“Думки про маму досі в голові”: історія родини, яку вбили росіяни у Бучі

Росіяни прагнуть винищити нас на рівні генофонду, вбити наші тіла та знищити ДНК. Практично рік Україна бореться за життя своїх людей. Понад 11 місяців українці живуть під постійною загрозою бути вбитими окупантами, їхніми ракетами чи дронами. 

Минув майже рік, а події 24 лютого 2022 року відбулися наче кілька годин тому. Їх так само чітко пам’ятає Ольга Бовтун, яка торік у Бучі втратила всю свою родину. 

Їй було 18. Разом з мамою, вітчимом, дядьком та братами вона вибиралася із селища Озера, що в Гостомельській громаді. Родина їхала трьома автомобілями, коли під одним із них розірвалася ворожа міна. А потім і ще одна — під іншим. 

Про трагічну історію цілої родини розповіла журналістка УП.Життя Олена Жежера-Шапошнікова. 

Родина Чайок

У їхній родині було четверо дітей: дві доньки та два брати. 48-річна мати Ірина Чайка працювала в рідних Озерах листоношею — тож її знали тут усі. 

Життя у жінки видалося складним: двох чоловіків поховала, самотужки підняла чотирьох дітей, піклувалася про рідного брата, який пересувався на кріслі колісному. Василь Волинько — рідний брат Ірини Чайки, — з дитинства погано ходив. Пересувався з допомогою милиць. Попри хворобу, Василь був дуже працьовитим.

Дядько Василь навіть на кріслі колісному перекопував город. Кукурудзу лущив. І дрова рубав постійно — це був його обов’язок, адже в нас в хаті була груба, — пригадує племінниця Василя, старша донька Ірини Чайки, Світлана.

Попри складні життєві обставини, сім’я багато часу проводила разом. Особливо після того, як жінка пішла з роботи та весь свій вільний час присвятила дому. 

З Василем багато часу проводив старший син Ірини — Віталій. Обидва чоловіки не мали власної родини. А ось молодший Володимир родину мав: у віці 21 року одружився із старшою від себе на п’ять років Світланою, яка вже мала двох дітей від попереднього шлюбу.

У 2021 році почали планувати будівництво власного дому. Та побудувати кожному свою кімнату — не встигли.

УП.Життя

Танки на подвір’ї

В переддень початку повномасштабного вторгнення старша донька Ірини Світлана приїхала до неї в гості з Вінниччини. А 24 лютого над домівкою Чайок вже гуділи російські літаки. Чоловік Світлани наполіг, щоб вона негайно поверталася додому. 

Родичі залишилися вдома, бо вірили — цивільних війська не чіпатимуть. 

Дружина молодшого сина Ірини згадує, що тоді Володимир нарахував 38 гелікоптерів над Гостомелем, де вони й жили.

Ніч на 25 лютого в Озерах була страшною. Вибухи не вщухали. Світлана й Володимир з дітьми провели її в орендованій квартирі. Вранці вирішили поїхати до будинку Ірини. Там, у погребі, зібралося 15 людей — родичі та знайомі жінки. Брата Ірини доводилось заносити на руках.

26 лютого до будинку вдерлися окупанти: домашні саме готували їжу для всіх, хто зібрався у погребі. Російські військові застрелили собаку господарів, вигнали з дому людей та пригрозили кинути у погріб гранату, якщо люди звідти не вийдуть із піднятими руками.

Окупанти окопувалися у городі Чайок. Чоловіків роздягали та оглядали на наявність татуювань, а згодом наказали забиратися усім. 

Родина поїхала до батька Світлани, який також жив у Озерах. Там 15 людей пробули до 14 березня: виїхати було неможливо, евакуації не було, зв’язку та інтернету — теж.

До того ж 27 лютого окупанти дісталися й до того сховку: кілька днів їх не випускали з хати, постійно перевіряли всі гаджети. 

Найцікавіше, що окупанти не соромилися місцевих, грабували просто на очах в українців: виносили постіль, дитячі ходунці, велосипеди.

Читати на тему

Книги та святкові виступи замінили тонни різної допомоги! Історія бібліотекарки, що об’єднала громаду у волонтерстві

Бібліотекарка з Ірклієва розповіла, як громада збирає різну допомогу для військових та переселенців.

Білі простирадла з написами Діти

12 березня Чайки побачили, що селом їдуть цивільні автівки, обвішані білими простирадлами та обписані словом Діти. За два дні на евакуацію наважилися й Чайки. 

Того дня з села зібралося до 30 автівок. Усі були позначені білими простирадлами. Коли евакуаційна колона проїхала через Гостомель і повернула в Бучі на вулиці Інститутській, волонтери повідомили, що тут потрібно чекати дозволу на проїзд, а далі — рухатися за автобусами. Колона зупинилася. Чекали чотири години.

— Коли ми їхали в напрямку Бучі, бачили розбомблені будинки, вирви на дорогах. Лунали постріли. У свекрухи машина зламалася, і ми її взяли на трос. Віталій пересів в іншу — третю автівку. Вова, пам’ятаю, подзвонив сестрі Світлані на Вінниччину. Він був такий радий, що ми виїхали з Озер. Сказав, що вже в Бучі й чекаємо в колоні на дозвіл їхати далі.

Я ще спитала, чи повідомив він їй, що нас багато. А він каже — місце всім буде, — пригадує дружина.

Люди нарешті отримали відмах, що можна рушати. Та проїхавши всього кілька метрів, усі почули звуки мінометного обстрілу. Одна з мін потрапила під автівку, де їхала Ірина Чайка зі своїм чоловіком та братом.

— Почулося як свекруха крикнула: “Вова!” Ми з дітьми понагинали голови, а Вова каже: “Я вийду глянути, бо там, мабуть, щось з мамою сталося”. Він тільки виходить, як лунає другий вибух. Ми з дітьми з машини не виходили, поки мій брат, який їхав за автомобілем свекрухи, не прийшов і не забрав нас, — каже Світлана.

Вона вийшла з автівки й побачила свого померлого чоловіка. Не мала часу на прощання, бо мусила бігти з дітьми до автівки брата. До нього пересіла й молодша донька Ірини Чайки: її оглушило другим вибухом.

УП.Життя

Поранений у плече брат Світлани все ж взявся вести рідних на Вінниччину. 

Тіла вбитих на вулиці Інститутській у Бучі поховали за кілька днів, коли стало трохи тихіше. Це зробили незнайомі люди, які знайшли вбитих. 

Після деокупації місцевості, усі тіла були ексгумовані та перепоховані у рідних краях. Після пережитого Старший брат Віталій та молодша донька Ольга оселилися у сестри Світлани на Вінниччині. Чоловік, який і до того був дуже замкненим у собі, закрився від рідних ще більше. 

Спочатку він почав багато палити, а згодом — скаржився на біль в грудях. У вересні 2022 року його забрала швидка: він помер у реанімації від серцевої недостатності у віці 32 років. 

Як жити після?

За менше, як рік, ця родина втратила п’ятьох її членів. Причиною стали російські окупанти. Молодша донька Ольга каже: тепер потребує допомоги фахівця, скоро до нього звернеться. 

Думки про маму — постійно в голові. Досі перед очима — як вони лежать в тій машині.

Старша із сестер зізнається, що померлі родичі й досі приходять до неї уві сні. 

На жаль, таких родин — сотні. Раніше ми тобі розповідали історію жінки, яка втратила всю свою родину через російський снаряд.

Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!