Важливо показати світу, що це війна з тотальним злом! Військовий про службу у спецпідрозділі ГУР МО, поранення та реабілітацію

Зараз багато українців розпорошилися по світу. Через війну Росії в Україні сотні тисяч залишилися без домівок. Але ще навіть до початку війни у 2014 році українці їздили за кордон на заробітки або мусили виїхати через різні життєві обставини. Утім, дехто з них повертався в Україну, адже просто хотілося бути тут.

Сьогодні ми познайомимо тебе з військовим Іваном Тарном. Йому 33 роки, 21 з них прожив за кордоном, але під час пандемії Covid-19 приїхав в Україну, допомагав лікарням з ШВЛ та оксигенаторами. Після 24 лютого 2022 року спочатку допомагав людям дістатися до кордону, а потім приєднався до лав ЗСУ, служив у спецпідрозділі ГУР МО Артан.

Одного дня у Бахмуті, коли він був у групі швидкого реагування, отримав поранення — травматичну ампутацію стопи. Зараз Іван проходить реабілітацію. Свою історію він розповів для Вікон.

Про життя до повномасштабного вторгнення

Чоловік родом з Тернополя. 21 рік свого життя Іван прожив за кордоном, більшість часу у Бельгії, кілька років у Франції та трішки в Голландії. За кордоном він мав різноплановий бізнес: від будівництва до бізнес-консультацій. Також займався імпортом деякої української продукції, вагому частку займали пластикові та алюмінієві вікна.

Іван приїхав в Україну ще до початку повномасштабної війни, але офіційно його діяльність була направлена на Європу, зокрема Бельгію. Тож чоловік дистанційно займався своїми справами. 

— Повернувся в Україну — це таке образне поняття, бо фізично проживав в Україні, але справи мої були в Бельгії. Я жив на дві країни. Насправді, в мене ще зберігається дім в Бельгії, зараз там мешкає друг з родиною, — розповідає він.

Мама Івана ще маленьким вивезла його до Бельгії, вона й досі мешкає там. Інші рідні чоловіка в Україні.

Щось конкретне не спонукало приїхати в Україну. Дедалі більше тягнуло сюди, бо тут було цікаво, комфортно, — говорить він.

Чоловік проживав у Тернополі, купив там квартиру під час пандемії Covid-19, до початку повномасштабної війни майже закінчив ремонт. Минулого літа, під час повномасштабного вторгнення, одружився з коханою.

Привозив ШВЛ для України під час ковіду

Під час пандемії коронавірусу Іван привозив до України ШВЛ та генератори кисню. Каже, що до пандемії це була одна з ланок бізнесу, якою він займався разом партнером Ігорем Вітенько. 

— Це тернопільський хірург, який давно виїхав у Бельгію, ще в 1999 році. Там почав займатися вакуум-терапією. Бізнес полягав у тому, що ми під замовлення привозили в Україну якісь медичні апарати. Його частина полягала у тому, щоб знайти цей медичний апарат, бо переважно ми брали вживані.

Треба було знайти на аукціонах чи ліквідаціях, а за мною була більш логістична та документальна функція, я проводив імпорт та експорт.

До ковіду це був невеличкий бізнес. Коли розпочався повноцінний локдаун, ми натрапили на партію ШВЛ- апаратів, насправді анестезіологічних станцій, які можна було використати як ШВЛ. У них був вбудований цей функціонал.

Зібрали фінансування, більшу частину профінансували самостійно. Викупили та привезли в Україну.

У більшості це була Тернопільська область, але один потрапив у Хмельницьку та Вінницьку області, — розповідає Іван.

Реакція Європи на війну в Україні у 2014 та 2022 роках

Початок війни в Україні у 2014 році Іван застав в Європі. Каже: там у новинах це подавалося більше як локальний конфлікт, куди Росію неохоче втягували. 

Скоріше якась така позиція була, що ніби Росія має прийти та “навести лад”.

— 24 лютого 2022 року у Європи відкрилися очі, і вона стала на бік більшості. Є маленький відсоток людей, який розглядає цю війну як проксі-війну між Америкою та Росією. Але в Європі цей сегмент не настільки поширений як, наприклад, в країнах третього світу. Є знайомі, з якими час від часу спілкуюся, і в країнах третього світу живе ідея, що це проксі-конфлікт між Америкою та Росією. Оскільки Америку ніхто не любить за її позицію, там багато симпатій до Росії, — ділиться Іван.

Про рішення приєднатися до лав ЗСУ та волонтерство

Іван Тарн вирішив приєднатися до ЗСУ, коли почалася повномасштабна війна. Рідні та друзі розуміли, що це неминуче, тому поставилися до рішення з розумінням. 

Утім, спершу чоловік дав собі три тижні, щоб зібрати усе необхідне та зайнятися волонтерством — допомагав біженцям дістатися кордону.

— Усе відбувалося хаотично. Спершу до мене приїхала моя кума з дитиною з Василькова. Це буквально було першого дня повномасштабного вторгнення. Мені треба було їх убезпечити та відвезти до кордону, щоб вони дісталися до моєї мами в Бельгії. Потім я побачив, що коїться на кордоні. 

Багато біженців приїжджало в Тернопіль, тому ми організували таку собі автобусну переправу до румунського кордону.

Через соцмережі знайшли зв’язок з румунськими волонтерами. Вони зі свого боку зустрічали біженців та допомагали їм дістатися далі, куди їм треба. 

— Ми змогли вдало прокласти маршрут автобуса, щоб його не затримували. На блокпостах люди були попереджені, що це евакуаційний рейс, тож у перші дні це був найшвидший варіант, як з Тернополя дістатися до кордону, — згадує Іван. 

Читати на тему

Спочатку була мамина Макіївка й татів Крим, а потім рідний Бердянськ: історія захисника Штурмана, який торує шлях до деокупації всієї України

Колись кожен військовослужбовець просто сказав собі: “Я помру. А коли це станеться? На цій війні або в моєму ліжку, коли мені буде 80? Це станеться”, — ділиться думками Євген.

Що було найважче під час служби

Десять років тому Іван служив у Французькому легіоні. В Україні служив у підрозділі спеціального призначення ГУР МО Артан, який застосовувався практично по всій лінії фронту. 

Ми підсилювали або виконували якісь точкові завдання. Тому за цей рік побував практично на всій лінії фронту, — говорить військовий.

Але він не може порівнювати службу у Французькому легіоні зі службою в українській армії. 

— У легіоні мені не довелося брати участь у якихось бойових діях, а в українській армії мені довелося лише брати участь у бойових діях. Тому важко порівняти. Це зовсім різні речі — армія у мирний та воєнний час, — акцентує він.

Військовий вважає, що найважче на службі, навіть не на війні, — очікування.

— Бездія, очікування на позиції чи перед якимось завданням. Є таке американське прислів’я: “Hurry up and wait” — спіши чекати. Це на війні дуже актуально. Ти ніби готовий виконати завдання, але щось десь не зростається, дуже багато доводиться чекати. Або на позиції чекати, поки щось станеться, ворог активізується, — ділиться він.

Також Іван вважає, що сила українських військових полягає у мужності та самовіддачі.

Про поранення та реабілітацію

Коли Іван перебував у Бахмуті, отримав травматичну ампутацію стопи.

— У той день був у групі швидкого реагування. Це досить виснажлива робота, бо багато виходів: десь когось підсилити, комусь підвезти боєкомплект, десь налагодити взаємодію з іншими підрозділами. 

Це був вихід-евакуація пораненого. Нашого бійця підстрелив снайпер, треба було його евакуювати. Мене у складі малої групи (чотири людини, зокрема і медик) висунули на передові позиції для евакуації. Хлопці ще перебували під вогнем, були притиснуті на місці снайпером, через це не могли евакуюватися. 

Ми зробили обхідний маневр, дісталися до них, поклали хлопця на ноші. Коли виходили, була темна ніч. Несучи ноші, я наступив на міну проти живої сили Лепесток. Відразу отримав травматичну ампутацію пальців на нозі. 

Треба було виходити далі своїми силами. Побратим взяв мене на плечі, а інші зайняли наші місця, щоб нести ноші.

Буквально за кілька сотень метрів побратим також наступає на міну, отримав аналогічне поранення. Я був у нього на плечах, тож ми разом впали.

Я наклав йому турнікет. Залишалося йти понад кілометр до нашої броні. Ми дісталися туди. Наш броньовик довіз до швидкої, яка чекала у трохи спокійнішій частині Бахмута, — розповідає про ті події Іван.

Далі чоловіку довелося пройти не один медзаклад: спершу — стабпункт у Бахмуті, потім — чистка в Дружківці, наступного ранку — Дніпро, за два дні — лікарня у Вінниці, де провели кілька операцій, за кілька тижнів — Інститут реабілітації. Там Івану зробили кінцеву операцію, і зараз він перебуває на реабілітації.

Найважливіше для військових під час реабілітації 

Іван вважає, що найважливіше для військових під час реабілітації — бачити, для чого ти маєш працювати.

— Має бути чітке бачення свого майбутнього. Для когось мотивація — повернутися на службу чи до рідних. У кожного по-різному, але в людини має бути чітке бачення майбутнього, тоді є заради чого працювати.

Я не очікував, що це все так довго триватиме, тому для мене це виявилося найважчим. Сподівався, що якоюсь завзятістю чи наполегливістю можна буде усе пришвидшити, але загоєння йде своїми темпами, прискорити це не дуже виходить, — зізнається він.

Після завершення реабілітації Іван вирішив, що повернеться на службу.

— Незалежно від того, як пройде моя реабілітація та подальше протезування, хочу повернутися на службу. Якщо не зможу відновитися в рухах, як було до цього, то опановуватиму нові військові професії, більш тилові, щоб бути хоча б в підтримці, — стверджує він.

А після перемоги хоче присвятити час родині, адже він нещодавно одружився. Тому пріоритетом для нього буде родина та діти, адже поки що він не має малечі.

Інформаційна війна не менш важлива

Іван вважає, що перемогти Україні, крім зброї, може допомогти інформаційна війна.

— Ми говорили про наратив у світі, що ця війна в Україні — проксі-війна Америки та Росії. РФ здобуває у світі багато симпатій через цей наратив.

Мені здається, що найважливіше — показати світу, напевно, більше країнам третього світу, що це війна з тотальним злом. З системою, яка корумпує все, до чого вона причетна. 

Навіть досвід минулих років і скандали, пов’язані з Росією, і зараз як вона проявляє себе під час війни. Це режим, який не рахується з жодними правилами, не має гуманності, корумпує все, з чим стикається. Як приклад — скандали з російським спортом та допінгом, що були у минулих роках. Система, яка хоче корумпувати все, і їй це вдається. Дуже важливо це донести до світу, — говорить Іван Тарн.

Побажання українцям та побратимам

— Українцям хотів би побажати, щоб труднощі стали інвестицією у світле майбутнє. Переконаний, що у цьому світі та житті нічого не буває просто так, завжди треба щось хороше заплатити та докласти зусиль. Якщо їх не докладати, трапиться щось погане.

Щодо побратимів, які отримали поранення та проходять реабілітацію… Ми всі знали що ризики дуже високі, адже це входить у нашу роботу як військового. Усі це розуміли. Їм хочу побажати сили внутрішнього стрижня, щоб подолати всі перешкоди, — бажає Іван.

На жаль, зараз багато військових отримають тяжкі поранення, через які доводиться ампутувати кінцівки. Але наші військові демонструють силу духу та жагу до життя. Раніше ми розповідали історію Олександра Будька, який втратив дві ноги, але не бажання жити. Він планує навіть взяти участь в Іграх нескорених.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!