Треба стиснути зуби й рухатись далі — як військовий втратив зір, але не жагу до життя

Сьогодні, 5 травня, відзначається Міжнародний день боротьби за права осіб з інвалідністю. Ці люди щодня показують, що життя після поранення існує.

Це своїм прикладом довів черкасець Євген Дорошко. Чоловік працював за кордоном охоронцем.

Та коли почалась повномасштабна війна, повернувся в Україну і вже на другий день був у лавах тероборони. У Попасній дістав тяжке поранення — втратив зір. Але не зневірився і не здався.

Натомість вступив до ВНЗ, зайнявся професійним спортом і опанував нову спеціальність, щоб допомагати таким, як сам. Читай історію про сильного духом українця.

Жага до життя українського військового

У свої 44 роки Євген — студент-першокурсник Черкаського університету. Навчається за спеціалізацією Ортопедагогіка та професійно займається силовими вправами.

У мене є ціль, і я до неї йду. Мета — закінчити навчальний заклад і хоча б кандидатом у майстри спорту стати за цей період, за чотири роки, — каже чоловік.

Заняття Євгена проходить під пильним контролем тренера. Той запевняє, що наполегливість його підопічного невдовзі матиме результат.

— Обрання цього виду спорту досить правильне, тому що для загального відновлення організму якраз чудово використати елементи гирьового спорту. Наступного року, якщо нічого не завадить, будемо його демонструвати на змаганнях, — каже заслужений майстер спорту України Юрій Петренко.

До повномасштабного вторгнення Євген працював спочатку в спецпідрозділі поліції, потім — охоронцем і консультантом з безпеки за кордоном. Та на другий день великої війни став до лав тероборони.

Під час боїв за Попасну 25 квітня чоловіку в голову потрапив уламок снаряда.

Самої Попасної як такої вже не було, на околицях бої велись. З неба летить метал, тонни металу летять постійно, і це не припиняється.

Я зрозумів, що з зором щось не так, хоч побратими й надали первинну допомогу, обв’язали, щоб кров зупинити, — згадує Євген.

Читати на тему

Щоб “повернутися з війни”, знадобилися два роки: історія ветерана, що втратив ногу, але зумів знову відчути смак життя

Ветеран розповів, чому важлива правильна підтримка рідних та оточення.

Після поранення він майже втратив зір. Але не здався. Пройшов реабілітацію і паралельно опанував професію масажиста. Хоче допомагати відновлюватись таким же пораненим бійцям, як сам.

— З війною у багатьох хлопців будуть проблеми, бо поранення осколкові здебільшого. З цими людьми потрібно працювати. Нам, цим людям, жаль не потрібний. Потрібна своєчасна допомога, — вважає Євген.

Чоловіка в усьому підтримує його дружина Людмила. Разом подружжя вже 22 роки. Жінка сама волонтерить у гуманітарному центрі, допомагає вимушеним переселенцям. 

Саме там її й застала звістка про поранення Євгена. Людмила одразу поїхала до нього у шпиталь. Каже, найскладнішими були перші тижні, але разом вони здолали всі негаразди.

Ситуація була критична, його оперували, були хвилювання, але ми все це пережили. У госпіталях ми бачили молодих хлопців ще в гіршому стані, ніж Женя.

Тому він сказав: “Мені треба стиснути зуби й рухатись далі”. Я пообіцяла, що в цьому йому допоможу. Моя маленька допомога, а він просто великий молодець, — ділиться жінка.

Своїм прикладом подружжя Дорошків доводить, що життя після поранення триває. Головне — не втрачати віри, сили духу й допомагати один одному. У цьому і є сила українців.

Кожна історія військового про поранення та реабілітацію унікальна, але водночас має дещо спільне з іншими — незламність українського духу.

Читай, як 19-річний захисник втратив ногу на Донеччині, але продовжив боротись за життя.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!