Взяла на пологи прах чоловіка: історія волонтерки Ірини, маму й коханого якої вбили росіяни

Життя Ірини Шматко та її чотирьох дітей назавжди змінила війна. На жаль, під час повномасштабного вторгнення чоловік Ірини Олександр загинув на полі бою, захищаючи Україну від російських окупантів. Втрата чоловіка і батька стала важким випробуванням для родини. Однак Ірина та її діти не залишилися самотніми у своїй біді.

Благодійний фонд Діти Героїв надає родині Шматко важливу підтримку, допомагаючи їм пережити ці складні часи. Фонд забезпечує фінансову допомогу, психологічну підтримку та допомагає у розв’язанні побутових проблем, щоб родина могла відчути турботу та опору в цей важкий період.

Ірина, дружина загиблого Героя, розповідає історію своєї сім’ї.

Кохання на тлі війни

Історія нашої сім’ї почалася ще у 2014 році, коли я допомагала українським військовим, що на передовій. Саме в Полтаві, у навчальному центрі полку АЗОВ, я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Олександром. 

Я завжди згадую ці часи з теплом у серці. Олександр часто називав мене своїм янголом-охоронцем. Наш зв’язок зміцнів, коли він запропонував мені зустрічатися. Невдовзі Олександра відправили в невеличке містечко біля Бердянська, а я, попри застереження матері, поїхала до нього. Мене не лякав страх, адже на той час я вже кілька разів бувала на нулі й бачила жахи війни на власні очі.

Як би це дивно не звучало, але наше кохання розквітло на фоні бойових дій. Після нетривалого часу ми зрозуміли, що повинні бути разом завжди.

Невдовзі у нас народився первісток, і це було найбільше щастя для нашої молодої сім’ї, попри те, що війна оточувала нас з усіх сторін.

Коли відбувалися бої за Широкине, в яких брав участь Олександр, я дізналася, що вагітна. Мої емоції були дуже змішані. Радість від новини про майбутню дитину змішувалася з тривогою за життя чоловіка, який кілька днів не виходив на зв’язок. Я кожну хвилину оновлювала в інтернеті списки полеглих військових, переживаючи, що трапилося найгірше. Але, на щастя, тоді Олександр повернувся живим.

Повернення Олександра до цивільного життя

Коли контракт Олександра на військову службу закінчився, він повернувся з фронту та влаштувався на роботу у Полтаві. 

Працював малярем у меблевій фірмі, і наша родина почала жити звичайним мирним життям. У 2017 році в нас народилася друга дитина. Ми будували плани на майбутнє, насолоджувалися кожним днем, працювали, виховували дітей, відпочивали.

Життя вирувало, і здавалося, що все найгірше залишилося позаду. Але, на превеликий жаль, це тривало недовго — Росія розпочала повномасштабне вторгнення, і наш світ знову перевернувся.

Відбиток війни у житті Олександра

Олександр не міг залишитися осторонь. В перші дні війни він вирішив повернутися до лав Збройних сил, щоб захищати свою Батьківщину. Я, хоч і дуже переживала за чоловіка, але все-таки підтримала його рішення.

Олександр відважно боровся на передовій, а я взяла на себе роль не лише матері, але й тилової підтримки: займалася волонтерством, допомагала військовим та їхнім родинам. Наше життя знову було сповнене тривог і невизначеності, але ми трималися разом, підтримуючи одне одного.

І я, і Олександр часто бачили, як гинуть наші близькі, тож говорити про смерть для нас було звичним явищем. Можливо, зі сторони це звучить дивно, але ми обговорювали, як будуть відбуватися поховання того, хто помре першим. Це був наш спосіб впоратися з реальністю війни та підготуватися до найгіршого.

Я читала багато книг із психології, щоб розуміти, як справлятися зі стресом та керувати власними емоціями, а також, щоб допомогти Олександру вийти зі стану тривоги, яка з’являлася після штурмів, боїв, атак тощо.

Війна залишила свій відбиток на його психіці, і я стала не лише його дружиною, а й психологом, який допомагав йому повертатися до життя.

Після кожного важкого бою Олександр повертався додому виснажений і тривожний. Я використовувала всі знання, які здобула з книг та власного досвіду, щоб допомогти йому. Ми розмовляли годинами, я слухала його, підтримувала, намагалася зменшити його страхи та тривоги. Це були важкі, але дуже важливі моменти нашого спільного життя.

Читати на тему

Полишила гру в театрі та стала командиркою міномета. Історія Неллі на псевдо Monkey

Завжди легко сказати “все буде Україна”, щоправда, зробити це дуже важко.

Під час однієї з відпусток Сашко зміг повернутися на кілька днів додому. Мені було дуже боляче дивитися на нього. Я бачила лише його зовнішню оболонку.

Склалося враження, що мій чоловік просто вигорів зсередини. Він був спустошений: хотів лише їсти, пити і спати.

На жаль, його більше нічого не цікавило. Здавалося, що він був абсолютно відокремленим від свого звичного життя.

Я одразу зрозуміла, що потрібно діяти. На щастя, мені вдалося допомогти йому вийти з цього стану. Він за кілька місяців був вдома, звільнився від служби через те, що є батьком трьох неповнолітніх дітей. Через деякий час йому стало краще, він відновив власні сили, і я знову бачила в ньому того Сашка, з яким познайомилася і жила у подружжі.

Назвали доньку на честь мами

Але як тільки чоловік відчув, що йому краще, він одразу вирішив повернутися на війну. Я не могла йому заперечувати, хоча, звісно, дуже цього не хотіла, особливо тоді, коли ми чекали на четверту дитину. Ми дуже хотіли  доньку, і так і сталося — у нас народилася дівчинка, яку ми назвали Зоряною на честь моєї матері, яка також загинула від рук московських окупантів. Жінка-героїня була діловодом Азову.

Випадково так вийшло, що я дізналася про свою вагітність того самого дня, коли отримувала нагороду своєї матері. Це має дуже великий символічний зв’язок.

До речі, про мою матір вийшов документальний фільм, який можна подивитися у вільному доступі. Він називається Зоряна: жінка-воїн на Азовсталі.

Героїзм Сашка на полі битви

Згодом побратими Олександра розповідали мені про його героїчні вчинки. Він часто заводив своїх товаришів у глибокий тил ворога, де вони підривали ворожу техніку та виконували інші важливі місії на користь ЗСУ. Попри небезпеку, вони успішно поверталися назад завдяки планам і навичкам Олександра.

За час своєї служби він встиг побувати розвідником, мінометником, кулеметником, піхотинцем та десантником. Він освоював нові ролі з легкістю та професіоналізмом, завжди готовий виконати будь-яке завдання. Не встиг лише побути танкістом, але я впевнена, що і цю роль він би опанував з такою ж майстерністю. Але йому просто не вистачило часу.

Коли чоловік востаннє їхав з дому, і я, і діти наче відчували, що бачимо його востаннє. Важко було прощатися. Кожного з дітей доводилося заспокоювати, а мені самій було дуже боляче. Не хотілося його відпускати.

Після того, як Сашко поїхав з дому, у мене довго не переставали литися сльози. Я постійно хотіла плакати. Особливо важко згадувати зараз його останні слова, які він сказав мені: “Все буде нормально. Я скоро повернуся”.

Одного разу він зателефонував мені і розповів про свого побратима, з яким він був на війні ще з 2014 року. Цей воїн пережив пекло Азовсталі та муки російського полону. Повернувшись додому, він знову вирушив на передову. Недавно його життя обірвалося на полі бою. Сашко брав участь в евакуації полеглих побратимів і розповідав, як невимовно боляче бачити своїх друзів, від яких не залишилося майже нічого.

Тоді голос Сашка був дуже тривожний. Через слухавку відчувалася його виснаженість — і не лише фізична. Він знову був спустошений.

Я намагалася його переконати повернутися додому, адже можливість була, але Сашко вважав за краще залишитися поруч зі своїми побратимами. Він сказав, що не може вчинити інакше. Я старалася зрозуміти його, хоча моє серце розривалося, і я дуже хотіла, щоб він повернувся якнайшвидше.

Передчуття втрати

За кілька тижнів до смерті чоловіка мені приснилася мама, яка уві сні забирала Сашка до себе і кудись його повела. Я стояла збоку і нічого не могла зробити або сказати. 

Декілька тижнів я не отримувала від Сашка жодного сповіщення, хоча він завжди знаходив можливість надіслати мені хоча би плюсик. Це було незвично. Навіть на телефонні дзвінки ніхто не відповідав.

Через деякий час я дізналася, що практично всі побратими Сашка були поранені і їх повезли у Дніпро на лікування. Однак згодом прийшла неймовірно важка новина — мій Сашко загинув.

Ми кремували чоловіка, і його прах залишився з нами вдома. Прощатися з ним було дуже важко. Він часто сниться мені, завжди кажучи, що не хоче йти від нас. Тому я вирішила, що його прах поки що буде зберігатися в нашому домі.

Я все ще відчуваю його присутність у квартирі. Вірю, що він з нами, бачить, як наші діти зростають, але не може обійняти їх. На жаль, він не встиг побачити нашу наймолодшу доньку, яка народилася через три тижні після його смерті.

За декілька днів до пологів мені прислали його прах, і він був поруч зі мною під час народження дитини. Це допомогло мені знайти спокій.

Всі мої попередні пологи були партнерськими, і хоча це може здатися дивним, я вірю, що вчинила правильно, довірившись своїм відчуттям.

Благодійний фонд Діти Героїв — надійний тил для нашої родини

БФ Діти Героїв сильно допомагає нашій сім’ї. Нещодавно почала діяти медична страховка на моїх дітей, яку надав фонд. Кожну з них застрахували на 200 тисяч гривень. Це для нас було чимось неймовірним, колосальною сумою, якої ми ніколи не очікували.

Від звичайних простуд до серйозних хвороб — тепер ми можемо не хвилюватися за фінансові аспекти лікування. Ця страховка стала справжньою допомогою в складний час.

Окрім цього, фонд регулярно відправляє дітей у табори для відпочинку, де вони мають змогу не лише відпочити, а й отримати підтримку психологів та інших фахівців. Двоє з моїх дітей теж збираються відвідати такий табір цього літа. Я вдячна фонду Діти Героїв за їхню ініціативу та підтримку. Вони створили умови, щоб ми відчували себе важливими та потрібними у суспільстві.

Підтримувати одне одного, а особливо дітей, — наша спільна відповідальність

Бажаю тим українцям, які ще не відчули втрати, щоб вони ніколи цього не відчули. Це важко і боляче. На жаль, багато людей досі не усвідомлюють, що все залежить від нас, а не від держави чи окремих політиків.

Так, несправедливості є багато, але вона не повинна змушувати нас опускати руки. Кожна наша гривня може врятувати життя наших воїнів.

На жаль, багато хто цього не розуміє. Але я вірю, що в нас все вийде. Україна — сильна і нездоланна. Разом до перемоги! Слава Україні і її Героям!

Читай далі ще одну історію незламної мами та її доньки Ніколь, які, попри втрату, продовжують жити вірою у  майбутнє. 

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.