Знайомся, це — Віталій Запека (позивний Спілберг) — український письменник, доброволець, боєць батальйону Полтава.
Під час свого перебування на фронті він написав книжку Полінка, яка призначалася його новонародженій онуці. А коли книжка потрапила до видавництва Vivat, відразу набула популярності серед українців.
Зараз Віталій і далі захищає Україну.
Що ж такого в цій книжці, чому вона так усім подобається?
Не тільки літературними стежками
До збройного конфлікту на Донбасі Віталій Запека був фотохудожником.
За версією сайту Fotografers, входив до сотні найкращих в Україні.
Писати чоловік почав ще у 2015 році, коли пішов добровольцем на війну. Починав з маленьких нарисів та оповідань.
Навіть здобув міжнародну літературну премію Воїн світла 2021 року за роман Герої, херої та не дуже. Крім того, він — лауреат премії імені Ірини Вільде 2021 за роман Цуцик.
Але Полінка — це особлива книжка. Вона написана для улюбленої онуки під звуки обстрілів, але лише з хорошими думками.
Це — книжка-уява та “спогад наперед” про те, що він (Віталій Запека — ред.) повернеться живим, а онука підросте.
А ще про те, як дідусь із онукою разом бешкетуватимуть, бавитимуться, гратимуть і вчитимуться.
І щоб жодної згадки про війну. Лише добре, веселе, сонячне.
Як з’явилася ідея
— Коли я перебував у зоні воєнних дій, дізнався від доньки, що стану дідом.
Буде онук, Богданчик. Написав для нього на радощах казку. Працював над нею кілька днів.
А коли дописав, то донька передзвонила і повідомила, що ще раз сходила на УЗД.
Буде онука — Полінка. Що ж, видалив ту казку. А для онуки написав нову, у перервах між ротаціями.
Віталій каже, що спочатку видавничих планів на книжку не було. Бо все, що писав, було для себе.
Про написання світлої книги на війні
Якось повернувся на війні, вибачте, з “жопи”. Так, досі не можу знайти пристойну заміну цьому воєнному терміну.
— “Вирватися з жопи” не заміниш на “повернувся з трохи (або навпаки) небезпечнішого місця”.
Тому сприймаю це, як цілком нормальний військовий термін.
Тож із “жопи” я цілий та неушкоджений опинився в “спокійній” другій лінії (хоча цілком розумів, що міг і не повернутися).
Там, у перервах між чергуваннями, на базі почав писати книгу.
Віталій каже: боявся, що мала онука не матиме жодних спогадів про свого дідуся.
Адже його донька лишилася без таких спогадів, бо матір Віталія рано пішла з життя.
— Мені не хотілося, щоб це торкнулося і Полінки.
Автор розповідає, що все частіше ночами писав під звуки вистрілів, адже вночі завжди канонада.
Але це зло лише спонукало писати максимально добрі, смішні, веселі тексти.
— Писав від імені онуки. Як вона всі ці мої пригоди, бешкетування бачить у своєму чотирирічному віці.
Віталій каже, що зануритися у світогляд малої дівчинки важко, але вийти з нього — навпаки.
Чоловік розповідає, що коли писав один з епізодів книги, перебував на позиції з напарником і на його обличчі відбивалася ціла гама фантазії.
— Коли я прописував кумедний момент, то навіть засміявся. А потім помічаю, що напарник сидить і дивиться не на позицію, а на мене.
Блідий і, здається, готовий навіть у мене поцілити з автомата, якщо я продовжу поводитися так, як я поводився на той момент. Потім напарник встав, пройшов повз.
А вже потім, коли я завершив писати, помітив, що мій напарник на “позиції смертників” вкрав з мого автомата рожок. Певно, я таки поводився занадто дивно.
Повернув лише після прочитання щойно написаного.
Пам’ятаю, як він читав: обличчя спочатку бліде та суворе, потім у кутиках губ вже теплиться посмішка.
Очі стають щілинками, з яких ллється тепло сміху. Почав реготати, витяг прихований рожок, повернув мені.
Книга відволікає від війни
Автор каже, що підсвідомо розумів: усі книжки, які він почав писати на війні, стали для нього можливістю вивільнити на папір усі думки, тривоги, переживання.
Тому він хотів писати те, що взагалі не стосується війни.
Пам’ятаю, як пропустив крізь себе книжку Цуцик. Мене фізично лихоманило після завершення цієї історії, так сильно я емоційно вклався в написання.
Чи знає онука про війну
Дідусь-письменник намагається не багато говорити про війну з малою онукою.
Намагаюся розповідати дуже мало, щоб дитина це сприймала без страху.
— Полінка знає, що Росія — це ворог. Що її Батьківщина — це Україна. Коли вона була в Єгипті та почула, що там багато російської мови, відмовилася спілкуватися мовою агресора.
Майбутнє Полінки
Автор каже, що писав книжку для онуки, коли їй було чотири. Після видання вона виросла на рік і засмутилася, що дідусь писав про неї чотирирічну, а їй вже виповнилося п’ять.
Утім, Віталій Запека вже має продовження для Полінки шестирічної.
На війні дійсно багато жаху, від якого хочеться втекти. Але Юлія не тікала, вона — допомагала.
Раніше ми розповідали про історію Юлії Кримцевої, яка рятує життя в бою.