Напевно, всі українці вранці 24 лютого 2022 року у паніці переглядали новини. Так почалася повномасштабна війна і для Владислава. Він був командиром взводу однієї з окремих гірсько-штурмових бригад. Відразу почав будити хлопців.
Не всі повірили у новину, казали, що це фейк. Але на шикуванні побачили над головами перші ракети. Тоді всі зрозуміли, що справді почалося повномасштабне вторгнення Росії. Владислав з підлеглими тоді були на навчання на полігоні у Дніпропетровській області. Свою історію він розповів для Армія.Inform.
Владислав завжди хотів бути військовим, адже чотири покоління чоловіків у його родині присвятили себе військовій службі. Чоловік зізнається: інколи замислювався над тим, щоб стати далекобійником чи таксистом. Проте ці роздуми завжди тривали не більше, ніж кілька днів. Він називає себе львівським батяром та розповідає, як вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
Дідусь і тато були замполітами, а я обрав кардинально інший фах — бойове застосування піхоти, — розповідає Владислав.
Службу проходив в одній з гірсько-штурмових бригад. Курсантом хлопець вивчав бойовий шлях різних підрозділів. Своїм прикладом для наслідування називає героя України Сергія Собка. Після випуску з академії у 2021 році вирушив у район проведення ООС на Маріупольський напрямок.
Каже, що не варто порівнювати війну тих років з сучасною. Утім, тоді теж були складні моменти. Але наші військові завжди давали гідну відсіч ворогу. Він згадує, як під час одного з завдань поранило його друга, але пощастило — зачепило лише м’які тканини.
5 березня взвод Владислава вже прийняв перший бій на Запоріжжі. Військові готувалися до кругової оборони та мали відсікати колони противника. Львів’янин наголошує, що ворог переважав як технікою, так і особовим складом, надійшла інформація, що їх беруть в оточення.
— Мій командир роти вирішив вивести людей. Почали згортатись, зробили відкат. Тоді до нас на позицію заскочили хлопці з іншої роти, які щойно вийшли з оточення. Щойно після бою не до кінця розуміли, що відбувається, — згадує Владислав.
Товариші, що повернулися, залишалися на позиціях, попри команду відходити. Влад побіг їх забирати, а по них почав стріляти російський танк. На щастя, всі лишилися живі.
— Відразу було страшно, але потім з’являється азарт до своєї роботи та бажання виконати завдання якнайкраще. А для цього потрібно постійно тренуватись, що ми і робимо, коли маємо змогу, — розповідає командир роти.
Під Гуляйполем підрозділ львів’янина тримав центральну дорогу, контролюючи в’їзд в місто з населеного пункту Дорожнянка. Там стався перший контактний бій. До військових приїхало підкріплення, почали налагоджувати взаємодію, але почався обстріл позицій та околиць міста.
— Окупанти рухалися через поля колонами в населений пункт. Попереду ворожої піхоти — два танки та дві БМП, одну з яких знищили. Танки таки зайшли в місто. Ми вступили в бій, відпрацювали з РПГ і змусили їх відкотитись. Місто ми втримали, — наголошує чоловік.
Потім військові опинилися на Донеччині, де зазнали сильних втрат. Владислав, як справжній командир, хвилюється за кожного підлеглого, із сумом та болем розповідає про загиблих товаришів.
Пізніше Владислав потрапив на Херсонщину. Там, на Херсонщині, 1 жовтня йому вдалося відсвяткувати найкращий день народження, бо українці почали контрнаступ.
Гарний був день народження, із вогником.
— Ми просувались в другому ешелоні, після цього отримали завдання блокувати село Українка до підходу основних сил на проведення зачистки, — згадує він.
Але не дочекавшись підмоги, військові потрапили під обстріл Ураганів. Під час розповіді про кожен бій чоловік згадує і про втрати. Видно, що він дійсно хвилюється.
— Моя основна мета — виконати поставлене завдання та зберегти здоров’я й життя моїх людей.
Я відповідаю за кожного свого підлеглого, за їхню бойову готовність та навченість, — каже він і додає, що при нагоді завжди проводить тренування.
Військовий виділяє дві категорії окупантів:
— Але незалежно від того, до якої з цих категорій належить окупант, його треба знищувати. І ми це робимо і будемо робити, — наголошує він.
Владислав каже, що його обов’язок — захистити рідних. А гордість за предків та любов до Батьківщини надають сил.
Медики на фронті рятують життя наших військових та допомагають їм усіма силами. Раніше ми розповідали історію парамедика-стоматолога Олександра Александровського про створення пересувної стоматології.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!