Ризикувати своєю безпекою, але врятувати пораненого! Історія військової медикині, яка служить на фронті

Руслана — бойова медикиня на фронті з позивним Чешир (скорочено від чеширського кота). Жінка несе службу вже п’ятий рік, ще з дитинства мріяла стати військовою.

До початку повномасштабного вторгнення Руслана була інструкторкою з тактичної медицини. Після початку повномасштабної війни жінка рятує своїх побратимів на полі бою. Вона вже навіть має досвід, коли поранених була більшою за 30 осіб. Тоді Руслана перестала їх рахувати, а просто виконувала свої обов’язки.

Початок повномасштабної війни

Дідусь Руслани був медиком під час Другої світової війни, тож дівчина з дитинства мала мрію слідувати прикладу дідуся й стати військовою. Жінка навіть планувала вступити до академії прикордонної служби, але не вдалось.

У 2017 році вона пішла до військкомату, проте каже, що жінок брали на дві посади: зв’язківці та кухарі. Тож жінка вивчилася на зв’язківця. Згодом пройшла курси медичної допомоги та стала інструктором. 

Перші три роки служби Руслана вдосконалювала знання, вчила інших бійців, але гостро відчувала нестачу практики. Тож наступні роки служби вона провела на лінії фронту разом з піхотою. А під час повномасштабного вторгнення жінка була на Донбасі.

— До Нового року все було більш-менш спокійно, а від 16 лютого почали накривати вогнем. То був День єдності, який ми разом з місцевими у Щасті святкували під звуки обстрілів, — починає розповідь Руслана.

Медикиня розповідає, що 24 лютого — це був єдиний день, коли їй було насправді страшно.

Я не знаю, скільки всього вони випустили в нашу сторону, але кілька годин вони просто нас крили, крили, крили. Не можна було голову підняти, — згадує жінка.

— У нас був хлопчина, який попав під обстріл і бачив, як його побратими почали просто падати на землю і не вставати. Його дуже сильно “переклинило”. Його привезли до мене, я намагалась з ним говорити: чи немає поранень, що сталося, але він на мене ніяк не реагував.

У нього в руках був автомат. Він був розібраний. А військовий все повторював, що автомат у нього зламаний, бо він його зламав, і не може воювати. Руки скувало спазмом, розігнути пальці було неможливо, — пригадує  Руслана.

Читати на тему

Три ротації на сході, але такого пекла не бачила! Історія військового медика на позивний Ляля

Жінка була медиком на Сході, а 18 лютого сама пішла до ЗСУ. Відчувала, що наступ Росії от-от почнеться.

Заїхали на позиції до ворога

Руслана працювала медиком підрозділу, але через те, що не вистачало людей, почала евакуювати поранених. Одного разу навіть заїхала на позиції до ворога.

— Я не сиділа на місці, а заїжджала на передові позиції та вивозила хлопців до госпіталю. Спочатку мене не хотіли пускати, казали: “Ти ж дівчинка, не дай Боже щось станеться, як ми будемо з цим розбиратися?”. Потім, коли побачили, як я працюю з пораненими, навіть під обстрілами й зовсім без страху — змінили своє рішення, — розповідає медикиня.

Руслана поділилася, що за кілька місяців вивезла понад дві сотні жінок і чоловіків з різними пораненнями. За цей час вона бачила різні жахіття, після ких не могла спати.

Щоб допомогти сусідньому батальйону, яким зазнав значні втрати, Руслана з побратимами заїхали до ворога.

— Через те, що сили противника переважали, хлопцям довелось трохи відійти. А ми не знали про це і заїхали на передову, в лігво до ворога. Дивимось — нікого немає. Миттєво дуже близько відкрили вогонь. Тоді-но ми й зрозуміли, що заїхали не туди.

Екіпаж — це не окремо водій і медик. Він має бути як єдине ціле та ідеально розуміти один одного. Тільки я про щось подумаю, а водій уже це зробить.

Тож з машини водій вижав 200 км на годину, і ми дивом цілі, хоча й перелякані, повернулись на позиції до своїх, — розповідає дівчина.

Треба приборкувати свої емоції

На полі бою можна побачити різні жахи, проте треба контролювати свої емоції, щоб вправно робити свою роботу й рятувати життя. 

— Скажу чесно: приборкати себе не просто. На початку повномасштабного вторгнення загинуло чотири моїх побратими (двоє хлопців та двоє дівчат), у геть різних місцях, але в один день.

Як тільки мені сказали, що вони не вижили, я почала плакати. Кілька годин плакала. Але проплакатися повністю, щоб розслабитися, не вийде. Часом хочеться кричати, але ти не можеш цього тут зробити. Тобі треба зібратися і готуватися до наступного виїзду, до постійного круговороту поранених, — поділилась Руслана. 

Під час однієї з евакуацій Руслані довелось вивозити колегу — бойового медика. Він отримав поранення хребта і таза. Медик перебував у броньованій машині, коли розпочався артилерійський обстріл. Осколок прилетів йому в спину. Потім чоловік зрозумів, що не може рухати ногами. Проте Руслана розповідає, що навіть у такій ситуації її побратим не втрачав позитиву.

— Ліг на бік, “Якщо почну відключатися – так хоч язик не западе”. А те, що в нього ззаду в спині дірка — не зважав.

Лежить ставить собі питання: “Невже це все?” Потім різко збадьорився й каже: “Ні, я не збираюся вмирати”, — переповідає медикиня.

Медична евакуація з Ямполя

Це чергова важка медична евакуація, розповідає Руслана. У той день жінка пересіла до іншого водія і поїхала не зі своїм екіпажем. Не взяла з собою навіть шолом, надягла тільки броню й медичний рюкзак.

— Коли ми приїхали в те село, там було багато поранених — повна броньована машина, і поранених продовжували везти. Ми від’їхали до лісу, я відсортувала їх і дивом завантажила п’ять поранених до машини, а сама лишилась допомагати далі. За інструкцією, я мала б поїхати з ними. Можливо, це була моя помилка, але вона коштувала двох врятованих життів, — каже Руслана.

В одного пораненого були перебиті обидві ноги, рука і вхідний отвір в районі попереку. Через травму кожен вдих та видих супроводжував хрип. Жінка надала йому допомогу та наказала іншому пораненому слідкувати за ним: якщо не дихає, то відразу кликати Руслану.

Іншим пораненим займалися побратими жінки. Вона розповіла їм, що робити. Потім поранені хлопці поїхали з іншим медиком. Коли Руслана запитувала, чи вижили вони. Їй відповіли: “Так, один заговорив, а другий закурив”.

Іноді здається, що ти приймаєш неправильні рішення для себе та для своєї безпеки, але коли ти бачиш пораненого — не можеш діяти інакше.

— Коли хлопці бачать те, на що ти йдеш заради них — вони закриють своєю спиною і зроблять все, щоб зберегти твоє життя. Тож кожен має робити те, що він вміє і знає. І хто, як не ми? — запитує медикиня.

Нині медики стали янголами-охоронцями для наших військових. Вони як ті пташки “літають” від одного пораненого до іншого й рятують життя. Раніше ми розповідали історію військової парамедикині Ластівки, яка знаходиться на передовій.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!