“В Гостомелі було небезпечно, тож ми побігли… до Бучі”: історія сім’ї, яка тікала від пасток окупантів

Катерина Титова стала відомою за абсолютно жахливих подій, коли вона тікала з п’ятирічною донечкою із пекельного Гостомеля. Історію Каті та як війна перевернула її життя, розповіла журналістка видання УП.Життя Вікторія Ярижко.

Біжимо, доню, біжимо з усіх сил. А поплачемо потім, — так говорила Катерина своїй дівчинці, коли та вже ридала та падала від безсилля й жаху.

Під час цього їх з донькою сфотографували фотокореспонденти британського видання The Sun. А російські пропагандисти після публікації фото та статті про порятунок мирних жителів із міста, яке окупанти рівняли із землею, видали: все це — постанова та фальсифікація.

Ціль номер один

Гостомель був пріоритетною ціллю для російських окупантів, а точніше — аеродром Антонова, на якому дислокувалася українська авіація. Серед них і найбільший у світі літак — українська Мрія.

24 лютого на аеродромі висадився російський десант. 

25 лютого жінка стояла біля вікна та дивилася, як повз її будинок їде колона ворожої техніки. Катерина зізнається: це було жахливе відчуття безпомічності, коли ти нічого не вдієш, але тобі дуже страшно.

— Надвечір стало відомо, що росіяни окупували таунхауси біля траси: виганяли звідти людей, перекидали їхні речі й сиділи там. Уже згодом місцеві знайшли форму тих військових — це були спецпризначенці зі СОБРу. 

Вони їхали на Київ, щоб розганяти протести цивільних людей. Знайшли залізні щити і ящики зі світло-шумовими гранатами.

27 лютого ЗСУ завдали удару по аеродрому в Гостомелі, щоб ворог не міг його використовувати у своїх цілях. І коли все стихло, Катерина з чоловіком вийшли на вулицю, щоб зрозуміти ситуацію навколо. За спогадами нашої героїні, у неї був ступор, та й досі вона не може оговтатися від того, що побачила тоді.

Катя розповіла, що росіяни дислокувалися біля місцевого супермаркету, який стояв біля траси на виїзді з Гостомеля. Протягом шести годин поспіль окупанти розстрілювали кожну цивільну автівку, яка намагалася виїхати з міста.

Facebook

— Ми бачили автівки, які були розстріляні впритул. У мене досі перед очима зелений Жигуль біля дороги: у нього був кульовий отвір на місці, де сидить пасажир, і навкруги отвору була величезна червона пляма, — згадує Катерина Титова.

А ще каже: у всьому цьому гармидері, смерті та хаосі, українські військові намагалися хоч якось попіклуватися про тих, хто помер: накривали голову чи тіло й клали поруч окраєць хліба. 

Бій за Гостомель

3 березня українські військові почали будувати оборонну лінію у напрямку на Київ. Місцеві, як тільки довідалися, долучилися: хто бочку притягнув, хто — лавку, і так кожен. Уже вночі почався страшний бій за Гостомель. Сім’я Титових з двома дітьми заховалися у своєму підвалі.

До ранку першу лінію росіян було знищено, але окупанти вже готували наступну. Катя з чоловіком та дітьми не встигли виїхати — їх попередили запізно. 

І війна заграла новими звуками — страшнішими та гучнішими, бо бій вівся просто перед їхньою домівкою.

Гупало з неймовірною силою: під нами буквально колихалася земля, все гойдалося, ніби ми сиділи на воді. І так довго битва тривала, що наша доня не втрималась, обмочилась, — згадує Катерина.

— Коли трохи стихло, чоловік підхопив малу і побіг у будинок, аби помити її та перевдягти. І тут — черговий приліт. От уявіть: чоловік буквально за три секунди до вибуху якраз підбігає до підвалу, малу над люком тримає. І я кричу: “Кидай!”. Ніби відчувала, що зараз бахне. І він кидає малу мені в руки. Ми з нею падаємо на спини, чоловік падає за нами.

Того ж моменту сім’я почула гучний вибух. Олександра від цього оглушило.

Facebook

Черговий приліт був уже в їхній дім. Вони вичекали пів години тиші та рвонули з пекла — потрібно було терміново тікати, рятувати себе та дітей. Та відчинивши ворота, жінка вдруге зупинилися, шокована побаченим: просто перед виходом були окопи, в яких лежали мертві українські військові. 

Трохи віддалік стояв чорний стовп диму. Там вибухнув газопровід, в який влучили окупанти. 

За планом, Титови мали тікати до місцевого склозаводу, де у підвалі ховалися цивільні. Та за мить усвідомили: живими вони навіть дороги не перебіжать. Тож вирішили тікати до кумів у… Бучу. 

Зв’язку тоді не було ні в Гостомелі, ні у Бучі, тож дізнатися про таке ж пекло у сусідньому місті можливостей просто не було. Пішки вони здолали шість кілометрів через ліси, дворики, будівництва.

Читати на тему

Бачили таке, що, Господи, борони комусь побачити: історія порятунку з Бородянки двічі біженки Марини Курапцевої

Історія Марини Курапцевої та її порятунку з пекла, яке влаштували росіяни у Бородянці.

З пастки — у пастку: Буча

Коли сім’я Титових увійшла до Бучі, то побачили чи не гіршу картину, ніж у Гостомелі: всюди стояли російські БТРи, військові та трупи мирних мешканців. 

Вранці шостого березня Титови з кумами вирушили з Бучі, знову лісами та ярами, аби не потрапити на очі росіян. Мусили розділитися, щоб не привертати уваги. На меті стояло пройти 14 кілометрів через Ірпінь до Романівки. Там людей евакуйовували до Києва.

Їм допоміг випадок: за кілька кілометрів від Бучі їх перестрів водій, який відвозив таких саме переляканих людей до мосту в Ірпені. Коли чоловік відчинив двері багажника, то Катерина побачила десяток людей.

— Приїжджаємо до ірпінського мосту — а його немає, лише залишки. А на залишках — десятки постріляних машин. Як дістатися на ту сторону? Спускаємось донизу, там навалені якісь дошки: вузенькі, стирчать у різні боки.

Тут же під мостом покинуті валізи та дитячі візки. Лежить перевернута автівка. І так ми по цих дошках вервечкою людей обережно перетнули річку, — згадує жінка.

На тій стороні мосту людей зустрів боєць ЗСУ та пояснив: треба бігти щосили, попри бетонну огорожу. І люди ринулися бігти, наче то був останній забіг у їхньому житті: і старі, і малі. Коли біля цієї вервечки людей впав снаряд, всі як один впали на землю. 

— Підвелися, побігли. Моя мала вже була така виснажена, що почала плакати. А я кажу їй: “Біжимо, доню, біжимо з усіх сил. А поплачемо потім”. І вона просто біжить і реве, я її тягну, а поруч син старший.

Facebook

А далі був автобус. Рятівна дорога на Київ, потім — до Вінниці. Доти, доки не можна було повернутися додому.

Родина повернулася до Гостомеля за кілька місяців. Катерина — ювелір, і робота змогла врятувати жінку у такий складний час. Після відновлення будинку та майстерні Катя знову взялася за улюблену справу, через яку може висловити все те, що довелося пережити.

У війні страждають українські діти. Внаслідок російського обстрілу 23 листопада у Вишгороді ледь не загинули двоє дітей: восьми та 12 років. Історію про них ми розповідали тобі раніше.

Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!