось може бути навпаки озлобленим. Я ж навпаки в армії по емоціях доволі стриманий. Бо якщо все через себе пропускати, як я в житті це роблю, то буде дуже важко.
Ти ж там постійно когось втрачаєш. І тому реально доводиться десь емоції вимикати, якщо можеш.
Тож ти починаєш цінувати дуже прості речі. Тобі не потрібно думати там за комуналку, чи що там буде з робочим проектом. Подзвонив своїм — класно. Твої хлопці живі — класно. Поїв — вже непогано. Була можливість дістатись якогось душу — вау.
— З приємного згадую, якраз ми були між Зорею та Великою Димеркою. Стояли за селом. У нас позиції були винесені на поля, а жили ми у будинках. Там, де ми жили, хата була запущена. Те що вона не менш як рік стоїть без господарів — це точно.
З села багато людей виїхало. А з нами скраю жила сім’я. Саша зі Світланою та їхні діти. У них там власний будинок. Вони відразу почали нам допомагати.
Коли почались мінометні й танкові обстріли, ми казали їм виїжджати. А вони говорять: “Куди ми поїдемо, якщо тут ви?”
Ми говорили: “Ми ж військові. Ми знаємо, навіщо ми сюди приїхали. А ви ж не воюєте. Не треба, не підставляйтесь під удар”. А вони: “Коли ви поїдете, тоді й ми поїдемо”. Це до сліз. Я дуже люблю цих людей. Ми й зараз іноді переписуємось. Я пообіцяв, що коли все закінчиться, то точно до них заїду.
— Останній рік — він важкий. Дуже багато хороших знайомих, тих з ким воював, був в ООС, дуже класних хлопців і дівчат загинуло.
Ти заходиш у Facebook, як у список некрологів. Це важко.
Це зрозуміло. Це війна. Тут навіть цивільні вмирають. А якщо ти військовий, то зустрінемось у Валгаллі. Це те місце, куди потрапляють воїни, якщо вмирають зі зброєю в руках.
— Не відчуваю цивільної адаптації. Тому що те, що ти приїхав на період реабілітації й можеш нормально залізти в душ, нормально поспати чи поїсти їжу у ресторані, то це ж не адаптація.
Насправді я навіть ні з ким зі своїх цивільних друзів не спілкуюся. Тому що це просто не зручно. Нам немає про що розмовляти. А коли ще й ставлять незручні питання: “Як воно там?” Думаєш тоді: “Ти що не знаєш дорогу до військкомату? Йди та дізнаєшся сам, як воно там”.
— “А як це вбивати?” Ну як я йому це поясню? Я розумію, що це дурне питання, але у мене таке було, коли я у 2014 році повернувся й один з хороших знайомих одразу ж спитав, чи багато сепарів вбив. Я взагалі промовчав, обличчям показав відповідь.
А друге питання було: “Як воно там?” Як я це розповім? У кожного це особистий досвід.
Для кожної людини знаходження у зоні бойових дій — це особисте.
У нас все одно є різна психологія. Ми всі дуже відрізняємось. Хтось дуже емоційно ставиться. А хтось може відсторонитись. Як я намагаюсь робити та емоційно не пропускати через себе.
— У нас був випадок, коли, якщо грубо казати, завдяки діям трьох вижило наше відділення. Була дуже погана ситуація, і ми її витягнули.
А взагалі коли ти воюєш, ти ж не знаєш, що б сталось, якби тебе там не було. Тож, я не думав про це.
— Найімовірніше буду займатись графічним дизайном. Буду мандрувати. Побачу малого. Буду намагатись налагодити особисте життя.
Напевно одружуся, але ще не знаю на кому (сміється, — ред.). Бог любить трійцю. Два шлюби в мене вже були, то потрібен третій. У мене ще взагалі великі плани на життя.
— Нас не питали: хочемо ми того чи ні. У нас така ментальність. Це як з Майданом — ми консолідуємось, щойно є якась зовнішня загроза. Моментально.
— У мене немає такої однозначної відповіді. Якщо до Майдану у плануванні свого сімейного життя не стояло питання: їхати за кордон чи ні. Стояло питання: куди?
Після Майдану я сказав, що ні. Я стільки цьому віддав, що я нікуди не поїду. Особливо після АТО.
Це вічний пафос. От немає такого, що я кохаю жінку, тому що у неї довгі ноги, талія і рудий колір волосся. Я не можу сказати, за що кохаю. Ось так у мене і з Україною, якщо чесно.
Та ще мої предки били “москалів”. Я знаю свій рід. Мій предок Семен Багіла, народжений у 1715 році, якщо я не помиляюсь, був реєстровий козак. А до того був січовий козак.
Якщо ще він бив “москалів”, то не бачу нічого дивного у тому, що продовжую його заняття. Це просто принцип, що жодна падлюка не буде нам вказувати, як та де нам жити.
На фронт він пішов у перші дні повномасштабного вторгнення, пройшов виходи на “нуль” і втратив вірного друга та побратима. Попри це двадцятиоднорічний військовий на псевдо Мілан не втрачає віри в себе. Читай інтерв’ю з добровольцем львівського ТрО Міланом, що воює на Донбасі.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!