Одна проти всього болю — заради десяти дітей: історія Марини, яка втратила чоловіка на війні

Марина разом із чоловіком та дітьми проживали у Чугуєві. Жили скромно, працювали, дбали одне про одного. Та все змінилося з початком повномасштабного вторгнення. Чоловік Марини служив за контрактом і в перший же день його відправили на кордон, а жінка з дітьми протягом десяти днів мусили жити в підвалі.

Попри відсутність транспорту та чітких шляхів евакуації, Марині разом з дітьми вдалося виїхати до її батьків. Увесь цей час жінка була охоплена страхом, адже її чоловік ще на початку вторгнення зник на кордоні. Та вже у травні командир зателефонував Марині та повідомив жахливу звістку.

Після похорону жінка з дітьми переїхала до свекрухи, адже боялася втратити їх. Два роки тривала боротьба за опікунство, і в день народження чоловіка вона нарешті стала їхньою офіційною мамою.

Як їй вдалося пережити втрату та хто допоміг родині на цьому шляху — розповідає Марина, дружина полеглого Героя.

У Чугуєві залишилося позаду все наше життя

Ми з чоловіком родом із Полтавщини, але останні сім років до початку війни прожили в Чугуєві. У нас десять дітей, п’ятеро з них — діти мого чоловіка.

Наше життя було спокійним. Ми обоє працювали. Чоловік — військовий, але у вільний час працював ще на двох роботах. Велика родина потребувала багато, і ми робили все, щоб кожен мав дах над головою, теплий одяг і повноцінне дитинство.

Жили ми скромно, але щасливо. Особливо цінували наші сімейні традиції — виїзди на природу, спільні свята, вечори разом. Це було просте, справжнє щастя. А потім усе це перекреслила війна.

Здавалося, ніби стоїш над прірвою, і не знаєш, що далі

Повномасштабне вторгнення знищило наше життя в одну мить. Мій чоловік був професійним військовим і дев’ять з половиною років служив за контрактом. Тож коли розпочалося повномасштабне вторгнення, його одразу ж відправили на кордон. А ми з дітьми ще десять днів залишалася в Чугуєві й жили в підвалі.

У нас не було транспорту, адже нашу машину забрав із собою чоловік. Куди б я не зверталася щодо евакуації, чула одне: “Можемо вивезти тільки дітей до Ізюма”. Я відмовлялася. Як я можу віддати дітей невідомо куди, ще й коли там уже йшли бойові дії? Урешті-решт, нам допомогли знайомі.

Я тоді вже була вагітна, а ще паралізована страхом, адже боялася, що на блокпосту дітей можуть забрати. Але нам пощастило й ми успішно дісталися моїх батьків.

Ми жили у них до початку літа. А чоловік весь цей час залишався в статусі зниклого безвісти. Аж якось у травні зателефонував його командир і повідомив страшну звістку — знайшли тіло. Той біль, який пронизав мене тоді, неможливо передати словами. Я ніби відчула, як земля пішла з-під ніг.

Після похорону ми переїхали до свекрухи, адже я боялася, що дітей можуть забрати, бо юридично вони мені не належали. Коли в серпні виплатили чоловікову зарплату, ми змогли придбати невеликий будинок у Полтаві й переїхали.

Читати на тему

”Ховати сльози чи плакати разом: чи варто мамі показувати свою емоційну вразливість дітям?”

Психологиня розповіла, чи справді дитині не слід бачити маму, що заплакала. А також, як допомогти собі в емоційно складних ситуаціях.

Діти тримали мене тоді, коли я розпадалася на шматки

Без дітей я б просто втратила здоровий глузд. Саме вони тримали мене тоді, коли здавалося, що я розсипаюся на шматочки. Обіймали, заспокоювали. І зараз я ніколи не плачу поруч з ними. Якщо зовсім важко, даю волю сльозам на роботі або в машині, але вдома — ні. Я хочу, щоб вони бачили в мені силу, а не біль.

Після втрати чоловіка я подала документи на опікунство. І лише через два роки нескінченних судів, паперів і очікувань, діти стали моїми офіційно.

І сталося це в день народження мого чоловіка. Я сприйняла це як знак згори.

Зараз у мене вже двоє онуків. Життя продовжується, і я розумію: жити треба заради дітей, бо іншого виходу немає.

БФ Діти Героїв став нашою опорою, коли світ навколо руйнувався

Коли ми покидали Чугуєв, у моїй кишені було лише 100 гривень, а поруч діти, яких потрібно годувати. Тоді ж від знайомих я дізналася про Благодійний Фонд Діти Героїв, який став для нас справжньою опорою. Вони забезпечили нашу родину всім необхідним — і матеріально, і морально.

Спочатку я соромилася просити допомогу, адже ми з чоловіком завжди все робили самотужки. Але тоді сімейна помічниця Фонду сказала нам: “Ми ж для того і є — щоб допомагати”.

Завдяки Фонду ми отримали все найнеобхідніше: речі першої потреби, гаджети для навчання, подарунки до свят. Нам навіть допомогли з ремонтом будинку. Але найбільшим подарунком стало відчуття, що ми не залишилися сам на сам зі своїм горем.

Також за підтримки Фонду діти побували в таборі — місці, де вони змогли хоча б на мить забути про біль й знову бути просто дітьми.

У найтемніший час люди не оминули наш біль

Після всього пережитого багато зв’язків із минулого обірвалося. Але з’явилися нові люди — ті, хто одразу приходить на допомогу. Я вдячна кожному з них. Бо в такі моменти підтримка — це більше, ніж допомога. Це віра. Віра в те, що ми не самі.

Ми були одними з перших, хто пройшов через таку трагедію. Та щодня таких родин стає більше. І кожного разу знаходяться ті, хто не минає чужий біль.

Я ніколи не очікувала, що нас підтримає стільки небайдужих людей. У найтемніший період життя вони не відвернулися, а простягнули руку. І саме тоді я зрозуміла: людяність не зникла. А отже є і надія.

Подібних історій, на жаль, менше не стає. Читай чергову — про Анну з Чернігівщини, яка пережила окупацію, власноруч поховала чоловіка, але сподівається на краще і продовжує жити далі.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.