Вони стали відомими на весь світ! Історії мужніх захисників Азовсталі

Бійці Азовсталі стали прикладом незламності та мужності для всього світу та найгіршими ворогами для Росії та її пропаганди. Кілька місяців бійці полку Азов та інші військові тримали оборону заводу Азовсталь та Маріуполя.

У жахливих умовах, під постійними обстрілами, з тяжкими пораненнями вони до останнього стримували ворога. 

16 травня розпочалася евакуація військових з Азовсталі. Командири підрозділів, які перебували на заводі, отримали наказ зберегти життя особового складу, тож військових евакуювали на непідконтрольну Україні територію.

Через кілька місяців після цього світ сколихнула новина про теракт в Оленівці, де перебували українські військові, зокрема азовці.

Ми розповімо тобі історії бійців Азовсталі, яких знає Україна та світ. 

Залишився вірний присязі України

Командир 36-ї бригади морської піхоти майор Сергій “Волина” Волинський родом із Полтавщини. Він понад місяць перебував з побратимами в Маріуполі на заводі Азовсталь. Його історію Суспільному розповіла сестра Тетяна Харько.

Цьогоріч йому має виповнитися 30 років, половину свого життя присвятив військовій справі. Спершу навчався у Кременчуцькому військовому ліцеї, а вищу освіту здобув у Національній академії сухопутних військ імені Сагайдачного. Потім служив у Керчі у лавах морської піхоти до окупації 2014-го.

— Він був у меншості осіб, які не зрадили свою військову присягу, і повернувся на територію України, в місто Миколаїв, у підрозділ морської піхоти, — каже сестра. Відтоді брав участь у боях Донеччини та Луганщини.

Тетяна розповідає, що до Маріуполя її брат поїхав за два тижні до повномасштабного вторгнення, а на Азовсталь його підрозділ зайшов уже у квітні. Зізнається, що отримували від Сергія лише дуже короткі смс.

— Ми отримували тільки плюсик — це значить, що він живий. І більше інформації жодної він нам не розповідав, — зазначає жінка. Проте вона знала, що військові перебували у жахливих умовах без їжі та води, мучилися з пораненнями.

Волина неодноразово звертався до людей у всьому світі, зокрема до Папи Римського та Ілона Маска, щоб ті допомогли евакуювати бійців до третьої країни. Проте відповіді на його звернення не було.

На Сергія чекає уся його родина: батьки, дідусь, бабуся, родина сестри та дружина з сином. На початку травня йому присвоїли Орден Богдана Хмельницького III ступеня. Сергій перебуває у російському полоні, відеоролики з ним Росія використовувала у своїй пропаганді.

Захищав Україну з великою любов’ю

Командиру окремого полку спеціального призначення НГУ Азов, підполковнику Денису “Редісу” Прокопенку лише 31 рік. Саме він заявив, що захисники Маріуполя виконали наказ і, попри всі труднощі, 82 дні відтягували сили противника, що переважали, на себе.

— Я знаю лише, що його вивезли в Росію, і взагалі це ще не підтверджено, — сказала дружина Дениса Катерина у коментарі Суспільному. Жінка робила і продовжує робити все від неї залежне, щоб урятувати бійців та повернути додому.

Про місцеперебування чоловіка вона дізналася з російських ЗМІ. Жінка наголошує, що Росія переховує командний склад та намагається приховувати місці інших бійців, тому держструктурам складно щось підтвердити.

Катерина зустрічається навіть із представниками влади, пропонує свої варіанти порятунку. Чекає на обміни, але Росія їх затягує. Після відео, опублікованого Денисом, жінка відразу йому зателефонувала. Той переконував її у тому, що є гаранти безпеки: ООН, Червоний Хрест, які мали б перевіряти бійців та умови їхнього утримання. Але теракт в Оленівці показує, що домовленостей не дотримувалися.

Читати на тему

Я не чула його понад два місяці! Дружина Дениса Прокопенка про зв’язок з чоловіком і теракт в Оленівці

Дружина командира полку Азов Катерина Прокопенко розповіла, що не має жодної інформації про чоловіка.

Катерина розповідає, що познайомилася з Денисом у 2015 році. Він зачарував її усім. Тоді вона дізналася, що у 2014 році він воював на Сході у складі полку Азов.

Денис закінчив факультет германської філології Київського національного лінгвістичного університету, проте любов до України змусила його піти іншим шляхом. Він приєднався до полку Азов, де продемонстрував лідерські якості. Став спершу командиром взводу, роти, а потім батальйону.

Він неодноразово закликав закрити небо над Україною та зарадити гуманітарному колапсу в Маріуполі. 19 березня 2022 року президент України Володимир Зеленський надав звання Героя України командирам підрозділів, які продовжували оборону Маріуполя, серед них був і Денис Прокопенко. 

Він розгледів незламний дух майже кожного азовця

Заступник командира полку Азов Святослав “Калина” Паламар брав участь у боях на Сході України ще з серпня 2014 року. Він родом зі Львівщини, навчався у Львівському торговельно-економічному університеті, але під час навчання довелося брати академвідпустку. Для чого? А щоб служити в армії! Після служби закінчив навчання.

Чоловік був учасником двох українських революцій: Помаранчевої та Революції гідності. Не вагаючись, вісім років тому пішов боронити Україну. Вдома на нього чекають дружина та син.

В інтерв’ю 2020 року Святослав розповів, що сам обрав собі позивний:

— У мобілізаційному центрі мені одразу ж сказали: “Друже, вибирай свій позивний”. Я подумав: що у мене більш асоціюється з Україною? Клен — з Канадою, береза — з Росією, а справжній символ України — калина. Вона зустрічається і в піснях, і в літописах, і в байках, і в легендах у період козаччини, в період діяльності УПА тощо.

Він записував відеозвернення та звертався до українського народу та влади.

— Пам’ятати про нас, пам’ятати вічно про Маріуполь, розказувати про це, але це місто-мученик. Це місто-борець. І ми не в минулому, ми в теперішньому. Це коли ти читаєш про себе зі скорботою, а ти ще є. Ти ще живеш надією, ти розумієш, що до тебе повинні прийти.

І особливо ті люди, які вірні присязі, які знають, що Росію можна перемогти, — казав він в одному з відеозвернень.

У Азові Святослав відповідав за рекрутинг. Міцний характер і незламний дух чи не кожного азовця розгледів свого часу саме він.

За свою службу чоловік отримав не одну нагороду: За доблесну службу, За оборону Маріуполя, медаль За військову службу Україні, отримав Орден Данила Галицького. Його мати Лідія не знає, де та в яких умовах перебуває її син.

Читати на тему

Острів надії — історія Азовсталі та доля її героїв

Що відбувалось на Азовсталі та як вибрались українські військові? Читай про долю захисників у нашому матеріалі.

Її голос заворожував та давав надію

Серед мужніх чоловіків на заводі Азовсталь перебували такі ж дівчата та жінки. Пташка з Азовсталі Катерина стала відомою на всю Україну своїм співом. У темних підвалах заводу, в холоді, майже без їжі, втомлена, вона не тільки рятувала життя людей, а й підіймала бойовий дух українськими піснями.

Дівчині лише 21 рік, вона — парамедикиня із Тернополя. Мріяла бути актрисою, але любов до Батьківщини перемогла. Вона почала рятувати людей. Пройшла медичні курси та допомагала на Сході України.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от birdie mad (@mad_birdie31)

З перших днів повномасштабного вторгнення допомагала в госпіталі Маріуполя, згодом опинилася на території заводу Азовсталь, де продовжила надавати медичну допомогу.

Мережею навіть ширилися чутки, що Катерина померла. Це дуже налякало її матір, але згодом Пташка вийшла на зв’язок.

Мати Світлана згадує: одного разу, коли запитала в доньки, чи вона щось їла, почула у відповідь, що тільки шматочок бородинського хліба.

Як добре, мамо, що ти навчила нас любити хліб, — сказала Катерина Світлані.

— Колись мене вчила бабуся, якщо впав шматок хліба, підняти, здмухнути, поцілувати й покласти на стіл. Я так теж вчила дітей, що хліб треба шанувати. Мабуть, із таких маленьких прикладів, українських пісень, це все народжується і починається. І так вона любить Україну, — розповідає Світлана.

Жінка розповіла Еспресо, що її донька перебуває у полоні в Оленівці.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от birdie mad (@mad_birdie31)

Очі Азовсталі

26-річний Дмитро “Орест” Козацький був очима Азовсталі. Його світлини облетіли увесь світ. Своїми кадрами він привертав увагу до бійців на заводі. Кожна світлина закарбовується у пам’яті та передає мужність і незламність наших військових.

Коли в Україні розпочиналися протести на Майдані, які переросли у Революцію гідності, Дмитро покинув навчання в Польщі та повернувся додому. Приєднався до Національної гвардії, згодом — до полку Азов.

Уже у 2015 році служив у Маріуполі, в цьому ж місті й зустрів повномасштабне вторгнення Росії.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Орест (@kztsky)

У соціальних мережах хлопець згадував, як хотів стати військовим кореспондентом, але не думав, що це збудеться.

— Коли ще навчався в Польщі, вечорами брав великий рюкзак, кидав туди багато книг і бігав на стадіоні. Мріяв стати військовим кореспондентом. Тоді повірити не міг, що це колись може стати реальністю, — йдеться у дописах хлопця.

Його мама Ірина — провідниця на евакуаційних потягах, теж рятує життя людей. Хлопець зазначав, що вона для нього найбільша підтримка.

Не знаю навіть, кому складніше в цій ситуації: дітям, які борються на Азовсталі, чи батькам, які не можуть ніяк допомогти на відстані, — ділився думками Дмитро.

Орест розповідав ще одну чуйну історію: його мати відмовилися замовляти піцу з донькою у свято, адже бійці на Азовсталі були майже без харчів.

Хлопець знімав наслідки російської агресії, але найболючішим своїм репортажем назвав фото з пораненими побратимами. Завдяки цим світлинам він намагався нагадати, що українських захисників треба евакуювати з Азовсталі.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Орест (@kztsky)

Мотивувала Дмитра тільки віра у майбутнє та свою країну. 20 травня він повідомив, що потрапив у полон, і залишив свої фотографії, попросивши відправляти їх на журналістські виставки та фотоконкурси.

У російському полоні опинилося понад 2500 захисників Азовсталі. Деякі з них уже повернулися додому. Раніше ми розповідали історії звільнених бійців з Азовсталі. Почуте шокує. Україна чекає на повернення усіх своїх бійців.

---

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!