Щоб “повернутися з війни”, знадобилися два роки: історія ветерана, що втратив ногу, але зумів знову відчути смак життя

В Україні війна почалася ще у 2014 році. До 2022 року у нашій країні було близько 500 тис. ветеранів. Після повномасштабної війни їхня кількість може зрости до 5 млн. 

Деякі військові вже зараз повертаються з фронту, вони отримують поранення, проходять реабілітацію. Оточенню важливо підтримувати їх, особливо родинам.

Ветеран Ігор Безкаравайний підірвався на міні на Донеччині у 2015 році. Як ветеран, він пройшов тривалий шлях повернення з війни. Чоловік працював у Міністерстві молоді та спорту, у Міністерстві в справах ветеранів, брав участь в Іграх нескорених. Зараз він працює в організації IREX, яка є партнером Мінветеранів на міжнародній арені. 

Ігор та його партнерка Олена розповіли для Суспільного, як змінюються ролі та обовʼязки в родині після поранення партнера на фронті. 

2014 рік: як все починалося

Пара родом з Донецька. Вони розповідають: коли у місті проходили українські мітинги, Ігор та Олена ходили на них. Вони хотіли хоч якось вплинути на ситуацію. Коли зрозуміли, що нічого не вийде, вирішили виїжджати з Донецька.

У серпні Ігор виїхав з непідконтрольної Україні частини Донецької області. Певний період ходив по добробатах, але зрозумів, що треба йти в офіційний батальйон.

У жовтні 2014 року я підписав контракт з 93 бригадою, яка зараз називається Холодний Яр. А тоді в неї була ще довга і “совкова” назва, — згадує Ігор.

Хоча чоловік пішов на службу за своїм бажанням, він не любить слово “доброволець”.

— Люди з мого оточення не сильно мене підтримували. Не можу сказати, що засуджували, але й раді не були, — каже ветеран.

Олена ж розповідає, що достеменно не пам’ятає своєї реакції. За її словами, у той період вони мали дивні стосунки. Були знайомі давно та мали довгу історію. 

Це був складний життєвий етап, тому що треба було виїжджати з Донецька, я втратила дім, усе, — коментує жінка. 

Про поранення та ампутацію

Ігор був водієм-механіком. У вересні 2015 року підірвався на міні.

— Вибух відбувся в районі моєї лівої ноги. Але він був такої сили, що незрозуміло, чому мене не пошматувало повністю, — ділиться ветеран.

Чоловік зрозумів, що в нього немає ноги, ще в момент евакуації. Медпідрозділ був далеко, але поруч проїжджала інша машина підрозділу. Чоловіку наклали джгути та повезли в медпункт. 

Там був черговий, який намагався пояснити евакуаційній бригаді щось по рації, а потім чітко сказав: “Травматична ампутація ноги”. 

Потім мене перевезли в Покровськ, там я був весь забинтований, нога перевʼязана в кількох місцях, скрізь були уламки, — згадує Ігор.

Звідти він зателефонував Олені та почав жартувати, що пошкодив розмір ноги. Про травму не зміг сказати.

Жінка каже, що вони з Ігорем почали частіше спілкуватися, майже щодня. Коли одного дня їм не вдалося поговорити, Олена не звернула на це увагу.

— Наступного дня я збираюся на роботу, і дзвонить телефон. Номер незнайомий — Ігор телефонував з чужого. Я памʼятаю, як зняла слухавку, почула його голос, видихнула, що з ним усе добре, але помітила, що говорить він невпевнено, — розповідає партнерка Ігоря.

Ветеран розповів, що підірвався на міні, але не сказав про масштаби травми. Тоді Олені подзвонила Наталія і розповіла про все.

— Наталя важлива людина в нашому житті, яка має певний стосунок до медичної галузі. Я зателефонував їй після того, як поговорив з Оленою. Сказав, що підірвався, що мене евакуюють з Покровська до Дніпра. На мені тоді ще були якісь трубки, наліпки, бинти, але саме в Дніпрі, уже під час перевʼязки, я побачив, що коліно на місці, що ногу згинають, — згадує Ігор.

Наталія змогла швидко доїхати з Харкова до Дніпра. Також приїхали побратими Ігоря й показали фото того, що лишилося на місці вибуху.

— На місці, де був я — нічого, просто земля. А насправді під мною було ще 14 міліметрів броні, просто вона кудись поділася.

Побратими приїхали і показали фотографії пані Наталі. Ми раділи, що я взагалі живий лишився, — наголошує ветеран.

Олена злилася, адже Наталія намагалася розповісти про травму жартами. Жінка вважає, що у такій ситуації треба краще добирати слова. Проте згодом Наталія все чітко пояснила Олені: де закінчується нога, що з іншими частинами тіла і чи на місці репродуктивні органи.

— Секс, інтимність та близькість — дуже важлива, але табуйована у ветеранській спільноті тема, — розповідає Ігор. Він додає, що в його оточенні всі, хто мав ампутацію, перевіряли, чи не пошкоджені репродуктивні органи.

— Це нормальна природна реакція. Після 12 годин без свідомості, ти маєш знати, що з тобою і не стидатися про це говорити, — наголошує ветеран.

У Дніпрі з Ігорем була Наталія, а з Оленою вони домовилися зустрітися, коли його стабілізують та перевезуть в Київ.

Читати на тему

Втратив ногу і переймався, що його покине дружина: історія мужнього українського воїна

Чоловік просив побратимів покинути його, але вони витягли пораненого і врятували йому життя.

Зустріч у Києві

Олена приїхала до Ігоря в госпіталь і Києві. Зараз у пари є донька Емілія, у неї навіть іграшки є у формі крісла колісного. Але тоді, у 2015 році, в Олени було інше ставлення до інвалідності.

Коли вона побачила у коридорах госпіталю крісла, каталки, милиці, ледь не розгубилася.

— Я стояла сама в госпіталі й говорила собі: “Так, зберися, у тебе все вийде”, — і зайшла в палату. Мені знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, де саме лежав Ігор, — згадує жінка.

Натомість Ігор каже, що атмосфера в травматології нагадувала дитячий табір: стіни заліплені малюнками, солодощі на тумбочках. Тоді він думав, що така атмосфера, напевно, сприяє швидкому одужанню.

Олена була дуже рада бачити Ігоря, вони обіймалися кілька хвилин, і тоді він показав свою травму.

Так, було страшно дивитися, але коли ти це бачиш, а не дофантазовуєш, як воно виглядає, то психологічно легше прийняти. Наступні рази вже не було так важко дивитися, — згадує Олена.

Ігор каже, що у травматології госпіталю постійно були волонтери, які підтримували поранених та їх сім’ї. Звісно, були люди у тяжкому стані, але не було такого, щоб усі постійно плакали та страждали.

За словами Ігоря, волонтери роблять колосальну роботу. Вчать рідних та оточення, що і як треба робити. Олена щовечора намагалася приходити до Ігоря, приносила різні солодощі. Вони вечеряли й просто проводили разом час.

— Насправді немає нічого такого особливого, що має робити або знати близька людина після поранення. Це проста адекватність і підтримка, — наголошує Ігор.

Проте не варто перетворювати підтримку на “носіння на руках”. 

Через три місяці Ігор став на протез, рідні вже не мали необхідності бути постійно з ним. Але поки людина не зможе самостійно про себе подбати, треба бути поруч. Адже елементарно треба допомога, щоб дійти до туалету чи сходити в душ.

— Моя мама приїхала в госпіталь пізніше, бо не могла швидко виїхати з непідконтрольної території. Вона доглядала мене, поки я не почав вставати з ліжка. А далі мама сказала: “Ти тепер можеш сам себе обслуговувати, а я поїхала додому”. Це було важливо, оскільки вона змогла знайти правильний момент, — ділиться чоловік.

Перед випискою з госпіталю особливих настанов від лікарів не було. З Ігорем поговорив психолог. Знайомі порадили зробити протез на Державному протезному заводі. Там чоловікові пояснили, як на ньому ходити. Він став на нього, пройшов кілька десятків метрів, зрозумів, і на цьому все.

Про повернення з війни

Олена розповідає, що їхні стосунки з Ігорем були у підвішеному стані, до неї навіть залицялися інші хлопці. Проте коли Ігор отримав поранення, вона зрозуміла, як сильно його кохає, адже усвідомила, що могла втратити.

— Памʼятаю, що був колега, який сказав мені: “Ти ж розумієш, у нього інвалідність на все життя?” То й що? Що мені з цим зробити, якщо я його кохаю?

Якщо інвалідність стає для людей приводом закінчити стосунки, це не стосунки були, а щось інше, — наголошує вона.

Жінка розуміла, що будуть складнощі. Але вона ніколи не відчувала жалю до Ігоря, якщо він просить допомоги — допомагає.

Ігор зазначає, що це двосторонній рух і не варто використовувати партнера(-ку) як няньку. 

— Треба багато працювати, щоб відновитися і знову відшукати себе в житті. Треба займатися спортом, бо відсутність кінцівки впливає на ходіння і можуть початися проблеми зі спиною, — розповідає ветеран.

До протеза теж треба звикнути, адже можуть бути різні проблеми. Наприклад, нога набрякає і протез вже не налазить. Або виходиш з машини і можеш впасти. Чи в супермаркеті порветься пакет, все випадає і ти нічого не можеш вдіяти.

Такі речі треба прожити, дати час нозі стабілізуватися, і далі почнеться життя.

Ці зусилля потрібні як від людини, яка отримала поранення, так і від її рідних, — підкреслює Ігор.

Він зізнається, хоча його виписали з госпіталю у 2015 році, “повернутися з війни” він зміг лише у 2017 році. Тоді він пішов на держслужбу у Міністерство молоді та спорту.

Його оточення теж змінилося після служби. Побратими нормально ставляться до ампутації. Подруги Олени також, навіть ставляться з повагою до поранення. Особливо, коли дізналися, що Ігор займається спортом та їздить на змагання.

Кохання може подолати усі негаразди. Раніше ми розповідали історію військового Сергія Костіченка, який вчиться жити наново за підтримки дружини.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне