— Мене вразили не олівці, і навіть не кольори, а запах олівців. Цей запах я пам’ятаю досі. І тому я почав малювати, — говорить про перше захоплення малюванням і навчання Віталій Гайдар.
Чоловік пригадує, коли йому було чотири роки, Миколай приніс йому кольорові олівці. З того часу він почав малювати все і скрізь: дерева, сонце, квіти, небо. Малював під улюблену музику на пластинках, які купували йому батьки. Згодом вступив до Тернопільського вишу на відділення художнього оформлення.
Його маленька, але затишна майстерня, де він проводить більшу частину часу, для нього місце сили й можливість побути наодинці з самим собою. Каже, сьогодні він абсолютно щаслива людина.
Художник, він не заможній, але щасливий.
— От я всім нині кажу, хто хоче стати художником — заможнім не будеш, але щасливим так. Я щасливий, оскільки я маю місце, де мені не потрібно нікого і нічого. Художники — самодостатні люди.
З початком повномасштабного вторгнення Віталій пішов воювати. Як опинився там, і сам не знає, бо військовим себе не вважає, але не піти, каже, не міг. Служив у складі 71-ї окремої єгерської бригади десантно-штурмових військ.
Я не знаю, як я там опинився, але знаю, що не опинившись там, я не зміг би функціонувати. Не пішовши у військо, це мене би дуже боліло, я б страждав від того і мучився.
До того як Віталій опинився на фронті, він жодного разу не малював свої картини пастеллю, олівцями чи гелевою ручкою — лише фарбами. В окопах під постійними обстрілами часу і можливості малювати фарбами не було. Тому освоїв нові техніки.
Перші олівці мені надіслали волонтери в цих коробочках з їжею, медикаментами. Я їх взяв і малював. Потім мені прислали пастель, а потім папір, а потім знову олівців. Це не була проблема замовити. Паперу в армії достатньо, особливо, коли маєш знайомих в стройовій частині, чи десь в бухгалтерії.
Віталій каже, знайти час і можливість усамітнитись там, де це зробити надскладно, було для нього чимось неймовірним. В моменти, коли залишався сам на сам із фарбами, наче потрапляв в інший світ, де нема війни, кровопролиття і де панує спокій. Тому на його картинах, немає ані натяку на негатив.
— Мені не подобається війна, мені не подобається насилля, страждання, муки, мені не подобаються вибиті зуби на картинах, мені не подобається кров. Тому я того не малюю. Мені подобаються квіти, небо вечірнє і ранішнє. Взагалі малюю щось про життя. Я дуже мирна людина. Я, напевно, найгірший у світі військовий (сміється, — Ред.)
Нині його картини можна побачити у домі Франка. Кожна зі своєю історією. Наприклад, триногий стілець нагадує Віталію дім, де провів дитинство. Надвечірок — місце, де було безпечно дзвонити рідним на війну. Чорний кіт — був поруч з Віталієм на фронті, а ще багато-багато квітів.
— Нормальна доросла людина, можна піти покурити, випити пива, чимось займатися нормальним, а він бере планшетку, кудись там ховається і починає малювати. А потім коли ви йому то приносите, показуєте, вони цікавляться. Загалом позитивно.
Віталій жартома розповідає про те, як його сприймали побратими, коли той йшов малювати. Каже, у декого навіть змінив мислення і ставлення до живопису, чим не може не тішитись. Деякі зі своїх картин чоловік залишив хлопцям.
Нині Віталій у відпустці. Допомагає побратимам і загалом війську тим, що візуалізує шеврони, нагороди та відзнаки. На питання, чи повернеться знову на фронт, відповідає:
Не знаю. Я оптиміст, сподіваюся, що найближчим часом оце все закінчиться і не я, а побратими приїдуть до мене в гості. Я обіцяв, їм, що середина-кінець літа ми зустрічаємось вже в абсолютно вільній Україні, без ворога.
А ось у бійця на псевдо Єнот була менш творча професія до повномасштабної війни. Він був вчителем фізкультури. Однак чоловік так само без зайвих сумнівів наважився стати на захист своєї Батьківщини. Читай історію бійця на псевдо Єнот про яскраві моменти війни та плани.
А ще у Вікон є свій Telegram та Instagram. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!