Що відбувається з містом під час окупації? Як доводиться жити, працювати та рятуватися людям? Яка атмосфера панує та що приходить разом з окупацією — ці питання, певно, ставив на початку повномасштабної війни собі кожен(-на).
Поліцейський офіцер Бучанської громади Максим Кожушко розповів, як доводилося жити і працювати в окупації, відновлюватися після цього, а також про свою мотивацію служити. Його історією поділилася поліція Київської області.
Хаос, трупи та людське горе: поліціянт з Бучі розповів про окупацію
На початку повномасштабної війни майор Максим Кожушко залишився служити в Бучанській громаді. Каже, 23 лютого ввечері всіх зібрали за тривогою, але працівники думали, що вона навчальна.
До четвертої ранку ми гадки не мали, для чого нас зібрали. Була інформація, що війна може розпочатися. Я не сильно в це вірив, — розповідає майор Кожушко.
Спершу поліція Бучі навіть виїжджала на виклики, охороняли адмінбудівлі.
Максим каже, 25 лютого Гостомель уже був окупований, тому повернутися додому він не міг. Жив у райвідділку, під Бучею вже точилися бойові дії.
На щастя, я не намагався повернутися додому в цей час, людей тоді розстрілювали окупанти між Бучею та Гостомелем.
Під час окупації ворогом міста поліції доводилось перевдягатися у цивільне, ховати зброю та все, що могло б їх видати. Бучанські поліціянти жили в лікарні та передавали інформацію українським військовим.
Окупація прийшла неочікувано, росіяни зняли прапор України, свій не вивішували. Тоді стало зрозуміло, що ми в окупації вже, — каже поліціянт.
Так вдалося протриматися до 9 березня, у цей день росіяни прийшли шукати поліціянтів, однак довести нічого не змогли. Росіяни приїхали на танку до лікарні, там перебували і їхні поранені, яких рятували наші лікарі.
Тоді ми були в евакуаційному коридорі, бо розуміли, що нас рано чи пізно знайдуть.
Окупацію майор порівнює з операційним столом:
— Ти не знаєш, що з тобою буде, чи прокинешся після наркозу, чи ні. Так само в окупації. Твоє життя нічого не варте. У тебе немає прав, які можна захищати. Ти можеш бути вбитим у будь-який момент, закатованим. Ми все це бачили. Просто через те, що ти опинився не в тому місці та не в той час.
Максим Кожушко каже: спершу росіяни не розуміли, звідки українська сторона все знає, а потім виявили, що інформацію передають люди. Окупанти почали перевірки телефонів, за це людей убивали.
Поліціянт розповідає, тоді Бучу неможливо було впізнати — немає людей, розбиті будинки, вбиті та поранені всюди. Був хаос, трупи та людське горе.
Але Бучу вдалося досить швидко відбудувати, місто нині не впізнати. Це мотивує людей триматися.
— Така у мене, напевно, доля — тут працювати. Якщо я тут зміг пережити таке, то, певно, Бог веде мене такою дорогою, — каже Максим.
Раніше ми розповідали, як військовий пройшов 200 км пішки, щоб опинитися на волі.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!