Дев’ятикласниця Альона знімала своє життя у блокадному Маріуполі на телефон з перших днів війни. Тепер її щоденник вражає тисячі людей.
Спокійно та з дитячою безпосередністю вона розповідає, як пережила щоденні обстріли, руйнування будинку та поранення батька. І при всьому цьому не впала у відчай.
Відеоблог дівчини
— Привіт, я Альона, мені 15 років, я народилася у Донецьку та все життя прожила на Донбасі. Переселенкою вперше стала у 2014 році. Люблю знімати відео у свій блог, — так розпочинається відео Альони.
Вона розказує про себе у трьох реченнях. І це дещо збиває мене з пантелику: як вона має сили так щиро посміхатися, коли провела майже місяць у заблокованому та розстріляному Маріуполі?
Відеоблог дівчини, яка захоплювалася відеозйомками — із кадрів звичайного життя перетворився на горор. Увесь цей час Альона фільмувала на телефон їхнє з батьками виживання — з щоденними обстрілами, без світла, води й тепла.
Я назвала це відео Долина смертної тіні, бо щохвилини могла прийти смерть. Наче її і немає, але тінь — є, — каже дівчинка.
(Читає в перерві між обстрілами)
Її кадри змушують здригнутися. Палають сусідні будинки, у дворі стрілянина, а вибухи від снарядів заглушають думки. Вона знімає плями крові у власній квартирі та коментує: це все тато. Після чергового обстрілу його поранило уламками, а їхній будинок почав горіти.
Втім, від усього цього жаху, каже Альона, вона плакала лише двічі.
— Вперше я плакала, коли 9 березня було сильне бомбардування. І вдруге: коли був авіаналіт та загубився мій кіт. Я переживала через нього, але на щастя, він знайшовся, – розповідає Альона.
Навіщо знімали відео
Такий свій стан дівчина пояснює молитвами та спокоєм своїх батьків. Вже коли родині вдалося залишити Маріуполь, вони дали волю почуттям.
— Там люди сходили з розуму на очах від цього страху. Наше завдання було не тільки вціліти, але й зберегти психіку, — каже мама дівчинки Лариса Загреба.
Мама Альони теж знімала на телефон наслідки ворожих бомбардувань. Каже: телефони заряджали від кількох павербанків.
На питання сусідів “навіщо знімаєте?” вона відповідала: збирає докази для трибуналу в Гаазі.
А ще — щоби від них, живих свідків, знайомі почули правду про Маріуполь.
— Ми знімали, щоб ніколи це не забути. Таке було гарне місто, нам так подобалося тут жити. Все зруйнували ніби в одну мить, — розповідає Лариса.
(З татом після поранення)
У вже змонтованому ролику Альона із дитячою безпосередністю розказує, як поступово в місті зникали усі можливі комунікації. Як щодня під обстрілами розводили багаття. Як вкотре довелося викинути мамину колекцію фіалок, які вона збирає 17 років — бо не було чим їх поливати та чим зігрівати.
А коли їхню квартиру зруйнував авіаудар — Альона подумала лише про те, що знову має підмітати скло й уламки.
— Найкраще відео я зняла тоді, коли був авіаналіт. Пам’ятаю звідти кожну секунду. Ось ракета падає, потім йде ударна хвиля, зносить усі рами, випадають шибки. Потім відлітають з петель залізні вхідні двері.
Почали закінчуватися запаси
Навіть коли не стало води, потроху закінчувалася їжа та в будинок пробрався нестерпний холод — родина не здавалася. Восьмого березня, коли у місті вже розграбували усі магазині, її тато десь знайшов шоколад. Його розтягнули на кілька днів.
Це була така смачна шоколадка, — ділиться Альона.
Час прийшов і для пакета із “несмачними цукерками”, який діти часто відкладають якомога далі.
А коли закінчилася вода — школярка з батьками збирала у відра сніг.
Поки він танув, Альона — наче у дитинстві — зліпила маленького сніговика.
Бо робити на вулиці великого було дуже холодно.
— Ми далеко не все знімали. Бо це був би справжній бойовик. Коли ми йшли й кулі перед очима летіли — а нам треба було йти. Танк російський перед тобою повертає, стріляє, а ти просто йдеш, — згадує мама Альони.
(Кіт Альони за якого вона хвилювалася)
Нарешті вдалося покинути місто
Коли Загреби тікали з міста, на блокпостах російські військові просили у них їжу. Родині вдалося вибратися цілими. Тепер, далеко від свого знову втраченого дому, вони змогли перестати прокидатися о 4 ранку.
Зараз є такий термін: маріупольський будильник.
— Це коли там усі щодня прокидаються о 4 ранку, бо починається авіаналіт. Тепер ми потроху від цього оговтуємося.
Родина намагається повернути собі хоча б апетит. А ще — можливість просто жити, не будуючи планів. Хоче деякі з них вже є: Альона продовжить вчитися у місцевій школі Люксембурга. І наостанок додає: обов’язково приїде у Маріуполь, коли він почне народжуватися знову.
Страшні історії можна почути від людей, що пережили окупацію. Нещодавно ми розповідали історію жительки Бородянки, яка 36 днів провела в окупації. Вона каже: все, що лишалося — молитися.