Тисячі українців стали вимушеними переселенцями. Росіяни перетворили життя у їхніх містах на суцільний жах. Окупанти зруйнували будинки, вулиці й цілі міста.
Люди евакуюються самостійно або за допомогою волонтерів. З 24 лютого команда благодійного фонду Восток SOS евакуювала понад 27 тис. українців зі східних регіонів. Христина Головко з УП.Життя зібрала історії евакуйованих мешканців із Костянтинівки, Краматорська та Авдіївки.
Подолаю усі труднощі й повернуся додому
Історія цієї родини сумна та печальна, але рішучості та віри Ірини треба повчитися усім нам. Вона проживала зі своєю мамою Ніною, якій був 81 рік, та сином Анатолієм, якому 42 роки, у Костянтинівці. Мати Ірини не могла ходити, в неї був перелом шийки стегна. Згодом Ніна пережила інсульт й не могла рухати рукою та ногою, перестала говорити та ковтати.
Анатолій теж має інвалідність, тож Ірина присвятила життя догляду за рідними. За місяць до повномасштабного вторгнення у жінки діагностували рак молочної залози другої стадії.
Напевно, хтось би здався, склав руки та змирився з чорною смугою життя. Але не Ірина! Вона побудувала план: пройти курс хімієтерапії, потім наважитися на операцію. Вона хотіла найняти доглядальницю для сина та матері, щоб мати змогу лікуватися.
Але повномасштабна війна зруйнувала усі плани. Ірина вирішила залишатися вдома з родиною. Зізнається: в голові були й найгірші думки.
— Я думала, кому вони потрібні, крім мене? Краще загинемо всі втрьох. Вдома. Так буде ідеально: бабах — і нікого нема. І болю нема, — каже вона.
Проте, коли Костянтинівку почали сильно обстрілювати й біля будинку вибухнуло кілька снарядів, жінка наважилася на евакуацію. Зателефонувала до благодійного фонду й попросила про допомогу. Родина поїхала до Дніпра. Складно було знайти житло для всіх трьох, але все ж це вдалося.
Пані Ніна, 81 рік
Їх влаштували у Центрі тимчасового перебування маломобільних, людей з інвалідністю і похилого віку. Ірина отримала направлення до онколога та навіть пройшла курс хімієтерапії.
Згодом пані Ніні стало гірше, лікарі дали невтішні прогнози. Поховати свою матір Ірина вирішила у селі під Костянтинівкою, як заповідала пані Ніна. Жінка домовилася із людьми у рідному маминому селі на Донеччині. Разом з сином з’їздила на похорон і повернулася ввечері назад у Дніпро. Зараз її мета — одужати та берегти сина. Жінка чекає на відповідь з Німеччини, чи зможе продовжити лікування раку там.
— Війна ж скінчиться колись, правда? А я що завгодно зроблю…
Землю гризтиму, але виживу і поїду додому.
Я тепер без житла, без мами, з одним сином на руках. І зі своєю хворобою. Але я це подолаю. Чуєте? Подолаю! Ми переможемо, — стверджує вона.
Ірина (зліва) та син Толік
“Ця баклажка цінніша за всі мої речі”
З Покровська до Львова щодня прямує евакуаційний потяг, він має тривалу зупинку у Дніпрі. Також він оснащений спеціальним вагоном для маломобільних людей. У цьому вагоні представники Восток SOS побачили пані Ангеліну. Вона лишилася сама у вагоні. Як виявилося, Ангеліна Олександрівна їхала до знайомих у Дніпро, але ті виїхали за кордон, тому не змогли б її прийняти.
Вона хвилювалася, що волонтери її покинуть. Проте вони мають правило — нікого не залишати на платформі. Координатори відвезли жінку до Центру тимчасового перебування маломобільних і людей з інвалідністю. Усю дорогу пані Ангеліна цікавилася, де її водичка з Авдіївки. Це була п’ятилітрова баклажка з водою.
Ця баклажка — цінніша за всі мої речі! Все хай пропаде, а це збережіть! Це ж не просто вода. Це свята вода з Авдіївки! — розповіла Ангеліна Олександрівна.
За три дні жінка знову опинилася на вокзалі. Вона попрямувала до Хмельницького, де має проживати у закладі санаторного типу. Бабуся була зі своєю баклажкою. Її впізнали італійські журналісти, бо бачили її по приїзду до Дніпра. Ангеліна Олександрівна вмить стала героїнею їхнього репортажу.
Ангеліна Олександрівна
“Нас не можна розділяти”
Пара Надія та Михайло жили у Краматорську. Жінка не може ходити, а чоловік пересувався на кріслі колісному, але був незрячий. Пара жила самостійно, інколи їм допомагали сусіди, які купляли продукти.
Чоловік наосліп мазав дружині пролежні, міг іноді промахнутися, розповідає вона. Їх направили у різні лікарні, але чоловік наполягав на тому, щоб вони були разом. Зрештою благодійному фонду вдалося знайти для них лікарню.
Михайло та Надія
Їх розмістили у сусідніх палатах, тож Михайло навідувався до Надії щодня. Коли пару підлікували, команда фонду знайшла місце в будинку для літніх людей. Проте на вокзалі у Дніпрі Михайло відмовився виходити з машини.
Я хворий, не поїду в дім для літніх людей. Мені потрібно в лікарню, розділяти нас не можна, ми не можемо окремо, — твердо сказав чоловік.
Він не піддався на жодні вмовляння. Тож пару дивом вдалося влаштувати в іншу лікарню. Вони знову жили у сусідніх палатах. Михайло знову провідував Надію, але, на превеликий жаль, помер.
Надія засмучена, вона досі лежить у лікарні. Зараз її донька шукає можливість забрати жінку до себе.
Деякі українці досі лишаються на тимчасово окупованій території. Раніше ми розповідали історію колишнього працівника ЗАЕС про життя Енергодару.
Фото: Благодійний фонд Восток SOS
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!