Коли все довкола руйнується, перші секунди мовчання поруч можуть бути ціннішими за будь-які слова. Саме тоді з’являється вона — психологиня ДСНС Олена Вакульчук.
Уже понад двадцять років її робота — залишатися поруч із людьми у найважчі хвилини, коли втрачено дім, близьких чи відчуття безпеки.
— Я завжди любила працювати з людьми. Колись була шкільним психологом, а з 2004 року — у службі порятунку ДСНС. Це зовсім інший рівень відповідальності, адже ти стаєш першою опорою для людини у хвилини, коли здається, що світ обвалився, — розповідає вона.
На руках — подушка чи каструля
Перші тижні повномасштабної війни показали, що головне для психолога — не чекати у кабінеті, а бути там, де найбільше потрібно.
— Люди виходили розгублені, часто з тим, що першими встигли схопити з-під завалів розбитих будинків. У когось це була подушка чи каструля, у когось — старенька чашка або ковдра, — каже фахівчиня.
Фото: прес-служба ДСНС
Тоді їй здавалося дивним, чому люди рятують саме подушки, чашки чи ковдри. Лише згодом прийшло розуміння, що у стані шоку людина бере не просто предмет — вона намагається вхопитися за шматочок свого минулого життя.
Переселенці питали, чи не змушують їх говорити рідною мовою
Особливими були зустрічі з людьми, які приїжджали евакуаційними потягами. Багато хто дивувався, що їх тут чекали й приймали з теплом.
Чимало сімей везли з собою тварин — у переносках сиділи собаки й коти, які мовчки долали сотні кілометрів разом із господарями.
Олена каже, що їй особливо запам’яталася родина, яка запитала, чи не змушують їх тут говорити українською мовою.
Фото: прес-служба ДСНС
Інша жінка похилого віку приїхала разом з онуками — для неї важливо було просто дістатися безпечного місця.
— Хтось довіряв нам одразу, а хтось — з осторогою. Були й такі, хто не мав нічого: їхній будинок згорів чи був зруйнований, і вони сідали у потяг фактично з порожніми руками,— згадує фахівчиня.
У цих людей був погляд, у якому одночасно читалися шок і страх.
Найважчі зустрічі — там, де діти
Найбільше випробувань для психолога — це зустрічі з батьками, які втратили дітей. У липні цього року в селі Березина на Житомирщині загинув 17-річний хлопець.
Він був ровесником мого сина. Я провела ніч поруч із його мамою. Вона вже колись втратила чоловіка, а тепер — і дитину. Вона до останнього думала, що він живий, — згадує психологиня.
У такі хвилини не існує правильних слів. Обіцяти неможливе — неправильно, і психолог це добре знає.
Фото: прес-служба ДСНС
Обіцяти неможливе — неправильно, і психолог знає це краще за інших. Єдине, що залишається, — бути поруч і говорити правду, навіть якщо вона болюча. У цьому й полягає справжня підтримка.
Та є й моменти, які дають сили триматися далі. В одному з сіл Бердичівського району загубилася трирічна дівчинка. Її шукали понад сотня людей.
— Знайшли через дві години. Вона розповіла, що злякалася, потім заснула, а прокинувшись, пішла далі. Дитина була жива, неушкоджена й навіть спокійна. Коли все закінчується так — це окрилює, — згадує психологиня.
У Херсоні зовсім інше життя
Олена працювала і в Херсоні. Перші дні там, згадує вона, були схожі на чорно-біле кіно: постійні вибухи, руїни довкола, а люди після кожного “прильоту” брали віники й підмітали подвір’я, ніби нічого не сталося.
Це було їхнім способом триматися й не дати хаосу перемогти.
— Я тоді зрозуміла, що у кожного є свій спосіб вижити. Для когось — це робота руками, для когось — мовчання. Моє завдання було просто бути поруч, — каже вона.
У місті залишалося дуже мало людей.
Основна робота Олени тоді полягала у підтримці жінок, які втратили своїх чоловіків.
— Коли стикаєшся з горем вдови, ти не можеш дати їй готового рецепту. Але можеш дати відчуття, що вона не сама, — додає психологиня.
Олена каже, що в її роботі немає місця для втоми
Її робота вимагає терпіння й максимальної делікатності.
— Я завжди підходжу обережно до постраждалих, питаю, чи можна поговорити. Пропоную воду або цукерку. Якщо людина погоджується — значить, готова відкритися. Іноді навіть ця дрібниця стає першим кроком до довіри, — пояснює фахівчиня.
Вона визнає, що втомлюватися просто ніколи. Але саме людська вдячність і довіра дають сили працювати далі.
Фото: прес-служба ДСНС
Попри професійні випробування, Олена насамперед — дружина і мама двох дітей. І найбільше мріє про прості речі:
— Я хочу, щоб мої діти не наражали себе на небезпеку, виходячи з дому. Це моє найбільше материнське бажання.
Сьогодні у ДСНС працює дедалі більше жінок. Якщо раніше їхня присутність у цій сфері могла дивувати, то тепер — це норма.
І не лише у психологічній службі. Нове покоління українських рятувальниць бере на себе найскладніші завдання, які ще донедавна вважалися чоловічими.
Софії Савчук — лише 21 рік. Вона стала першою в Україні жінкою, яка керує рятувальними операціями.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!